Я думав ще далі, як я розплутаю власний вузол. Я завтра мушу бути по той бік Дніпра з червоними частинами. Раніш я мушу побувати у робітників. І в ту ж пору якось улаштувати власну родину.
Але то нічого.
І завтра ж я мушу палити в місто, в ворога, у мирного мешканця, в тому числі в моїх кревних, в мою маленьку ляльку.
Вона ж буде з переляканими очима ховатись десь в льоху Може, день-другий. Може, цілий тиждень, місяць.
А з холодної синяви неба вирізувались чіткі, вичищені порохнею слова:
"Коли хочеш іти за мною — зостав своїх батька й матір дружину й іди слідом за мною".
Чому забули записати ці слова до "Комуністичного маніфесту"?
Хтось тихо підійшов до мене — лише половиці рипнули. Я обернувся.
— Маро, це ти?
Вона пригрозила пальцем.
— Ти ще не спиш?
— Я тільки на хвилину до тебе.
— Що ти хочеш сказати?
— Я завтра з тобою йду.
— Куди?
— У військо.
— Я знову не розумію тебе.
— Ну, слухай. Це ж неможливо. Люди там справді б'ються за своє право. Ми ж тут складаємо якісь плани, проекти, співаємо, граємо на роялі. Це рішуче неможливо.
— А як ЦК на це дивиться?
— Мені байдуже.
— Тоді не знаю.
— Ти боїшся?
— Ні, але це порушення дисципліни.
— Мені начхать на все. Я хочу й дійду цього. Я вагався.
— Тоді знаєш що, зроби для мене одну справу.
— Що саме?
— У тебе є знайомі в місті?
— Ну.
— Улаштуй там Віру з лялькою.
— А ти?
— Я завтра страшенно зайнятий. Мара, певне, вагалась.
— Ти хочеш просто так одв'язатись од мене.
— Ні. Я серйозно кажу.
— Ну, добре.
Мара рішуче хитнула головою.
Ми умовились зійтись назавтра коло помешкання Віри. В ту пору ніч розірвалась на дві великі полі. Починалась нова доба, без міри далека від того, що було.
Ранок був густий, туманний. На Печерську лунко стогнали гармати. Хтось умивався й прискав на всі боки холодними краплинами.
Десь глухо дзвонили.
Я наспіх одягся й поспішав до Віри.
Чимдалі починалась якась шалена метушня. Били, тютюкали зо всіх кінців міста. Напружено булькотів вокзал. Десь кричали паровики, глухо стогнали панцерники.
В небі розпластались три великих шуліки.
Я наближався до Печерська. В одному місці було розсипано цеп.
Я обігнув кілька кварталів. В них було зовсім тихо. Крізь проламану дірку в паркані я ввійшов у двір, де жила Віра.
І раптом щось несподіване.
Із-за рогу, я бачу, повертає Мара до двору.
Віра коло купки дерев в гурті офіцерів. Офіцери стурбовано смокчуть цигарки. До Віри притулилась злякана лялька. Лялька в червоній шубці, в білій шапочці.
Перша думка, що прийшла в голову,— безглузда думка: Віра пішла доброхіть.
Але занадто урочистий вигляд був у всіх.
І раптом лялька вгледіла мене. Зальопала в долоні, проясніла:
— Тато! Мій тато! Мій тато! І побігла назустріч мені.
Хтось з офіцерів лагідно затримав її й поніс назад. Мара заховалась за ріг.
Віра прижмурила очі — байдуже дивиться навкруги. Я бачу: гурт офіцерів повернувся у мій бік. Я одійшов оддаль, заховався за парканом. В ту пору увесь гурт рушив. Лише лялька кричала:
— Тато! Мій тато!
Тоді я бачу: Мара виривається з-за рогу й біжить за гуртом.
Я поволі спускаюсь униз.
Щось жагуче мені смалить у груди, й хочеться взяти в руки якусь важку річ.
А в голові сверблять якісь клоччя.
"Мій тато! Мій тато!.. В червоній революції..."
Я прибіг до робітників. Вони вже завзято працювали.
— Товариші! Треба спалити місто, розбити, змішати його зі сміттям.
Вони мовчки палили цигарки й били з гармат.
Один лише з них спокійно, з ледве помітною посмішкою поглянув на мене, проте нічого не сказав.
Я постояв ще кілька хвилин, зоставив розпорядження ЦК й побіг далі.
За річкою лише ладнались до бою.
Я кричав на всіх, підганяв.
Коло однієї гармати сам став і з якоюсь несподіваною для себе насолодою пускав набій за набоєм.
Інколи я відривався від роботи, йшов до потока й там з довгими передишками пив холодну воду.
Тоді знову повертався до роботи.
Інколи розривались вогні, й серед них блискавицею перескакувала думка: "Тату! Мій тату!" Я ж холодно відповідав: — Нічого твого нема. Це дурниці! І посилав набій за набоєм.
28.V.1923 р. Лубни