Через півгодини, одягнений в новий цивільний костюм, з портфелем у руках я йшов по Некрасівській. Звідти різними проулками пробирався до Володимирської.
На розі Фундукліївської гурт офіцерів спинив мене.
— Ваші документи?
Я виймаю посвідчення директора цукрового заводу. Я цілком спокійний, то нічого,^що рік народження далеко не відповідає моїм прикметам.
Офіцер байдуже перебирає сірі сторінки.
— Не поні маю, что у вас за порядкі?
— В чом дело?
— Ми би лі ради, что ізбавілісь от всяких просмотров совдепскіх. А теперь снова.
— Ну, знаєте. Нічего нє подєлаєш.
— Надоело, прямо нєвиносімо.
Офіцер приставив руку до кашкета. Ввічливо розкланявся.
— Ви свободни. Ізвінітє.
За кілька кроків я глибоко сміявся від внутрішнього хвилювання.
В "Арсеналі" було сіро, пригнічено.
Поодинокі постаті робітників байдуже снували по двору. Десь, дратуючи, скиглила трансмісія.
Я поспитав Гордія Пилипенка. Якийсь старий вусатий робітник мовчки показав на куток контори й пішов далі, похмуро похнюпившись у землю.
Коли я привітався, Пилипенко мовчки хитнув головою.
Він все зрозумів. Це був ще юнак, з чистим тонким обличчям, з великими мрійними очима.
Ми пройшли за склеп з рушницями.
— Ось тут,— увів мене Гордій в якусь невеличку кімнату. Перше, що глибоко здивувало,— щирий завзятий регіт кількох голосів.
Мені хитнули приязно, але сміх не вгавав. Як виявилось, підліток Гришка стяг кілька ударників у білих, майже перед самим носом.
Я покликав знайомого партійного Стегнія.
— Ну, що?
— Тут не можна говорити.
— Готові?
— Готові. Готові. Ходімо звідси.
Якимись закапелками, брудними й заплутаними, поодинці ми вийшли з "Арсеналу".
За яром в невеликій хатині Стегнія ми знову зустрілись.
— Ну, товариші, тепер до діла,— сказав Стегній. Я розповів постанову ЦК.
— О, ми про це раніш ще знали.
— Що ж у вас є?
— Заховані гармати, кілька кулеметів, рушниці.
— І тільки?
— Все буде пущено в діло, як треба буде.
— Ми зв'язались з кількома майстернями, робітники підуть на допомогу.
Сьогодні їхній генерал сказав: тут сидіти треба з готовими чемоданами, як на пороховій бочці.
Настрій у всіх бадьорий. Жартували, сміялись.
Далі Стегній провів мене якоюсь вузенькою стежкою до Дніпра.
Був він спокійний, стриманий, з повільними, але рішучими рухами.
— Нічого. Це вже остання їхня пісенька, більш не прийдуть.
— Чого так?
— А так. Ні за чим. З льохів повипивають оце все вино, горілку. По це й прийшли.
— Ви гадаєте, товаришу, що цим скінчиться?
— Що ж, може, ще знайдеться кілька пройдисвітів, ми до всього мусимо звикати. Такий наш шлях.
— А вам не хочеться інколи змінить цього шляху?
— Як так?
— Для себе. Ну, вибрати кращий! Стегній знизав плечима.
— Який же інший тут шлях? Підлизуватись до начальства, чи що?
— Ну, а так, одійти від боротьби.
— Не думав. Та й куди одійти й що з того буде? Стегній помовчав.
— Бачте,— говорив він далі,— коли оце ми йдемо цією стежкою, вузькою отакою, то звертати нікуди. Так і нам: ми зв'язані з нашою бідою міцно, і вихід нам єдиний — боротьба.
Ми підійшли до вузенької розколини.
— Ось тут наші позиції,— тихо сказав Стегній.— Звідси ми будемо смалити прямо на вокзал. Як по-вашому?
Вибір було зроблено справді дотепно.
— Отож, коли й нас не буде в "Арсеналі", щоб ви знали: когось з нас ви тут застанете, розуміється, як нас на заберуть. А об тім ви якось довідаєтесь на квартирі.
Ми постояли ще кілька хвилин, обдивились деякі дрібниці й розійшлись.
Віра стояла на балконі й дивилась на Дніпро.
В очах її я примітив якийсь глибокий смуток і втому.
Лялька бігала на пісчаному майдані й щось щебетала.
Вона першою побачила мене й, радісно лопочучи долонями, побігла назустріч мені.
— Тату! Мій тату!
Обхопила рученятами й міцно стиснула шию.
— Ти вже нікуди не підеш, тату?
— Ні, дитинко.
— І будеш усе з нами?
— Аз вами.
— От добре. Я тебе люблю, тату! Он як!
Вона тулила свої червоні щічки до мене й щось лопотіла далі.
Віра, певне, зніяковіла зразу, але далі йшла назустріч спокійно.
— Як ти дістався сюди?—тихо поспитала.
— Крізь фронт. Переодягся й прийшов.
— Ой, коли це все скінчиться?
— Що ти мала мені казати?
— Ах, ти об тім. Ну, давай краще вийдем звідси. Вона одяглася в сіре волохате пальто.
Ми пройшли низом понад Дніпром. Руді похмурі хвилі сердито гупали на берег. Десь манячів вартовий човен.
— Скоро звідти будемо посилати гостинці,— сказав я, вказуючи на той берег.
— І ти знову будеш там?
— Як доведеться.
— А ми? Як же ми? Сидіти в льохах?! Ховатись?! Я знизив плечима.
— Ти об тім і не думав?
— Я не розумію тебе, Віро.
— Ти не хочеш про мене подбати? А як же лялька? Невже тобі байдуже?
— Я гадаю, в тебе є кому подбати за тим.
— Ні, я так далі не можу. Слухай, не можу: це вище за мої сили.
— Я тут не винен.
— Я знаю: ти будеш тепер мститись.
— Я нічого не хочу думати об тім.
— Ну, слухай сюди. З Петром ми порвали. І коли хочеш знати, то й не сходились. Я просто хотіла помогти йому в його самотності. Я думала, так йому легше буде. Так він змож краще творити.
— Задля цього ти не спинилась, щоб розбити власну рс дину?
— Ти просто не зрозумів мене.
— Ну, добре. Що ти хочеш?
— Я просто хочу звідси тікати.
— Як?
— Як можна швидше.
— Чому?
— Нас уже кілька часу переслідують. Ще й учора я бачила двох підозрілих. Вони зазирали сюди, оглядали. Я ні краплі не вагаюся, що це шпиги.
— Як же ви порішили?
— Петро сьогодня виходить на друге помешкання. Я ж не знаю, що мені робити.
— Ти знаєш, завтра починається облога міста.
— Я ж тоді не встигну переїхати.
— Треба поки що до знайомих.
— Ах, що ж це таке?! Невже ніяк не можна допомогти?
— Ти знаєш, яку на мене відповідальну роботу покладено?
— Ну, тоді що ж мені робити? На перехрестя, на Хрещатик? Во ім'я загального щастя ти зовсім байдужий до близьких.
— Та ні, це зовсім не те.
— Ну, тоді як знай! Коли завтра ти не прийдеш, я піду до білих просто на продаж.
Я нічого не відповів.
Ми повернулись додому. Лялька вискочила з будинку заплакана. Вона з докором кинулась на мене, що покинув її.
До вечора я був в цілковитому її розпорядженні.
Вона затягла мене у свій куточок. Розклала свої цяцьки й втішним голосом сокотіла. Вкладала спати своїх ляльок, готувала їм страву, кудись далеко від'їздила.
Пізніше на руках і заснула.
Дрімаючи, увесь час шепотіла:
— Мій тато! Мій! Мій тато! В ту пору я думав:
"Які сили можуть розірвати, розбити цю власність?"
Увечері з "Арсеналу" кілька разів бахнули. У місті почалась тривога. їздили верховні, тріщали мотоциклети. Десь залопотів кулемет.
Я пробирався по вузеньких вуличках до ЦК.
Там ішла жвава робота. В одній кімнаті обговорювали план загального наступу. В другій наспіх складали прокламації. Василь, впірнувши в матеріал, складав газету.
— Слухай, ти байдики б'єш? — спитав він мене.
— Я цілий день ходив у справі.
— Але зараз ти нічого не робиш? З цим я мусив погодитись.
— В такому разі допоможи мені.
Він кинув кілька жмутків паперу до газети.
Читати чужу думку — ставити банки на власну голову. На тому спочиваєш.
За годину мене покликали до залу. Молоденький наш поет мусив зачитати свої революційні вірші.
Поет червонів, ніяковів. Але коли почав читати, хутко оволодів собою.
Вірші були прості формою, трохи наївні, але ж всі соковиті, пронизані свіжими образами й настроями.
Не знаю чому, чи від віршів, чи просто так, але мені хотілось віддатись власним переживанням.
Було вже пізно. Я вийшов на веранду.
В освітленні міста сивіли дерева в саду, десь тривожно билось велике скам'яніле серце осередку. Але сюди доходили лише поодинокі обірвані звуки.
В кімнаті хтось тихо награвав журливу мелодію.
Я думав у ту пору про той заплутаний клубок, що скупчив-ся в моїм серці.
Я знав, що в мене нема загартованості робітника, нема тієї бадьорості, спайки з масою.
Але що ж поробиш?
Лише з тією групою мені по дорозі, яка найбільш революційна, яка найкраще зорганізована.
Це так. В цьому я глибоко переконаний. Але ж...
Небо було прозоро-холодною безоднею, і в ньому падали зорі, так глибоко й хутко, що серце холонуло від жаху.
(Продовження на наступній сторінці)