"Ти що тут робиш, то вже не ваше поле!"
Повернувся й отетерів: перед ним стояв не ворог, а вірний приятель Йосафат, який, коли не прилучався до гурту пастухів, завжди шукав Миронового товариства; з пастухами він мусив в один голос посмішкуватися з одежі панського синочка, а сам на сам з Мироном був добрий і щирий… Чому ж його голос зазвучав ураз вороже й чого він блукає по гаю, може, теж виглядає Наталку — й від цієї здогадки Миронові боляче защеміло серце.
"А хіба це твоє поле? — витиснув із себе Мирон. — Чого ж ти забрів сюди?"
Й тоді обидва побачили, як від хатки вдовиці Марії попливла між деревами біла постать, дівчинка сміливо наблизилася до хлопців і мовила неприязно:
"То наш з мамою гай, не ходіть сюди!"
"А де ти вчишся?" — гейби недоречно спитав Мирон. Наталка обдала хлопця зневажливим поглядом, усміхнулася одним кутиком вуст і проказала лукаво:
"Таж не в Боднарівці, там, кажуть, учитель дуже недобрий… Я в Сакатуру ходжу до школи, то ближче".
Й голосно засміявшись, майнула в лісову гущавину і зникла, немов її тут ніколи не було, тож подумав Мирон, що то таки лісова дівчина щойно стояла над потічком…
Йосафат довго дивився вслід Наталці, а коли її дрібна постать, промайнувши поміж деревами, втопилася у лісовій темряві, повернув голову до Мирона й проказав твердо:
"Не ходи більше сюди, Мироне".
"Або що?" — накокоїжився Мирон.
"А те, що вона тобі не до пари, ти з іншого роду".
"А тобі — до пари?"
"Так. Як виросту, я з нею оженюся".
Однак до сварки між приятелями не дійшло. Дівчинка зникла, й хлопці мовчки подалися з гаю, вийшли на узлісся, звідки починалося Шинкарукове поле, а тоді Мирон побачив, як здобріли Йосафатові очі, він ударив побратима долонею по плечу й побіг межею в бік Солтисової гори; Йосафат погнався за ним, й довго вони бавилися в лапанки, аж поки з них не вивітрилася ворожість. Проте на її місці залягла пустка, яку ні один, ні другий довго не могли заповнити почуттям сердечної приязні, й пролягло між хлопцями холодне відчуження…
Мирон сидів на возі, схилившись над книжкою, він намагався вчитатися в написане, рядки зливалися у вечірньому сутінку, й читати стало невміч. Але якби враз сонце й зблиснуло, хлопець ніяк не запам’ятав би прочитаного, бо перебував думками в гаю над межовим струмком, який віднині матиме право переступати лише Йосафат.
"Й напевне він тепер біля неї…" — скрушно ствердив про себе Мирон, і досі пригнічений маною страху…
В Язвинах запала ніч. Пані Марія лягла на сіно у васагу й задрімала, Мирон теж примостився біля неї, а вчитель пантрував, й коли книжка випала хлопцеві з руки, Шинкарук упізнав її, й згадалися йому колишні розмови з покійним уже нині Андрієм Чайковським: старий письменник розчулювався, згадуючи давно проминулу старовину.
III
"…Людина живе власними силами приблизно до сімдесяти років, а далі кожен день для неї — з Божої ласки. Ну а мені вже йде сімдесят сьомий, пане–товаришу, і я добре усвідомлюю, що в кожну хвилину може до мене завітати та найсокровенніша правда, яка неминуче настигає всіх без винятку живучих і є найвищою Божою справедливістю… Мабуть, тому з кожним днем рідше тягнеться моя правиця до пера і все частіше повертаюсь я думками в проминулий час наче для того… а таки для того, щоб усвідомити вартість пройденого шляху. Такі, мовлячи по–військовому, відступальні маневри нікому, крім мене, не потрібні, — люди, які житимуть опісля, самі визначать справедливу або ж кривдну ціну моєму життю… Однак осмислення пройденого доконечне людині, яка наближається до неминучої межі, певне, для того, щоб упевнитися в немарності свого існування і тим опротестувати смерть…"
Андрій Чайковський вів свою мову повільно, зважуючи кожне слово, немов монети на митниці, і на ту хвилину коломийської бесіди непідкупним митником був для нього боднарівський учитель Шинкарук — на цілих сорок літ молодший, проте людина з його ж таки покоління, чей обом довелося пережити одну й ту саму війну, — різниця між ними була лише та, що Шинкарук не пережив передчуттів першого лихоліття, а Чайковський ніколи не звідає тривог, яких зазнало людство перед лихоліттям наступним…
Учитель пильно придивлявся до старого письменника, на книжках якого виховується нове покоління українців і серед них Шинкарукові діти теж; намагався побачити в його очах приреченість, присмерк утоми й безпросвітнього жалю за світом, який існуватиме без нього, а теж тривожну думу про те, як задалеко увійде в майбутній час його життєва стежка і де вона назавше зупиниться. Проте зір у метра був ясний, хоч і спонатужений глибокими розмислами, кущуваті брови зухвало підпирали високе чоло, а сиві вуса, по–козацьки опущені, писалися над енергійно випнутим підборіддям: Андрій Чайковський ще впевнено втримував у собі вітальну силу, хоч і здавався вже легендою.
"…Мені згадалась, пане Шинкарук, — вів далі свою мову письменник, — остання перед війною зустріч з приятелями в моєму викоханому будинку в Бережанах…
О, той будиночок із стрімкою вежею, що визирала із саду й розмежованих рівними стежками квітників, — притулений до схилу горба, за яким паношилось урочище Рай із п’ятсотлітнім дубом Богдана Хмельницького і мисливським палацом графа Потоцького!.. Ви знаєте, мені й донині сниться той мій палацик на Адамівці, де так часто збиралися на серйозні й веселі розмови старші люди й молодь… А та зустріч була останньою в Бережанах: незабаром мені довелося назавжди покинути миле моєму серцю містечко над Золотою Липою — я більше до нього не повернувся…"
Чайковський замовк — здавалось йому: на хвилину, однак та мить була тривалою — він пірнув у спогади, які належали, очевидно, тільки йому, і аж згодом здогадався, що жде його розповіді гість.
"…Та здибанка відбулася на початку серпня 1913 року: Україна, а особливо Галичина, готувалася до відзначення сорокаліття творчої діяльності Івана Франка. Письменник був тяжко хворий, до того ж помер його найстарший син Андрій, і без нього Франко залишився, як без рук, та що я кажу, руки давно вже йому не служили, й останні Франкові твори записував з його голосу Андрій… Не стало в поета улюбленого сина, до Ольги Федорівни щораз частіше приступала душевна хворість, і Франко відмовився від святкування ювілею.
Ця звістка неабияк стривожила українське суспільство, адже йшлося не тільки про вшанування великої людини — ювілей Франка мав стати політичною акцією, протестом проти сваволі польських шовіністів, так званих "вшехпо ляків", які видавали журнал "Przegląd Wszechpolski": на шпальтах цього часопису напередодні 250–річчя Львівського університету шельмувалося ім’я Мирослава Січинського за його атентат на галицького намісника Потоцького, топталася пам’ять застреленого в стінах університету Адама Коцка; найзатятіші українофоби цькували Івана Франка, якому не могли пробачити колишніх його професорських аспірацій і ще свіжої статті "Поет зради" — про Міцкевича, — вшехпольські боївкарі виходили на Хорунщизну й вигукували "Смерть русинам і Франкові–лотру!". Отож прийшла до мене хвальна делегація просити, щоб я, приятель і ровесник Франка, поїхав до нього й переконав у потрібності ювілею — не так для самого поета, як для української справи взагалі…
Тих делегатів було троє: з Кракова приїхав мій молодий колега — колишній професор Бережанської гімназії і голосний уже на той час письменник Богдан Лепкий, і бережанський хлопець, студент права Львівського університету, улюблений учень Лепкого Франц Коковський — автор двох поетичних книжок… Проте моєму подиву не було меж, коли в третьому гостеві я впізнав бережанського старосту Альфреда Біляка… Поляк заступався за Франка!
Хай вам це не здається якоюсь аномалією: у Бережанах, за довгі роки праці адвоката, голови місцевої "Просвіти", кошового отамана "Січі", я часто зустрічався, бо й мусив зустрічатися із суперечливими тенденціями в польській громаді: відверто шовіністичною, яку представляв нинішній інспектор польської армії Едвард Ридз–Сміґли, й демократичною в особі повітового старости Альфреда Біляка — ворога україножерів… Я, пане–товаришу, твердо переконаний, що саме сьогодні, коли вихована Сенкевичем ендецька молодь і старі шляхетські троглодити з кожним днем усе більше дуріють від чаду ксенофобії, й це може закінчитися кривавою різнею, — ми повинні вирізняти у ворожому таборі тверезомислячих людей…
Я відчував, що ці милі гості прийшли до мене з поважною місією, й навіть угадував, з якою, однак етикет в інтелігентних товариствах вимагав певного ритуалу — спочатку за чаєм з бісквітами або кавою з кожушком — велися зовсім не дотичні до головної справи розмови, зазвичай — політичні. Та оскільки цього разу компанію складали аж три, як виявилося, письменники і тільки один політик, — розмова зав’язалася про літературу.
(Продовження на наступній сторінці)