— Ну як? Правда, чудові груди? Хе-хе-хе.
— Прекрасні, Іване Івановичу!
Приносять газети. Я жадібно накидаюсь на них. Пахне фарбою. Стільки звісток цікавих, стільки думок радісних принесли до мене вони звідти, з великого міста.
Після обіду лягаю спочити. Спать не хочеться, а просто так лежати, дивитися на стелю, спинитися на одній якійсь думці і розбирати, розбирати, розбирати її. До великодніх свят зосталось небагато часу. Збирався їхати до Києва, спочити від нудоти, Супониці, і маєте собі… Київ по весні такий чарівний, шляхетний, буйно пишається в своїй красі.
Колись я одній панні сказав: "Я радий, що се наша українська столиця. Нація, котра має таку столицю, і сама повинна бути колись такою ж буйною, прекрасною", — і панна відповіла мені вдячним теплим поглядом. І от маєте, замість сього повинен сидіти самотньо в глухім провінціальнім місті… Далі я ні про віщо не думаю, — а так застиг в якомусь рівному байдужому настрої.
До Івана Івановича інколи приходить онука, маленька панянка. Ми вже знайомі кілька день, але вона завжди тікає від мене, як дика лісна кішечка.
Починаються розмови. Панночка говорить по-російськи.
— Дєдуска? ето сто, рузьйо?
— Еге, ружьйо!
— А зацєм оно тут?
— На охоту ходить.
— Развє ти, дєдуска, охотнік? — жваво питає панянка.
— Авжеж, — неохоче відповідає Іван Іванович.
— Ой! Как ето хоросо, інтересно! Дєдуска, дєдуска, расказі сто-нібудь!
Іван Іванович мовчить.
І знову той же благаючий голос:
— Дедуска, ну расказі! На сто ти охотілся?
— На зайців.
— Ну, а как зе ето?
Але Іван Іванович трохи вже розкачався і починає розповідати тихим повільним тоном:
— Ну от. Ото один раз пішли ми з Корчевським — знаєш Корчевського? У мене тоді був собака — добрий був Стек. — Голос Івана Івановича стає теплим, інтимним. — Ну, трошки було ще холодненько — бо ми вийшли рано. Коли чую, Стек починає гавкати — усе дужче та й дужче, дужче та й дужче. Аж ось уже близько й коло нас. Глянь — а під кущами біжить заєць. Ах ти, сукин сину! Біжить, біжить тихенько. Я за ним, а він прямо на вербу та й поліз.
— Дєдуска, постой-постой! Ну как зе заяц на вербу полєз? Развє зайци лазят?
— Ну так верба похилилась, а він прямо скакнув.
— Ну так би і сказал, — незадоволено перебиває панянка.
— Я на його раз, другий, а він, сучий син, приснув та й подався.
— Так і убєзал? — незадоволено питає панянка.
— Ні, його підстрелив Корчевський.
— А поцом ти знаєс, сто того самого?
— Ні, того самого.
— А мозет, другого?
— Е, другого-другого. Яка розумна. Бачив — то й кажу, — починає сердитись Іван Іванович. Дівчинка мовчить. Посиділа кілька хвилин і пішла додому.
Чуються тихі легкі кроки. Тільки злегка торкаються підлоги. Далі розмова. Се моя сусідка, пані прийшла з школи, де вчить дітей. Голос ніжний, щирий, музичний і злегка тремтить. Феня грубо відповідає їй. Мені жагуче кортить її побачить. Входжу до Івана Івановича.
Він лежить і читає "Биржевые ведомости"[?]. Сів на стілець і сиджу. Не хочеться навіть розмовляти. Хтось стукає в двері. Феня одчиняє. На який мент з’явився молодий русявий панич в форменій чистенькій тужурці, повісив пальто, форменого картуза, хитнув головою Іванові Івановичу і подався до пані.
— Скоро, — буркнув Іван Іванович. — Мабуть, і не пообідав.
— Хто се?
— Учитель, — незадоволено відповідає Іван Іванович. — Любовник. Зв’язалась чорт зна з ким. Ай, Ольга Петрівна, Ольга Петрівна!
Феня приносить дрова, запалює грубку. Дрова розгораються і весело-співуче гомонять. Червоне полум’я стрибає на стінах, виблискує на шибках. Усівся коло груби і дивлюся.
Коли б не хворість, не така паскудна погода — пішов би гуляти. Може, зустрів би панну. Хто вона? Я тільки раз її бачив. Юна, струнка, як вона танцювала! З якоюсь п’яною насолодою. Пластично, м’яко. Звернула тоді всіх увагу. Коло неї увесь час крутився п’яний земський лікар. А потім пішли і усілися в ложі. Я кілька разів проходив дуже близько — одного разу очі наші зустрілися. Вона подивилася суворо, і я раптом оді— йшов. Але лице в неї бліде, ніжне. Усміхається ласкаво. Очі мрійні, теплі. Ох, панно, панно! Я навмисне дочекав, поки вона вийде, і пішов слідком. Але вона сіла на візника і хутко зникла. Може, з села попівська донька або якого панка — так і не довідався.
Як би от зараз хотілось поговорити, поділитись думками, а головне — позбутись отієї обстановки, серед якої живу, Івана Івановича, його розпусти. Він увесь, як вогка губка, напився сала і випускає його потроху, крапля за краплею! І се так натурально в його поглядах!
Вогонь палахкотить і палахкотить. Співають полінця на різні голоси, і чомусь сумно-журливий настрій знову повертається до мене, але теплий, задумливий.
Чую шум в кімнаті пані. Хтось нервово посунув стільця і почав бігати по підлозі.
Нарешті чую злісний сухий голос;
— І ти получила, і нічого не маєш, щоб він приїхав? У відповідь на се долітає болісний, повний докору голос:
— Ну, Женю, ну що це. Господи? Ну ти ж знаєш, що я тільки тебе кохаю, ти ж бачиш — ти ж повинен повірить! Ну, чого тобі?
— Але все ж таки він приїде? І, певне, ти його закликала? Ти, Олю?! О! Мабуть, сама й написала!.. Я вас знаю, всі ви хороші…
— Ну, що я пороблю, ну, прожену його, чи що? А може, йому треба по справі якій? Адже ж він чоловік мій. Може, хоче брати розлуку…
"Женя" починає кричати нервово-плачучим голосом:
— Брешеш, я тобі кажу, брешеш! Се щоб знову зійтись. Я вже чую се! От серце моє так віщує!
— Твоє серце дурне; і ти сам божевільний, як ти так думаєш.
— А, ти так? Так знаєш, що я скажу тобі? Ти його кохала?
— Кохала.
— Мене теж?
— Хай буде так.
— Невже ж я тобі повірю, щоб ти кого-небудь ще не покохала? Або щоб не повернулась до чоловіка? Знаю вас — ви всі такі. Хіба ще є хто більш розпусний, як ви — жінки?
Пані, певне, не втримується далі і кричить різким суворим голосом:
— Вон звідси! Бон зараз, я вам кажу! Як ви наді мною знущаєтесь! — Довга, довга пауза.
Ми з Іваном Івановичем мов заніміли. Напружено прислухаємось. Чутно, як обсипається обгоріле вугілля в грубці. І знову чути голос пані, суворий, хоч більш спокійний:
— Ви все берете від мене — мої ласки, душу мою. Я не знаю до чого доходжу, просто божеволію, і спускаюсь через вас усе нижче й нижче! А ви замість подяки, яку так обіцяли, доводите мене кожен вечір до божевілля. Кожен вечір! Прямо життя позбавишся!
Добродій, певне, хотів сперечатись, але пані провадила тим же спокійним пригніченим тоном:
— Гетьте! Ідіть собі. Краще порвати наші відносини, не зустрічатись зовсім. Ви хутко забудете мене. Се ж не кохання, а якась хвороба! Отакі божевільні ревнощі? Може, колись зустрінемось і по-хорошому, а зараз треба все порвати. Чуєте?
— Хм!.. Се до речі! Як же ж! Незабаром прибуде муженьок. Як же ж! Звичайно, треба позбутись коханця. Се цілком розумно! Хм! Дипломатично.
І ось раптом кімнати оголошуються диким божевільним стогоном, а потім чути тяжкий істеричний плач.
Стало моторошно. Я почуваю, як щось холоне. Ноги не рухаються, а коло серця здавило щось тупе, гнітюче.
Раптом Іван Іванович зіскакує з ліжка і сердито ворчить:
— Ні, так далі не можна. Се чорт зна що таке! Просто паскудство! І чого тільки вона з ним зв’язалась? Чи не найшла б кращого?..
Він перевалюється і котиться в кімнату пані. Я не втримуюсь і біжу слідом за ним. В кімнаті я помічаю панну. Вона лежить на канапі, увесь час тремтить і істерично плаче. Коси в неї густі, темні, розлізлися. Нас вона не помічає. По кімнаті з кутка в куток бігає бідявий сухенький чиновник і нервово курить цигарку. Він зиркнув на нас здивованими очима — в поширених чоловічках стільки було жаху і божевілля! А потім знову почав ходити.
Іван Іванович трясеться, очі налилися кров’ю, окуляри скакають, і він дивиться з-під них, як роздратований звір. Губи теж трясуться.
— Слухайте, добродію! Як вам не сором, щоб з дамою таке робити?.. Та ви знаєте, що ви підметка її не варті? Ви се знаєте чи ні? Я вас питаю. Ги-идіота! Убірайтесь звідси зараз же мені! — Іван Іванович важко дихає і увесь час тремтить від обурення.
Раптом я помічаю — худеньке бліде обличчя чиновника якось кумедно перекошується, кривиться. Він наче намагається сміятись. Очі моргають, і в них помітні блискучі краплини — нарешті чиновник не втримується і починає плакати.
— Іване Івановичу! Ну хоч ви… пойміть. Ну ж хіба я хочу?.. Хіба ж я не люблю Ольги Петрівни?.. Та я божеволію, просто божеволію від сього!.. Я не в силі стриматись. Ну хоч би хто поміг! Я бачу, що це свинство… паскудство… Мене справді треба прогнати, як падлюку! Ну, коли ж я хворий… хворий, Іване Івановичу!
Іван Іванович потроху заспокоюється і стає більш м’яким.
— Ну, а треба ж таки держати себе. Який же ви після того мужчина? Хто ж вас стане любить? Ось бачите, що ви робите Ользі Петрівні. Як же ж так!
(Продовження на наступній сторінці)