Садичка подала миску гарячої картоплі з м’ясом і пляшку самогону. Гості випили по чарці й похапливо почали вечеряти — були голодні й зморені, немов після довгого переходу; потім охоронці помінялися.
Буркут відклав ложку і, скручуючи цигарку, запитав у Садички:
"Що чувати в околиці?"
"У Семаківцях совіти стали гарнізоном".
"Готуються… А ви якось вивідайте, скільки чоловік у гарнізоні й хто там начальник".
"Вивідаю".
Юлія стояла, спершись спиною до одвірка. й невідривно дивилася на Буркута, їй здалося, що колись бачила його, й сама в це не вірила — вона мимохіть порівнювала упівців з образами Івана й Михайла; красень, подумала, як і ті, а якими були б ті, якби жили?.. Такі ж, як і Буркут: найкращі хлопці пішли на смерть.
Буркут дивився на Юлію спідлоба, намагаючись впізнати в ній юну Шинкаруківну — те колишнє веселе дівчисько, й це не вдавалося: дебеславська вчителька була зовсім іншою — розквітлою жінкою із задумливими очима, він перехопив її погляд, наче хотів відчитати затаєні думки дівчини, вона не відвела очей, і відбулася між ними мовчазна розмова…
"Ти гарна, і я взяв би таку за дружину… Та не простелеться нам рушничок: одні в лісах, інші дома, але всі на війні…"
"Одні в теплі, інші в холоді, одні в тюрмі, інші на печі", — відповіла Юлія, наче сама собі дорікала.
"Нація не зможе вижити, якщо всі підуть у ліси, — мовив Буркут суворо. — Хтось мусить виховувати дітей, вирощувати хліб, ба навіть носити харч до лісу й передачі в тюрми".
"Але ж ти обрав гірший варіант…"
"Так, бо нація теж не виживе, якщо не зуміє виховати людей, готових умерти за неї".
"Чому ми завжди повинні по–геройськи вмирати, а коли жити будемо? Чому я, молода, не можу стати з тобою перед вівтарем?"
"Якщо не загину, поведу тебе… Не віриш? Не вір… Весільні музики грають лише на свободі. Тому ми ладні полягти — щоб наші нащадки мали моральне право прого–лосити незалежність, коли розвалиться совєтський сарай, і сказати: наш народ не чекав волі, ніби манни небесної, а боровся за неї".
"А той сарай розвалиться коли–небудь?"
"Без сумніву, адже не має на чому стояти".
"Ти гарний, мужній, і мені жаль твого молодого життя".
"А може, все моє життя варте цієї зустрічі з тобою?"
Мовчазна розмова згасла, партизани пішли. А за якийсь час почувся легкий стукіт у шибку світлиці. Юлія зрозуміла: це він, і в нічній сорочці вийшла на поріг.
"Посиджу трохи в тебе, Юлю, — прошепотів Буркут, заходячи до кімнати. — Ми ще не закінчили розмови, правда?"
"Правда… А тобі теж здалося, що ми розмовляємо?"
Її звернення на "ти" насторожило Буркута: невже впізнала? Підійшов до неї, взяв у долоні її обличчя й видихнув гаряче:
"Юліє… Люба…"
"Так відразу?" — відступилася дівчина.
"Не відразу, ти давно наснилася мені".
"І впізнав у мені ту — зі сну?"
"Впізнав".
"А я тебе зовсім не знаю, але таке маю відчуття, ніби ти був біля мене завжди".
"Я залишуся в тебе… Нині ще спокійно, а другої нагоди може й не бути…"
"Не грайся з вогнем… Що робитимеш зі мною, як стану твоєю?"
"Батькам твоїм полишу — не візьму ж тебе з собою до схрону".
"А чому ні — хіба жінки не мають права воювати за свободу?"
Буркут залишився в Юлії на ніч.
VII
Ресторацію "Roma" за нової влади перейменовано на ресторан "Офіцерський"; тут на першому поверсі харчувалися приїжджі й теж місцеві мешканці міста, а на другому, куди вели гвинтові сходи, було обладнано невеликі дві кімнати, які власне і були офіцерським розважальним закладом: сюди приходили вечеряти коломийські енкаведисти. У вечірній час, коли їдальню внизу закривали, кельнерка Агнєшка відмикала потаємний апартамент й обслуговувала трьох чекістів, а надто цікавим плебеям, які хотіли дізнатися, що за люди там збираються, зухвало відповідала: "Один москаль — фільозоф, два — пияки, а три — то вже тройка".
"Тройка" приходила рівно о восьмій вечора, й тоді Агнєшка звивалася, мов оса у спеку; багато чого їй тут дозволялося: подаючи на стіл тарілки зі стравами, вона ніби ненароком притискалася випнутим бюстом до плеча котрогось офіцера, перехоплювала його хтивий погляд й тоді всідалася йому на коліна, а коли відчувала, як мандрують по її стегні нетерплячі чоловічі пальці й добираються до мережива на майтках і самих кучериків, млосно зойкала, нахилялась до адоратора й приймала від нього замовлення на зустріч після вечері у сусідній кімнатці, в якій стоїть застелена канапа; Агнєшка обслуговувала по черзі всіх трьох енкаведистів, проте жоден не прив’язувався до неї аж так, щоб влаштовувати іншому сцени ревнощів; Агнєшку служба в ресторані вельми задовольняла: мала вона непоганий заробіток — щоправда, німці були набагато щедріші, але що візьмеш з московського лапотника та й куди, зрештою, від них нині подінешся; кельнерка добре почувалася в офіцерському товаристві: їй дозволялося теж розказувати куревські віци, й один із них довго не сходив з губів клієнтів: "Ходи, хлопе, зі мною, в мене така, як персцьонек; на дідька мені твій персцьонек, коли я дома маю таку, як капелюх"; чекісти смакували цей анекдот, коли п’яніли, й починала їх розбирати охота лапати Агнєшку за круглий зад; однак під час службових розмов кельнерка мусила вступатися з кімнати; деколи підслуховувала під дверима, ловила зміст бесіди, хоч і сама не знала, навіщо це їй, а все ж одного разу почула тривожну й водночас обнадійливу для неї перемовку між офіцерами: "Чи не пора вже прибрати німецьку підстилку?" — "Навіщо, ця блядь буде ще нам потрібна", — Агнєшка після підслуханої розмови стала надмірно послужливою і — як кваліфікували її вміння клієнти — виправляла на канапі вищий сексуальний пілотаж…
Цього разу начальник коломийського НКВД Молін був суворий і чимось роздратований, він кивнув Агнєшці, коли та подала вечерю, щоб забиралася геть, ще й прослідкував, чи не стоїть вона за дверима, а як її кроки на сходах затихли, ковзнув очима по лейтенантові Шкрупилі й упер погляд в капітана Болідова; вийняв з планшетки вчетверо складений листок паперу, розгорнув, поклав його перед капітаном і мовив з притиском:
"Досвідчений чекіст, розвідник, а таку впоров дурницю! Романтик, Рінальдо Рінальдіні… Дурень ти після цього, ось що!"
Капітан, бліднучи на обличчі, читав упівську листівку, довго не відривав від неї очей, врешті на його щоках проступив рум’янець, він підвів голову й спокійно глянув на майора.
"Я вчинив правильно, товаришу майор: період скрито–вбивств закінчився. Незабаром розпочнеться фронтальний наступ на УПА, й населення піде проти нас разом із бандерівцями; ті наші розправи із "сексотами" — розстріли, вішання, кидання живими в криниці — ефекту не дали, люди відразу зрозуміли, чиїх це рук робота, й тому настала пора знімати маски… Ця листівка сьогодні дуже доречна! Тепер бандпосібники знатимуть, що в структуру УПА проникли наші, й це наведе на людей панічний страх: скажіть, який вуйко захоче після цього давати нічним гостям харч, коли не знатиме, хто стоїть перед ним: справжній упівець чи енкаведист? Крім того, в самому СБ розпочнуться підозри, чистки…"
Майор Молін уважно слухав капітана й мовчав, а коли той закінчив свою оправдальну тираду, підвів на нього очі, й видно було: він має ще якийсь проти Болідова аргумент. Капітан чекав.
"Так ось, дорогий мій, ти, мабуть, і не знаєш, а я отримав інформацію з Дебеславець — там живе такий собі переляканий дядько, замазаний співпрацею з німцями, нинішний війт, він і тобі буде потрібен, — то я від нього дізнався, що в Троєцьких лісах об’явився ще один Буркут: можливо, й самозванець, та найправдоподібнішим є те, що в Захарчука ти вистрелив невдало…"
"Цього не може бути! — схопився Болідов. — Я ж перевірив…"
"Погано перевіряв, зайвого патрона пошкодував… Та як би там не було, той новоявлений Буркут шукатиме свого двійника… Мусиш його випередити. Я призначаю тебе начальником гарнізону в Семаківцях — завтра вирушай туди і зв’язуйся з дебеславським війтом: десь то мусить той Буркут заходити до когось на обід чи вечерю…"
"Слухаюсь, товаришу майор! Я знайду його: двом Буркутам затісно ходити по одній землі".
Шкрупила наливав у фужери горілки й вичікував, що іще повість майор, але той змовк: сперши голову на руку, про щось натужно мізкував. Тоді заговорив лейтенант: він, як відомо, курує Іспас, і йому вдалося встановити, що недавно в Камеральному лісі зупинилася на постій сотня Крука, — "і можете вірити або ні, має він невловиму зв’язкову жидовку Сальомею; хто ж би то міг такого сподіватися: жиди служать в УПА!.. Звісно, вона мусить знати місця постоїв, криївки, схрони. Треба її спіймати й допитати з пристрастієм… Дозвольте покликати Агнєшку, ця лярва знає всіх і вся в околиці".
Агнєшка уважно слухала: так, вона чула про іспаських вихресток Сальомею й Руфіну. Де Сальомея, не знає, Руфіна ж працює кравчинею в ательє — на Кірова, біля аптеки…
(Продовження на наступній сторінці)