Хлопці похапливо споживали вечерю: вже перейшло за північ, скоро пора в дорогу. Шинкарук до їжі не діткнувся.
"Й ви порішили стати дошками на тому мосту?" — спитав не так хлопців, як самого себе.
"Хтось мусить це зробити, пане вчителю, — відказав Воронюк. — Якщо нам удасться розбудити в народі незалежницьку ментальність, якщо ми хоч трішки вичавимо з людей рабський дух, то й це буде нашою великою перемогою. Ми мусимо стати героями".
"А ті, які пройдуть по ваших костях до волі, вже ними не будуть?"
"Новий час народить нові вартості, за які треба буде віддавати життя живучи, а не гинучи. А нині… Народ, який вірить, що може прожити без лицарства, залишається в неволі. Наша мета — довести, що українська нація здатна боротися оружно. І не переконуйте нас у протилежному, пане Шинкарук. Й нікого не переконуйте, що героїзм — то авантюрництво, а вірність ідеї — фанатизм. Це філософія плебеїв…"
"Не переборщуй, друже чотар, — знову вступився за батька Богдан. — Мій тато ніколи не був плебеєм, навпаки — з плебеїв створював еліту. Але ж зрозумій, татку: я пройшов крізь пекло і переконався, що в нинішній світовій війні ні на якому боці немає лицарства — і та, і друга сторона є ордою, яка заперечує право народів, а нашого в першу чергу, на вільне життя… Та що говорити! Моя участь у Дивізії — теж не лицарство, ми не повинні були брати будь–яку з імперських сил собі в союзники. Тільки УПА стала армією лицарів, бо вийшла, як самостійний підмет, на політичну арену, і колись вигартувана в нинішніх боях українська ідея матиме вирішальний вплив на уклад європейських політичних сил… Можливо, хтось із нас доживе до того часу".
Нарозвидні попрощалися. В хаті довго панувала мовчанка, й згодом її порушила Юлія:
"Я щаслива, що так сталося з Богданом… Врешті — виживають мужі, а не унтерменші. Відбувається природний національний відбір, і нація міцніє. Так–так, сьогодні Україна опинилася в стані довгоочікуваного зрушення з місця застою".
Ніхто не зреагував на її слова, кожен думав про свій рубікон, який доведеться перейти, якщо вдасться, — а де він? Лишень учитель достеменно знав, яким буде його рубікон і де пролягатиме. Сказав твердо, без тіні страху й приреченості:
"Мироне, ти не гайся, йди до Коломиї — з першого жовтня починається навчання. А тобі, Юлю, я підшукав роботу в Дебеславцях — там зараз немає вчителя. Не можна більше й одного дня жити нам усім разом: хтось повинен залишитися в Україні… Ти ж, Марійко, суши сухарі".
V
Щонайперше, мусив Мирон вислухати предовгу й сумбурну — однак вельми цікаву в кумедності викладу й моторошності змісту — розповідь пані Бурмістрової про все, що за час його відсутності сподіялося в місті, а теж у її житті; господиня нагадувала йому накручений музичний комод з часів Середньовіччя, який експонувався в Коломийському етнографічному музеї Кобринського: комод відтворював довжелезну одноманітну мелодію, яка стихала аж тоді, коли розпускалася пружина; у квадратовій статурі пані Бурмістрової вміщалася вся міська інформація, й Мирон терпеливо чекав її вичерпання, він переступав з ноги на ногу, врешті спробував перервати безперервний плин мови своєї господині: вийняв з внутрішньої кишені блузи перев’язану ниткою пачку купюр — то була майже вся перша батькова заробітня плата — й подав Бурмістровій й цим спричинився до ще навальнішого вибуху її многослів’я: розчулена пані аж захлиналася від похвальби шляхетному професорові з Боднарівки, і най сховаються перед ним усі гімназійні професори — ті мнихівські скупердяги: бо–м ще не виділа, таки ні разу не виділа–м, щоб котрийсь із них, виходячи з церкви, хоча б гроша кинув старій Малакуці, яка на паперті виспівує старосвітські жебранки, яких нині вже ніхто, крім неї, не знає, — ото хіба лишень катеринкар Базилій, що мав свою жебрацьку парафію біля каплички на перехресті вулиць Міцкевича і Садової, крутячи корбою катеринки, виспівує вслід кожній ладній кобіті — і мені також, аякже — таку пісеньку, що аж млосно в поясі стає: "Ой, пані вельможна, я би паню по… гм–гм, якби було можна!"; Бурмістрова хтиво реготала, аж бочівки її грудей підскакували до підборіддя; розпалена згадкою про сороміцьку пісеньку катеринкаря, вона геть забула про найшляхетнішого професора з Боднарівки й перейшла на політику.
"Скажу вам правду, пане Миронцю, що совіти ані трохи не ліпші за німаків, і най заткнеться нарешті курва Агнєшка, яка й донині на всіх перехрестях вихваляє визволителів, бо має за що: кельнеркою в ресторані "Roma" влаштувалася, москалям добагає, подачки від них бере й на колінах в офіцерів гузичиться… то що мала–м казати, ага: совіти, напевне, собі подумали, що народ може розпуститися після німецької дисципліни, — то знайшли в Семаківцях якогось Майданського, що старостував за німців, і повісили його на ринку — акурат так само, як колись гештапо зробило із заболотівським шпекулянтом, й висить він донині на телеграфному слупі, мало не дотикаючись ногами до столу, на якому продавалося м’ясо, — щоб люд пам’ятав про послушенство коня в плузі або вола в ярмі… Ну а позаминулої неділі взяли заручниками найдостойніших панів з міста й самого директора гімназії Ковбуза теж, бо була чутка, що до Львова приїхав сам Хрущов і має завернути до Коломиї, — то ніби взяли їх на випадок, якби напали на місто бандерівці; чи ви десь чували про подібні бздури, пане Миронцю: таж до Коломиї й голка без перевірки не проткнеться; але Хрущов не приїхав — їх випустили, й кожен запав у тифус: кажуть, що їм заражені уколи в тюрмі давали — і ще не знати, чи хтось з них виживе; гей, та бо ж то й до мене добиралися гепеушники: моя колєжанка від серця пані Макольондрова з–над Чорного потока — колись, щоправда, та дурна баба розпускала чутку по місту, буцімто мій покійний чоловік був на пів голови нижчий за мене, але потім таки призналася перед людьми, що брехала, як стара сука, бо насправді пан Бурмістр перевищував мене на цілий цаль; то сказала мені моя шляхетна приятелька, що до неї приходили енкаведисти й допитували за мого покійного чоловіка, чи не служив він часом німцям у саржі коломийського бурмістра; і вже би–м напевно була поїхала на білі медведі, якби кохана пані Макольондрова не переконала гепеутттників, що пан Бурмістр був найкращим на весь повіт кравцем, — то як хочуть, най подивляться: Бурмістрова ще й нині одягає до церкви пошиту її мужем чамару, в якій вона ішла колись до шлюбу; ой, пане Миронцю, вірну правду вам кажу: ті совіти — то суть банда і злодії!"
Пружина музичного комоду нарешті розпустилася: пані Бурмістрова видихнулася, й Миронові вдалося від неї втекти: він нині мусить записатися до Першої коломийської школи, яка відкрилася на місці колишньої гімназії.
Не на тому самому місці: Мирон минув чорні руїни спаленого гімназійного будинку, що зяяв ямами вікон, немов череп мерця очницями; хлопець не міг і донині змиритися з безглуздою смертю його alma таґег, в якій німці розташували військовий шпиталь й запалили його, коли відступали; Перша коломийська школа примістилася в Народному домі; а на чому будемо вчитися, коли все наочне приладдя безслідно пропало у вогні? — скрушно думав Мирон.
Він зайшов до кабінету директора, та замість статечного Ковбуза застав худого гостроносого чоловіка із запалими очима, в яких поперемінно пробігали іскринки настороженості, тепла, недовіри й підбадьорливості; новий директор Першої школи Іван Максимович Яровина, присланий до Коломиї з Київщини, ніс у собі сліди всього того, що довелося йому зазнати, — пережиття відбивалися в очах директора, й це бентежило учня, який доконче хотів перехопити для себе миготливу іскорку тепла, та вона вмить мінялася на крижинку холоду; намагався спіймати в погляді Івана Максимовича блиск підбадьорення, що враз затінювався хмаркою настороженості; Мирон розгубився, бо не знав, хто перед ним стоїть: приятель, який прийшов навчати його розуму, чи ворог, що наступатиме на нього з підозріливістю й недовірою; досі Мирон звик був стояти, коли доводилося, перед благородним сивим мужем й пройматися водночас респектом і безмежним довір’ям до його розуму й доброзичливості — Мирон тоді утверджував себе усвідомленням, що директор — його однодумець; та Ковбуза в школі не було, він щойно вийшов із заложницької тюрми й боровся тепер зі смертю; а що думає про цей випадок Яровина: схвалює насильство чи потайки засуджує його; як би про це дізнатися і визначити своє ставлення — приятельське або вороже — до нового директора; Мирон розумів, що ніколи цього не визначить: сьогодні люди змушені надівати маски, й розгледіти справжню їхню сутність буде важко, а то й неможливо, якщо та маска до обличчя приросте.
"Як навчався в гімназії?" — коротко спитав директор.
"На відмінно".
"Називай своє прізвище. Шостий гімназійний переходить у десятий клас".
І все. Наступного дня Мирон уже конспектував уроки, бо підручників ще не було, і незмірно зрадів, коли на урок української літератури прийшов до класу славетний гімназійний германіст професор Штраус, який почав читати десятикласникам стислий курс предмета, починаючи з літописів, патериків, переказів, билин та "Слова о полку Ігоревім".
(Продовження на наступній сторінці)