Доріжка поволі сходила до яру, і Тося слухняно пішла нею. Крізь прорізи дерев тепер сильніше забіліло сріблястим. Ще за кілька кроків вона вибралась на луку. Тут срібляста стрічка, ніби купаючись на місяці, вилискувала сліпучою цяткою. Густі задимлені смуги світла й туману лягали над верхів'ями, подекуди синіми мереживами тінів падали густі займища молодняка, а вгору йшли насуплені величні застиг ло-похмурі дуби.
Тося раптом відчула себе, ніби напившись того місячного туману, так легко їй дихалось і рухалось. І, вже окрилена, вона стиха посміхалась, вдивляючись удалечінь, де виблискувала густим сріблом річка.
Дикий крик зраненого немовляти покраяв повітря. Затаївши дихання, Тося прислухалась. Тепер крик ще розпачливіше вихопився, забився і завмер глухим і задуху в атим стогоном.
Тося вражено й боязко прислухалась і, йдучи покрадьки, озиралась навкруги. Так зайшла вона за ріг яру, коли перед нею розстелилась широка лука, з рікою й комишами. Ще не знаючи, що далі робити, і безпомічно озираючись, вона враз помітила — якась довга шапкувата тінь висунулась із застиглого муру тінів від лісу і, захилитавшись, пописала луку. Тося озирнулась і мимоволі оступилась — товста незграбно-копичаста постать у довгій рясі, що обвисала лахміттям, у високій чернечій шапці з казаночком в руках сунула просто на неї, хрипко мурмочучи якогось мотива. З хвилину було ще вагання, викликане незвичним для цього місця чернечим убранням, хоч гострий острах колючими шпичаками сковував уже ноги. Постать, однак, помітивши Тосю, хуткіш посунула на неї, дико оскаляючись проти місяця. Тося вся затремтіла і, почуваючи, як всю її сковує жах, перемагаючи його, нестямно, дико закричала і, гостро рвонувшись, кинулась шалено бігти. Стіни лісу побіч неї, здавалося, захитались і посунули на яр. А голос її розірвався на безліч розпачливих лун, що погнались за нею, розбиваючись на дзвінкий оріхово-ляскли-вий регіт.
Вже серед кущів вона зовсім випадково натрапила на якусь стежку і побігла нею. Стежка круто звивалася вгору, і, вибравшись нею, з перехопленим диханням, забрьохана, з гострим болем у серці, що, здавалось, десь уже розірвалося і тепер заливало мозок чимсь солоним, Тося впала до липового куща й знепритомніла... А вгорі на верхів'ях тим часом полохливо схопився вітер, розгойдався, перескочив на осику, пересипав їй срібні на місяці копійки і завмер у дубовім галуззі.
Вранці, коли вже зовсім розвиднилось і лісом бавились тіні, обплутуючи сонце, Тося підвела голову й прислухалась. Пахло тільки вогким трухлявим листом і зіллям, і десь далеко на стовбурі старої поважної берези жартівливо заячими лапками поліг перший ранковий промінь. Тося з болісною втомою озирнулась: як це сталось, що вона забігла аж сюди? Вона встала, почуваючи глибоку втому й холод, і хоч уся тремтіла, все ж озиралась, придивляючись, щоб розпізнати, де саме була.
Здалеку доходив якийсь глухий гомін. Тося хвилину повагалась і потім взяла дорогу просто на ті голоси. Вона зійшла просто на долину, звідти голоси доходили виразніше, але нікого не було видно. Тося пройшла ще далі просто до тих голосів і тільки тут упізнала греблю, клапоть озера і кількох селян, які, викрикуючи, вовтузились біля воза з деревом, що застряг на гатці. Побіч стояв її улюблений лисий кінь, запряжений у дрожки. Вона подумала, що, певне, хтось зі станції приїхав сюди розпорядитися з роботою, але сама не пішла туди.
Заглянувши в струмок, вона побачила себе в воді — розпатлані пасма витикалися з-під пов'язаної на голові хустки, плохі й звужені очі пильно придивлялись, а ніс видавався розпухлим, картопляним. Вона мерщій одірвала свій погляд і пішла дорогою просто до станції.
Трохи згодом, коли вона вийшла з долини і знову зайшла в ліс, її догнали дрожки. Порівнявшись з нею, лисий осадисто спинився, а до неї, сміючись, привітно кивав з дрожок Сахнович.
— Ну, скажіть: яким це ви побитом! — Він поволі зійшов з дрожок і підійшов до Тосі.— Що це ви так рано тут і...
Він, однак, не скінчив питання, але хутко окинув її гострим, хоч непомітним поглядом і зразу ж упіймав: пожмакану, забруднену одежу, зароснену сукню, якось кумедно збиту хустку на голові, втомне, пописане слідами сліз обличчя, заплакані очі, і нотім лагідно й ґречно сказав:
— Ну, так прошу вас, сідайте! Ви ж додому, певне? Тося слухняно сіла. Директор стьобнув коня і потім, звертаючись знову, сказав Тосі:
— А вас, здається, вчора не було дома. Принаймні Ганна Іванівна не застала вас. Сьогодні дерево починаємо возити на лабораторію. Як вам це подобається? Га? Треба скористатись цими днями. Чудесна погода. Що ви скажете?
Він ще раз стьобнув коня і знову, повернувшись, запропонував:
— Ми, звичайно, поїдемо до нас і нап'ємося кави. Тося мовчки хитнула головою.
Вони саме проїздили повз те місце, куди Тося зразу забігла з дому. Вона його легко впізнала і тепер пильно придивилась. Просто від неї лежав великий комашник, а від нього велика руда крилата комашня густо-широкою повитою биндою засипала дорогу до молодого дубка, і крила тої комашні блищали на сонці. Тося похилила голову й глибоко зітхнула. Директор щось заговорив до неї, але Тося тільки хитала головою, нічого не відповідаючи. Згодом виросло поле, показалась біла пляма будинку станції, і Тося втомно й зголодніло зраділа тій плямі.
XXIV
Савлутинський саме йшов з кабінету до себе на обід, як по дорозі зустрів директора. Той, як звичайно, в захопленні розмахуючи правою рукою і навіть знявши картуза, кудись поспішав. Але, зустрівшися з Савлутинським, весело привітався й зразу ж сказав:
— А ви чули? Управа затвердила наш план селекції.
— Справді? Це ж чудесно.
— Ну, аякже! Цілком ствердила ваші висновки, і тепер наша станція знову житиме. Мало того, вона поведе знову перед.
— Ну, так це ж прекрасно! І я страшенно радий, що тут ще дізнався про постанову, доки не виїхав звідси.
— Аякже! Це ж дякувати вашим працям.
— Значить, тепер я вже можу від'їздити зі спокійним сумлінням?
— Авжеж. Але нам, звичайно, дуже шкода розлучатись з вами...
— Ну, та, певне, ми з вами зостанемось друзями назавжди...
— Розуміється, аякже... Страшно вдячний... Ну, звичайно...— Сахнович засміявся і, щоб потаїти свою засоромленість, повернувся вбік і поглянув невиразно вдалечінь, ніби чимсь заклопотаний. Тим часом Савлутинський обережно з удаваною байдужістю сказав:
— А мені клопіт, Михаиле Ісайовичу.
— А що саме, Вікторе Петровичу?
Сахнович умить повернувся до Савлутинського. А той, пробачливо розводячи руками, забідкався:
— Розумієте, десь подівся зошит з висновками дослідження.
— Та що ви кажете? Це ж неможлива річ!
— Ніяк не можу прирозуміти, як це могло статись. Просто диво.
— Що за притичина? Не міг же хтось викрасти. Це неможлива річ.
— Ну, я цього й не припускаю. Тут, очевидно, якесь непорозуміння сталось.
— Авжеж, але, звичайно, від цього не легше.— Сахнович хвилину подумав і додав: — Ну, гаразд. Ми все зробимо, щоб зошит розшукати... Ах, яка це неприємність!
— Ну скажіть, будь ласка, мені просто ніяково, що вам ще й ради цього доводиться клопотатись.
— Так це ж дрібниці. Нарешті, я й мушу... Звичайно, скільки хочете, і в якій хочете справі.
На цім вони попрощались. Директор весело засміявся і, кивнувши, повернувся вже відходити. Але потім, спіймавши себе на якійсь думці, знову підійшов до професора й сказав:
— А ви знаєте, наша бурячниця зовсім захворіла. Антоніна Георгіївна...
— Що ви кажете! А що ж з нею сталось?
— Просто важко сказати. Я зустрів її в лісі в страшному вигляді. Зарошена, розпатлана і просто з божевільним виглядом в очах. Певне, якесь гостре душевне збурення. Я так догадуюсь, що вона розплювалась з Горошком.
— Ну, скажіть! Сердешна дівчина! Фу, яка гидота — пожити й кинути!
— Вона тепер у нас лежить. Там Ганна Іванівна щось ворожить біля неї.
— Ах, так! Ну, це добре. В такім разі я неодмінно ввечері прийду провідати.
— А, звичайно. Дуже просимо! Це буде прекрасно! Ми в такім разі влаштуємо маленький журфікс.
І вони знову попрощались й розійшлись.
Увечері професор справді прийшов до Сахновичів. Опріч нього з чужих сиділа тільки Орися. Господарі його зустріли уважно й приязно, Орися ж поглянула на нього з лукавим вогником в очах.
— А де ж хвора? — поспитав Савлутинський.
Ганна Іванівна зазирнула в кабінет, сказала щось і потім покликала професора. Тося зустріла його кволою посмішкою на блідім обличчі, дивлячись просто й щиро густим блискучим поглядом синіх очей.
— О, пульсу трошки є,— сказав Савлутинський.— А температура як?
Він помацав рукою чоло, а потім додав:
(Продовження на наступній сторінці)