…Коваль Йосип з Круп'ярської роздував горно. Сопів ковальський міх, набираючи в себе повітря, з шумом і свистом видихав його, купа вугілля на черені бралася червоним жаревом, займалася вуглина від вуглини, жар пробирався досередини купини, залазив у нутро і там поширювався, розростався; купа зверху ще чорніла, вона була холодною й байдужою до того, що відбувається у її нутрі, непомірно великою порівняно до тих жарин, які будилися з мертвоти і, спалюючись, умирали, і, спалюючись, давали життя своїм сусідам, щоб вмирали вони, віддаючи тепло холодній і байдужій масі, яка здавлювала вогонь, бажаючи мертвіти й далі. Та тепло гріло, палило, бо гаснути вогневі не давав подих могутнього міха, пал добирався все вище й вище, тліли вже верхні груди вугля і неохоче займалися; полум'я вибивалося, виплигувало крізь шпари і знову знесилено падало, важку купу розпалити було дуже трудно; коваль потів, безустанно тягаючи вниз за важіль, сил у нього було доволі, але й вони вичерпувалися. Коваль подумав, що краще б розділити купу і так упоратися з нею, та чи побіліє шмат криці у тій меншій купі, — та ні, тільки розпечеться, а не зм'якне, не подасться під молотом на ковадлі, той шмат криці упокориться лише на великому вогні. Коваль уперто працював, і врешті язички полум'я, мов пелюстки маку, зацвіли над усією купиною, вона почала осуватися, опадати, врешті вся стала жаревом; жар з червоного ставав синім, голубим, потім безбарвним і всесильним, — коваль вкинув у горно штабу криці, і вмент вона почервоніла, побіліла, мов цукор, а тоді лягла на ковадло, готова до нової форми.
— Усе зробиш з неї, Йосипе: підкову, якою підкуєш коня, що має ходити у плузі, а також і того, який топтатиме людей біля магістрату. З неї зробиш і рушницю, і ніж, і гарматне ядро, і кайдани, а хто цим знаряддям буде користуватися, не знаєш. Працюєш, Йосипе, та й усе…
Не перестаючи тягати за важіль, Йосип дивився на Міхала, що стояв у дверях кузні, а біля нього невідлучна Ганнуся. Коваль змахнув вільною рукою, вітаючись, так вітаючись, ніби розмовляв з приятелем учора; горно гуготіло і світилося вдоволенням обличчя коваля: уже другий шмат криці м'якнув у пеклі, а перший молотили молотами на ковадлі челядники.
— Йосипе, я вбив учора Зайончковського.
— То це ти зробив? Я так і думав. І пана Дідушицького провчив теж ти?
— Так, Йосипе.
— Хвала тобі від мене й від людей. Тільки чув єм, що неслухівський дідич видужав і став ще лютіший. І на місце Зайончковського прийде інший кат — зліший і спритніший. І того вб'єш?
— Уб'ю.
— І наступного теж уб'єш. А кати все одно будуть.
— А ти хочеш спалити всіх разом у своєму пеклі?
— Ні, Міхале. — Йосип опустив важіль. — Я хочу, щоб з моєї і сотень таких кузень вийшли челядники, які знали б, для кого коня кувати, для кого зброю, а для кого кайдани і тюремні замки. І підуть вони — новітні ремісники — по всьому світу: хто з підковою, хто з шаблею, хто з пістолетом, хто з кованим словом, і виступлять разом, — ніхто не встоїть перед такою силою! А тебе не зганьблять, твою пам'ять пошанують, бо скажуть: він хотів добра людям, а не вмів його інакше робити.
— Утікаю в Молдавію, Йосипе. Не хочу виснути на гілляці, та й де є така гілляка, щоб мене втримала… А коли не загину, то вернуся. Може, пригодяться тобі й твоїм челядникам мої дужі руки… І просьбу маю до тебе: хай якийсь час поживе у твоїй хаті моя Ганнуся.
Жінка здригнулася, вона й не знала, для чого Міхал ішов сюди з нею, думала — попрощатися. Та невже він задумав її позбутися? Ревність, кривда і біль стиснули люттю її уста, вона стала перед Міхалом і зміряла його нищівно–докірливим поглядом.
— Втекти від мене хочеш?
— Врятувати, Анно.
— А навіщо мені бути врятованій і жити без тебе? Ні, я з тобою піду — і в життя, і в тюрму, і на ешафот. Ти будеш сильніший зі мною: в житті я даватиму тобі радість, в тюрмі самотність відганятиму, а біля плахи буду стояти, щоб ти не боявся смерті. Я з тобою йду, Міхале.
Йосип обняв побратима, поцілував у щоку Ганнусю, мовив:
— Ідіть обоє. Для такої жінки немає місця в моєму домі.
Розділ вісімнадцятий
Пошесть ущухла, коли розпочалися осінні сльоти. Холодні дощі, густі мжички, їдкі тумани виполоскали, вимили міський бруд і всіляку скверну, місто стало чисте, вороний брук на Ринковій площі, вичищений від пилу, чорно вилискував горбками, лише перед магістратом з фронтального боку, де стояли леви, тримаючи в лапах розгорнуті манускрипти законів, заламувався, кришився і утворював, зрештою, болотисту яму, в якій тепер збиралися жовті стічні води.
Про існування цієї ями не знав губернатор ерцгерцог Фердинанд д'Есте, коли задумав провести засідання Галицького станового сейму, присвячене дню народження цісаря Франца І.
Спочатку губернатор утішав себе голубою надією, що на урочистий сейм приїдуть його величність і канцлер Меттерніх, потім покинув про це мріяти, — чутки про епідемію холери у Львові доходили до Відня у значно перебільшеному вигляді. Губернатор певний час ще сподівався, що хоч яке–небудь представництво прибуде із столиці, а коли прийшла остаточна відмова, ерцгерцог вислав на деякий час сеймових комісарів за рогатки міста, звідки вони в назначений день повинні були в'їхати до Львова у старосвітській позолоченій кареті, шестикінно запряженій, об'їхати довкола магістрат і зупинитися для вітальної паради перед будинком університету, — хай утішаться мешканці завжди вірного цісареві міста, що до них прибув якщо не сам найясніший татунцьо, то, у всякому разі, його найближчі соратники.
Пан Курковський знову залишився без роботи, проте кожного дня виїжджав із Замарстинова своїм старим возом, запряженим парою шкап'ят, — коні ще трималися, а візник уже охляв, прив'язував їх до палі на розі Шкотської, лаштував перед них опалку з отавою і по цілому дневі вистоював біля Яся й Арона, які сиділи на східцях під дверима забитої дошками кнайпи, й чекав: адже вмирають люди й природною смертю, він може спотребитися в кожну хвилину. Та даремно. Смерть нажерлася, наситилася, не вмирають навіть найбідніші люди, хоч не можна було сказати, що вони й жили… Візник похоронних караванів щиро бажав тепер, щоб хтось нарешті віддячився йому за довголітню працю — відвіз його самого на вічний спочинок.
Арон більше не проповідував; Ясьо давно перестав грати на скрипці, а що не мав уже можливості підраховувати, скільки вмерло бідних, а скільки багатих, то дрімав, схиливши на коліна голову. Пан Курковський стояв, щоб бути на видноті, адже може комусь таки спотребитися, і мовчки спостерігав, як кожного дня все більше виповнюється жовтою рідиною яма біля магістрату. Усі мовчали, бо були голодні.
День відкриття урочистого засідання сейму наближався, до цієї події готувався і митрополит Михайло Левицький: в Успенській церкві на вулиці Руській буде відправлена співана служба Божа з участю самого митрополита, а один з вихованців греко–католицької духовної семінарії виголосить вірнопідданську промову, присвячену цісарському тезоіменитству.
Шашкевича запросив до себе ректор.
Маркіян чекав цього виклику, адже Захер–Мазох натякав, що йому радитимуть, як він повинен засвідчити свою лояльність до влади.
Уже вернувся з Відня Головацький, Вагилевич видужав, вилабудався з тяжкої депресії. Яків розповідав про боротьбу західних слов'ян проти німців, він був повний рішучості готувати до друку новий альманах.
Друзі стривожилися, коли Маркіян признався їм, що його викликає на розмову ректор, у тривозі чекали його повернення. Він прийшов до них усміхнений, та усмішка ця, видно, була силуваною, нею він себе підбадьорював, та по очах помітно було, що настрій у нього пригнічений, наче він на щось зважувався, а зважитися сам не міг.
— Хлопці, — сказав, — Ірод наказав мені виголосити вірнопідданську промову в честь цісарських іменин — в Успенській церкві, в день відкриття урочистого сейму…
— І ти, звісно, не погодився, — звів брови Вагилевич.
— Я не відмовився, я мушу виголосити промову. Іншого виходу переді мною немає.
Головацький опустив очі, він у цю мить не мав сили дивитися на друга, який так несподівано зрадив товариство.
— Так, так, — мовив Яків понурившись. — А я в розмові зі своїм братом Іваном, який закликав мене зближуватися з Європою через латинський алфавіт, сказав якось: "Кажеш, що простою мовою можна тільки розмовляти дома, що руська мова не надається до висловлення високих понять. А Шашкевич уже довів своєю поезією, що простим наріччям, без чужої домішки, можна виражати найвищі пориви духа…" Так я сказав. А ти нині…
— Я підтверджу твої слова, Якове, хоч і дуже лячно мені… Я виголошу промову по–руськи, чистим русинським стихотвором… Я проспіваю славу весні, морю, землі, голосам птахів, пробудженню природи, і якщо цю алегорію сприймуть цісарські сатрапи за прославлення імені Франца і його діяльності, то ніхто не подивується, бо кретини вони суть, а народ, який молиться до грядущої весни, зрозуміє мій стих, бо зрозумілий йому буде прихований зміст, висловлений рідною мовою… І лячно мені, повірте, лячно…
(Продовження на наступній сторінці)