— "Петь и радоваться будем в сей приятный, сладкий час", — закінчив вірша Бантиш–Каменський, кивнувши на Новикова, що ставив на стіл карафку з вином.
Карамзін зніяковіло усміхнувся. Іншим разом він прийняв би цитування його віршів за визнання, зараз же власні рядки прозвучали іронічно — чи тому, що капотіло за вікном, чи, може, надто серйозним було обличчя гостя.
— Тішитися будемо в цей приємний час, — повторив за Бантиш–Каменським Радищев і, покрутивши в пальцях ніжку келиха, мовив до Новикова: — Це, що скажу, не беріть собі близько до серця, Миколо Івановичу, але знати мусите, я тому й зайшов прямо до вас. На сцені придворного театру саме перед моїм від’їздом ставили комедію "Ошуканець", автор якої — це можна легко визначити за штилем твору — сама наша благодійниця. Отже, вистава розпочинається сценою: поліція вривається до масонської ложі й арештовує масонів–мартиністів…
— Сигнал… — прошелестів голос Новикова.
Радищев позирав на присутніх з–під брів, здавалося Карамзінові — надто вимогливо, виклично, і цей погляд не приємно вразив поета. Миколі Михайловичу згадався дещо менторський тон радищевської статті, а оте іронічне "тішитися будемо" та ще підкреслена серйозність Радищева, з якою він інформував Новикова — і лише Новикова! — про петербурзькі новини, збудили неприязнь: Карамзін готувався до дискусії, в якій за опонентом не визнають ні в чому рації.
Неприязнь спалахнула і тут же пригасла, Микола Михайлович примусив себе уважно дослухатися до розмови.
— Це ще не все, — голос Радищева звучав жорстко й холодно. — У Петербурзі вийшла анонімна книжка "Дослідження праці Сен–Мартена "Про блуд та істину"". Примітивна це річ, неаргументована, повна лайки й бруду, але після її появи книжку Сен–Мартена конфісковано.
— Ми повинні залишатися спокійними, — заговорив Бантиш–Каменський, — нічого ж бо супроти влади не чинимо. Прагнення людей до самовдосконалення повинно б лише тішити сильних світу цього.
— Так, звичайно… Але в новому збірнику догматів цариці — "Апофегматі" проголошено, що наше суспільство вже стало досконалим. Екстрадосконалі одиниці, видно, турбують її, — спробував пожартувати Новиков.
Радищев підвівся. Високий і ледь згорблений у плечах, він сперся об край столу й огорнув темним поглядом Бантиш–Каменського:
— То для чого ми ходимо на ті засідання й витрачаємо час, коли нічого не чинимо? Ми взялися за перо й хочемо стати письменниками, тож спитаймо себе щиро: хто ми? Борці чи кар’єристи? Адже збираємося виливати на папір зміст душі й серця свого.
— Я згоден з вами, — уперше подав голос Карамзін. — Ми мусимо передовсім навчитися розуміти себе, щоб потім уміти проникнути у світ інших людей. Але ж, — у його голосі забриніла нотка роздратування, він повернув голову до Радищева, — чи конче для цього вміння треба виховувати в собі бунтаря? Ви, чую це з вашого тону, хотіли б, щоб письменники розділилися на продержавних і протидержавних. Так ставити питання шкідливо хоча б через те, що справжній патріот, а письменник ним повинен бути, не може бажати загибелі своїй батьківщині, яка до того ж набирає дедалі більшої могутності й висоти.
Бантиш–Каменський нерозуміюче видивився на Карамзіна.
— Я вас не впізнаю… Що це вас вкусило? Хто говорить про загибель батьківщини? Йдеться про те, щоб бути борцем проти…
— Почекайте, — зупинив Бантиш–Каменського Радищев. — Як видно, у поета Карамзіна тлумачення поняття "батьківщина", висловлюючись літературним терміном, класицистичне. Тобто — монархістське. Зачекайте, Миколо Михайловичу… Я був у Франції якраз у той час, коли брати Монгольф’є запускали першу повітряну кулю. Вона піднялася швидко й гордо, але, втративши вгорі тепло, ще швидше опустилася вниз. Те, що коштувало стільки праці, тішило око лише мить. Мені болить доля моєї батьківщини не менше, ніж вам. Наша держава, колись горда мужністю правителів і лицарства, спідліла в нащадках своїх. Замість мужності маємо пихатість, замість вождів — ідолів, замість лицарів — лакиз. Я питаю, що ми повинні робити: складати їм оди, чи…
— Чому ви адресуєте цю проповідь мені? — загарячкував Карамзін. — Ви ж не читали моїх од: у мене їх немає. Ви називаєте мене класицистом, не знаючи ні моїх поглядів, ні моїх писань. Тож майте терпеливість вислухати мене. — Микола Михайлович охолов і говорив далі спокійно. — Я ворог того штучно створеного правителями літературного напрямку, що повинен прославляти в трагедіях і одах монархів, а в комедіях і сатирі висміювати простих смертних. Я не визнаю навіть веймарського класицизму Лессінга, Гете, Гердера, які сьогоднішні проблеми переносять у сферу історії. Не знаю, який напрямок обрали собі ви, я ж буду одним із перших послідовників сентименталізму. Ми мусимо навчитися проникати в душі простих людей, розкривати їх шляхетність, гідність, силу й терпеливість, радощі й болі. Ми вміємо й любимо декларувати свою революційність — це навіть модно, але що дає безпредметна декларація? Замість неї покажімо звичайного мужика, у котрого почуття чистіші й шляхетніші, ніж у людей вищих станів, і цим ми зможемо переконати чужинця й нашого дворянина, що російський мужик — не худоба.
— Який ви жорстокий! — зіронізував Радищев, вислухавши запальний монолог молодого поета. — Хочете з худоби зробити людину й залишити її в ярмі, хочете переконати погонича, що не вола він запрягає у соху, а православного… Я розумію вас, ви прихильник такого сентименталізму, який закликає, щоб над мужиком плакали так, як плаче хазяїн над здохлою твариною — хто ж йому буде поле орати? Ви давно визначили своє кредо чи ось цієї миті? А я теж плачу… Ідучи оце з Петербурга до Москви, я проминув десятки сіл, і мені хочеться ридати над потоптаною гідністю людей, і кричати хочеться, чому вони мовчать, чому лише стогнуть, а не палять шпихліри і палаци катів своїх, чому не розтрощать залізом їхні голови!
— Спам’ятайтеся, Олександре Миколайовичу! — схопився Карамзін. — Ви ж були свідком пугачовської різні.
Новиков квапно опускав штору на вікні, Бантиш–Каменський вражено дивився на гостя, обличчя якого було пойняте самозреченням і рішучістю.
— Я дивлюся далі, колего. Я дивлюся на багато років уперед… — відказав Радищев, відкинувшись у кріслі.
— Ви вражені жадобою безсмертя, — промовив Карамзін.
Радищев уважно дивився на свого опонента, немов вивчав його нинішню сутність — для того, щоб вгадати, яким він стане колись. Сказав тихо й чітко:
— Так, я вражений жадобою безсмертя. Хочу заслужити на нього. Хочу бути настільки корисним людям, щоб користь та оплатилася пам’яттю у поколіннях. А ви не хочете? Тоді ви…
…Липень. Котиться диліжанс прусськими дорогами, позаду вже Вісла, Одер, Ельба, попереду ще Франкфурт, а там Страсбург — Франція!
"Тоді ви médiocrité28 — долунює з навздогінним вітром настирливе, образливе й жорстоке, летить за подорожнім з Москви чужинецькими дорогами. — Не бездара, ні — талановитий médiocrité, який проживе так, що й славу матиме, і в історію ім’я своє запише, і читача знайде, і правителям догодить, і тішитиметься благополуччям своїм — лише не пожертвує нічим ніколи, а без пожертви нема безсмертя… Ви модний нині піїт, і на вас уже чигають правителі, бо їм самим набридли недолугі одописці, вони все вам дадуть, аби ви тільки погодилися стати médiocrité!"
"Я — médiocrité? Я?!"
Торохтять колеса, котиться диліжанс прусськими дорогами, бризкає каміння з–під коліс, б’є в задні заболотники й вибиває дробом:
"Бережися, Русь, бережися, Русь: йде до тебе посередність, її не помітиш так просто, як бездарність. Вона добре замаскована лудою пристойності, вона в душі кожного, не кожен лише може й хоче вбити її у собі. Бо середнякові найліпше живеться: з нього ніхто не насміхається, його пускають у чесний дім і ним опікуються сильні — він має почесті у всіх. Але він небезпечніший від бездар, бо огризки його розпроданого таланту виплоджують недоносків, а все велике, що створюють сміливці, він з лютої заздрості вбиває у зародку й підносить своєму народові середняцький еталон мистецтва. І обдурює народ, який потім цілі віки віритиме, обдурений, що його сини створили шедеври світового мистецтва, поки сам в розпачі не переконається, що сусіди давно вже відплили у відкрите море, а він гойдається у затхлій гавані, загнаний туди своїми рідними синами–каліками. Бережися, Русь, йде до тебе médiocrité!"
"Що це зі мною, — схаменувся Карамзін. — Адже ніхто так мене не називав, Радищев того слова не сказав, я сам його вимовив зі самоіронією, щоб збити пиху опонентові, щоб він поквапився заперечити, та Радищев промовчав, а образливе слово помчало за мною і мучить мене, спонукує, щоб я сам заперечив його своїми ділами… Будуть діла — я підійму нашу літературу на європейський щабель, я підіймуся над усіма в ім’я вищої мети, тому й їду до Європи, щоб побачити висоту того щабля… І житимеш сам, без друзів? Так. Треба стати вище над путами дружби, позбутися тягаря обов’язку перед однодумцями. На шляху до високої мети краще не мати ні ворогів, ні друзів — вони заважають…"
(Продовження на наступній сторінці)