— Милостивий пане, милостивий пане, — чує Карамзін, як візник звертається до нього по–німецьки. Що таке, чому зупинився диліжанс? Народ он зібрався біля поштової станції, галас, візник розгублений, зляканий. — Милостивий пане, будемо їхати до кордону чи повернемося? У Парижі революція…
Карамзін прудко зіскочив зі сидіння; усе те, що не давало йому спокою в дорозі, враз вимелося з пам’яті від страшної у своїй несподіваності новини — може, це причулося? Та люди вже обступили подорожніх і навперебій переказували неймовірні вістки, які дійшли до них щойно.
"Бастилія впала! Комендантові фортеці Делоне відтяли голову, настромили на піку й понесли по місті".
"Статського радника Фулоне, що відав у Парижі фінансами й нахвалявся нагодувати парижанів сіном, повісили на вуличному ліхтарі, напхавши йому до рота вівсяної полови".
"Король сховався у Версалі…"
— Будемо вертатися, милостивий пане? — усе ще допитувався візник.
Вертатися? Як це — вертатися? Стільки років мріяти про цю подорож, готуватися до неї, подолати сотні миль дороги — й вертатися?.. Але це неймовірно. Франція — зразок європейської цивілізації — кишить нині розгнузданою черню, як Казань за Пугачова?
Було вкрай обурливо: уявив, як падають колони версальського палацу, кришаться капітелі, горять картини в Луврі — чернь трощить усе, до чого вона перед тим не мала доступу, грабує музеї і крамниці, й віками утверджена французька монархія, що давала світові великих мудреців і полководців, держава, під скіпетром котрої розквітали наука й мистецтво, в якій бідний знаходив для себе хліб, а багатий насолоджувався достатком, — враз упала від удару темної сили.
І якщо дорогою терзали Карамзіна сумніви і він весь час сперечався з Радищевим, обороняючись і поступаючись, то зараз скипів благородною люттю до нього: "Заглянь до історії, наївний республіканцю, і ти дізнаєшся, що безвладдя гірше за будь–яку владу. Воля ж бо там, де закони; де беззаконня — там рабство… Ні, я таки поїду до Парижа лише для того, щоб побачити збезчещену Францію і розповісти потім людям про зло, до якого закликав ти".
Карамзін рішуче ступив на підніжку диліжанса й махнув візникові:
— Поганяй до Страсбурга!
На кордоні, видно, ще не отримали ніяких розпоряджень від нової влади. Перевірили документи, французький постиліон у синьому камзолі й високих ботфортах підігнав свого диліжанса — і вже подорожній на французькій землі серед ельзаських родючих нив, що простелилися біля підніжжя понурих Вогезів. Тут ще тихо, селяни працюють на полі, ніби й нічого не сталося в їхній батьківщині; нервову метушню помітив Карамзін лише на передмісті Страсбурга — ще здалеку. Його пройняло погане передчуття, він зібрав усю силу духу, щоб бути спокійним; коні в’їхали на міський брук.
— Мосьє, — повернув голову постиліон, — раджу вам зняти циліндра, щоб не наразитися на неприємності.
Карамзін мовчки послухався поради, сторожко позирав на озброєних чоловіків, що вешталися вулицями — довгоштанні, у червоних шапках, у в’язаних беретах з пришпиленими малиновими кокардами. Вони похмуро супроводжували поглядами поштовий диліжанс, у тих поглядах відчувалися владна суворість і зверхність; зіщулюється внутрішньо чужинець від непевності, хоч зовні тримається гордо й незалежно; диліжанс пробирається вузькими вулицями, минає готичну церкву, а далі нема проїзду — дорога загачена людьми.
Навпроти собору стовпище: крик, регіт, лайка, грюкіт. Із десяток чоловіків, піднявши на руки колоду, таранять двері монастиря; натовп обступив посеред вулиці церковну карету, стягають зі сидіння до смерті переляканого прелата, хтось подає йому кухоль пива, примушує випити.
— Пий за здоров’я нації! Vive la nation!29
Прелат бере кухля тремтячими руками, п’є.
"Господи, — жахнувся Карамзін, — якби Руссо дожив до нинішнього дня, він став би першим ворогом революції".
Просить постиліона, щоб той завертав, але вже пізно: два озброєні молодики підходять до диліжанса, відчиняють дверцята, безцеремонне смикають подорожнього за полу каптана.
— Хто ти?
— Я… я російський підданий, ваш гість… — затинається Карамзін, дістаючи з кишені документи.
Озброєні молодики переглянулися у нерішучості, один повернувся до гурту — певно, порадитися, що робити з іноземцем. Цієї миті Карамзін помітив високого чоловіка в чорному капелюсі й фраку — він стояв осторонь натовпу і спостерігав за диліжансом. Почувши мову чужинця, чоловік швидко підійшов і, придивляючись до обличчя Карамзіна, спитав:
— Ви з Петербурга?
— З Москви, мосьє.
— Постиліон, повертайте на он ту вулицю, — показав незнайомий рукою й сам сів у диліжанс.
Був це чоловік середнього віку, з шляхетним обличчям, якого вже торкнулися зморшки, з–під капелюха виглядала сивина; він дивився поперед себе, наче його зовсім не обходив сусід, і вкрай стривожений Карамзін спитав:
— Що це все має означати?
— Не турбуйтеся, — заговорив незнайомий московською. — Вас ніхто не зачепить. То лише на початку такий нелад, завтра припиниться всіляка сваволя, і нахаби будуть погамовані.
— Ви… ви звідки так добре знаєте російську мову? — спитав уражений Карамзін.
— Я професор Королівського педагогіуму в Страсбурзі, а родом з ваших країв. Куди прямуєте?
— До Парижа. Але тепер… уже й не знаю.
— Мені теж треба до Парижа. Якщо дозволите, поїду з вами. Вам буде безпечніше в товаристві французького підданого. А з ким маю честь: вчений, художник?
— Я поет. Карамзін моє прізвище.
— Приємно буде порозмовляти з вами. Новикова знаєте?
— Новикова всі знають. Я ж, до того, в нього ще й мешкаю.
— Он як… — І професор замовк, довго мовчав, потім промовив півголосом, наче сам до себе: — Я давно звідти, тільки добирався сюди не поштовими дорогами, а переважно на вітрилах.
Більше не озивався. Не смів порушувати мовчанки й Карамзін, хоча вельми цікаво було докладніше дізнатись, що це за людина, яка ось опікується ним.
Але незнайомий мовчав, попливши в думках тими холодними морськими шляхами до обителі, де нічого не міняється і час стоїть на місці, де людям однаково: нинішній це рік на світі, давноминулий чи прийдешній…
Розділ другий
Задубів у снігах маленький соловецький світ — ніби навічно. Студене море, втиснуте углиб товстим льодовим покривом, десь там, всередині, ще моцувалося, уперто повзло на берег, але безсиліло на цупкому морозі й роззявленими пащами крижин застигало перед самими стінами кремля. Знесиліли берези і ялиці у зледенілому снігу; шпилі соборів і дзвіниць проклювали тріскучий туман, намагалися доп’ясти до неба, якого давно вже тут не було видно; густа тиша лягла на острови, і хіба ще тільки каркання ворон та бамкання дзвонів порушували мертвоту далекого відлюддя.
Жив усе–таки соловецький світ: над лісами й озерами в гущі промерзлої мряки сповіщало про його життя гайвороння, а в монастирі — мідний благовіст, який нагадував зсудомленій лютою білизною природі, що хай лише скресне крига — і знову виповзе з монастирської утроби той самий чорнорясий рід, до якого вже тут звикли і земля, і небо.
Люта була на Соловках зима 1787 року.
А в глибокому казематі Головленкової вежі — душно.
Кру–кру…
Вже більше ніж десять років волає старий вожай до темного неба, а небо низьке, тисне на тім’я і мовчить, і ніколи вже не відізветься хоча б далеким відлунням журавлиного крику.
Тільки раз, коли вперше виводили на Спаса, обізвався хтось: "Батьку!"
Кру–кру… А у відповідь жалібному ячанню — лише монотонне цокання потьомкінських дзиґарів, а вибивають вони завжди одні й ті ж слова, до яких не можна звикнути, та й примусити їх говорити інше теж несила: "Дослужився, дослужився, дослужився…"
Розбити б їх об стіну, ба ні, старий заводить їх щодня, щоб слухати хоча б цей голос.
Душно в казематі, бо в’язень заощадив зі свого щоденного карбованця трохи грошей і через городничого Іларіона упросив нового архімандрита перекрити стелю в казематі: текло, морозило, зітлів од вільгості козацький одяг. Змилостивився архімандрит — видав в’язневі арештантський одяг, а в’язні–старообрядці утеплили яму. Тепер в ній душно.
Чий то був голос? Хтось тут є… Якийсь козак, що його знає. Хто він і де сидить? Але вартові — Матвєєв, Михайлов і Нестюков — німі. Тільки Соханов, коли приходить його черга подавати колодникові їжу, мовить кілька слів пошепки, і так любо стає Калнишевському, що чує людську мову, бо у вічному мовчанні можна б її й забути.
— Я дам тобі заощаджену половину річного тюремного жолду, тільки скажи, де той колодник, що окликнув тоді мене на Спаса, і хто він.
Але Соханов мовчки головою похитує, а по очах видно, що знає, та не скаже, заклятий страхом. І старіє вже солдат, тож у могилу понесе зі собою таємницю, якої в’язень однаково виказати не зміг би, але яка йому потрібна, мов повітря, щоб мав за що схопитися у цьому порожньому й нескінченному житті.
Сива борода стелиться по грудях, нігті на руках і ногах — мов у хижого птаха, смерті немає, а років, либонь, близько ста. Дванадцять літ у підземеллі.
Хто ж то був?
(Продовження на наступній сторінці)