Іван Захарчук приїжджав до Боднарівки щотижня, заночовував у вчителя, з десяток охочих хлопців знайшов у селі, а Юля розквітала в першому коханні й завмирала від тривоги, що неминуче втратить милого…
У жовтні 1938 року Прага надала Карпатській Україні автономію. З Боднарівки й сусідніх сіл зникли найздольніші парубки, й Іван більше не навідувався до Шинкаруків у гості.
Навесні Закарпаття здобуло незалежність, і тоді Юля отримала від Івана листа з Хуста, датованого 16 березня 1939 року. Він писав, що вирушає з Галицькою бригадою на війну з мадярами. Лист прийшов тоді, коли газети сповістили світ про жахливий погром карпатських січовиків на Червоному полі біля Хуста.
V
Ранок повільно прокрадався в Язвини, мерхле світло нового осіннього дня ліниво проникало крізь почервонілі крони буків, спадало сірими клаптями на опале листя та рудий мох і, пошматоване колючими батогами ожинника, губилося в темних чагарниках, та все ж йому не було стриму — воно протискалося із узлісся поміж сивими стовбурами дерев й досягало самого дна язвинівської яруги. Й тими подовгуватими щілинами просвітів, немов раптова вода крізь шлюзи на ставковій греблі, прорвався із села в ізвори Залуцького лісу пронизливий жіночий лемент, схожий на похоронне голосіння.
Від того крику чи то плачу прокинувся в безтямі Шинкарук, різко відштовхнувся від кінської шиї, аж схарапудився Сивко, й, усвідомивши, що те вже сталося в селі, кинувся бігти в бік узлісся, він квапно спинався вверх по схилу улоговини, чіпляючись руками за кореневища, й Мирон, утямивши, що батько подався туди, де небезпечно, де смерть, прожогом побіг за ним: хлопець умить зрозумів, що вони з матір’ю залишаються в лісовому безлюдді без опіки, і моторошне осамотнення погнало його слідом за вітцем, щоб його зупинити, та щомиті все дужче долав Мирона страх вже не за себе, відчуття власної небезпеки гасло в душі хлопчини, й він знав тепер лише одне: мусить захистити батька, навіть умерти за нього — так само, як гинули малі герої Франца Коковського, і був тепер батько для нього всією Україною…
"Ти куди? — спитав учитель, побачивши біля себе сина, задиханого, спітнілого, а в погляді рішучого й безстрашного; вони вже виходили на узлісся, й крізь просвіти між деревами завиднілися боднарівські сади. — Вертайся мерщій до мами!"
"Я буду з татусем, — твердо відказав Мирон. — Мамуся в безпеці". "Вже вертайся! — люто скрикнув Шинкарук. — Кому я сказав?" "Я буду з татусем", — таким самим незворушним тоном відказав Мирон, і Шинкарук зрозумів, що нема в нього такої сили, щоб спонукати хлопця до послуху; вони вийшли на узлісся й завмерли наслухаючи…
Жіночий лемент долинав з–над Мочули, то наростаючи, то стихаючи, він вряди–годи переривався плаксивим примовлянням і прокльонами, і сплюнув спересердя Шинкарук, збагнувши врешті, що то в Юлининовій хаті відбувається щонедільний ритуал: Федір бив Марусю!
До цієї сімейної церемонії сусіди в Боднарівській Босні давно вже звикли: як тільки минала Федорів сад стара Олена Єзунина, йдучи до церкви, баба Маруся нагадувала дідові його молодечий гріх із сільською лярвою — колись гойною красунею, а нині зморщеною, мов коцюрубок, каргою, й безсилий перед жінчиними ревнощами Федір присмирював кулаками дурну бабу, яка щонеділі нагадувала йому молоді роки; Ілько — Федорів син, а Йосафатів тато — накручував тоді старого грамофона, запускав платівку, що вириплювала із себе польський шлягер "Przyjdzie jeszcze czas", а безумний Юзьо йшов з відрами до вчителевої криниці, відпускав колесо, й коли відро вдарялося об криничне дно, видаючи звук, схожий на благовіст, Юзьо заводив перший кант із літургії "Благословенне царство Отця і Сина", й тоді стихав на Федоровому обійсті лемент: зачувши священний піснеспів, старий миттю припиняв розправу.
"Минулися страхи…" — квасно усміхнувся Шинкарук, взяв сина за плече, й вони спустилися у язвинівську балку, а за якісь годину–дві присоромлений учитель в’їжджав фірою на своє подвір’я.
Із сусідського саду вийшли пасічник Федір і сільський політик вуйко Мироняк й подалися за вчителем до його двору дізнаватися, що чувати у світі, бо в Боднарівці наразі тихо.
"Кажуть, пане вчителю, що десь за день мають прийти сюди большевики чи, як їх називають — совіти, — промовив Федір. — Ви вчений і мали би–сьте знати, що з того вийде…"
"Гірше не буде", — знехотя відказав Шинкарук, а вуйко Мироняк, якого в селі прозивали комуністом, підтакнув бадьоро:
"Ая, ая, най би прийшли — всі рівними станемо!"
"І що, старий йолопе, — визвірився на нього Федір, — ти тоді станеш мудрим, як наш навчитель, а вчитель, вибачайте, пане Шинкарук, на слові, переміниться в такого дурня, як ти?"
"Вічно зуби продаєш, треба чи не треба, — огризнувся вуйко Мироняк. — А я собі гадаю: таж то не зле було б, якби і розумом, і маєтками нарід зрівнявся…"
"Ти ліпше подумай, баглаю, чи за тих совітів хоч раз на день зможеш добре наїстися…" — кинув Федір.
"А–а, це важне питання", — задумався Мироняк.
Учитель розпрягав коня й не оглядався на непрошених гостей, даючи їм зрозуміти, що ліпше було б, якби вони забралися з подвір’я; діди ще трохи постояли та й пішли собі; Юзьо тримався однією рукою за криничне колесо, а другу звів догори, мов для благословення, й затягнув "Господи, помилуй!"; Мирон заглядав крізь розчинену браму на вулицю, чи не видно Йосафата, та не з’являвся товариш, й Мирон, тихо вийшовши з подвір’я, збіг стежкою до гаю.
Ще сподівався: вийде над потічок Наталка, і він їй скаже… таки скаже, бо завтра може бути пізно.
…Шинкарук сидів у кухні за столом і був наче відсутній. Тривога відступилася від нього, залишивши йому відчуття не так сорому, як провини перед людьми: як же він міг покинути село в небезпеці, ганебно втекти в язвинівські пропасті й там пересидіти тривожний час, впродовж якого могло статися… Боже мій, що могло статися?.. Спалене село, мертві односельці, а вчитель живий–живісінький вертається на побоїще й осиротілим боднарівчанам в очі глянути не може; а вони ж його батьком називають, а вони без нього й не мислять себе на світі: ні весілля, ні хрестини, навіть похорони не обходяться без нього — і враз їхній учитель, порадник ще й лікар, залишає громаду, рятуючи себе самого…
Виминав погляд дружини, наче б і перед нею завинив, а вона, відчувши тяжку зажуру чоловіка, підійшла, відняла його долоні від обличчя й спитала:
"Що з тобою?"
"Та нічого, — відказав Шинкарук і додав ніби зовсім недоречне, проте впевнено, так, ніби пані Марія вже відчитала його покаянні думки. — Я ніколи більше не зроблю подібного… Ніколи!"
"Чого не зробиш?"
"Не зроблю", — повторив Шинкарук.
Й надовго обоє замовкли, бо ж пані Марія таки здогадалася, про що йдеться, і аж за якийсь час заговорила, щоб зрушити важку тишу, яка запала в хаті:
"Чи дізнаємося коли–небудь, звідки вчора ті гінці прискакали й такий переполох вчинили?"
"Дізнаємося… Десь у нашому краю сталося велике горе, то й почуємо… А мені, Марійко, чомусь весь час згадуються розповіді покійного Чайковського про Бережани, нібито звідти йдуть до мене сигнали про те ще не знане лихо… якесь нав’язливе передчуття мене діймає. Адже таке, можливо, й сталося: Польща, без сумніву, війну програла — і відступають, втікають непереможні жовніри Ридза–Сміґлого, який нахвалявся не віддати "ані ґузіка" німцям, — через Львів, Бережани, Кам’янець–Подільський, може, в Румунію: здеморалізовані, озлоблені вояки чинять по селах розправи над українцями, адже ми завжди у всьому винні, навіть у програші Речі Посполитої. Може таке бути… Але чому саме довкола Бережан товчуться мої думки?"
Й замовк Шинкарук, більше ні слова не вимовив, а в пам’яті пропливла перервана вночі стрічка розповіді старого письменника.
…У травні 1914 року, перед початком Першої світової війни, прибув зі Львова до Бережан студент–правник Франц Коковський, щоб узяти участь у маївці: Галичина готувалася до національної олімпіади, яка мала відбутися наприкінці липня в Українському городі, що в Стрийському парку, під керівництвом голови "Січі" Кирила Трильовського і президента "Сокола" Івана Боберського.
У бережанське урочище Рай, до старого гетьманського дуба, який вивищився над садами, парками й мисливським палацом графа Потоцького — не так аби українофіла, але, як і староста Альфред Біляк, ліберала — стікалися з Бережан і довколишніх сіл Потуторів, Жукова, Нараєва, Рогачина загони одягнутих у козацькі строї січовиків, вони примаршировували до голови Січового товариства Андрія Чайковського й рапортували йому про своє прибуття й про кількість січовиків; у гурті товариства "Громада" стояли "на позір" Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Михайло Рудницький, а товариство "Молода Україна" представив Чайковському Франц Коковський.
(Продовження на наступній сторінці)