Те, що нині відбувається на світі, має свій давній початок і причини. Я став свідком пробудження народів, та хто зна, чи став би учасником цього процесу, якби до мене не донісся стукіт катівської сокири з Болотної площі, гомін збуджених революцією паризьких вулиць, постріли гармат на Сенатській площі, поезія Рилєєва, сатира Капніста і чиста вода рідної мови "Енеїди", — все це він доніс до мене, щоб я стояв і хотів стояти перед тюрмою, де відбувається ганебне судилище, й викристалізовував тут свою волю до боротьби, не падав ниць духом від неудач і пам'ятав слова Сковороди: "Поклади на терези свого сумління печаль твою і печаль твого народу і служитимеш тому, що в тобі переможе". Спасибі тобі, незламний муже, що в своєму горі й самотності не зламався, не поник, а приніс у наш глухий закуток гасло боротьби і єднання. Я сильний нині. Поступ ніхто зупинити не може. Зупинитися і впасти може одна людина. А хто не хоче загубитися, той піде в єдиний з поступом крок. Я піду.
Народ не розходився, хоч суд уже давно скінчився, і Захер–Мазох зрозумів: треба, щоб юрба дізналася про вирок. Вмить прослизли шепоти, загомоніли голосні розмови, почулися охи і скрики… Слотвінського засудили до восьми років ув'язнення у Куфштейні, Бєльовського — до п'яти, Вендзиловича до двох. Базилевичу присудили двадцять київ за брехливі показання й виселити з міста…
Натовп довго ще гомонів, та не нуртував: провідці майбутньої революції тільки що зароджувалися.
А в льокалю пані Скшинської на Галицькій площі бавилися пансіоністи. Так називала себе золота молодь, яка знімала кімнати для розваг у льокалях.
У сурдутах до фігури, барвистих камізельках і червоних краватках кавалери запрошували панночок з пишними гуглями волосся, прикрашених міртовими галузками, обнімали за голі плечі і вели в танцю — легких, тендітних, томливих.
Пані Скшинська грала на фортепіано мазурку, вона грала без перерви весь післяобід, коли в кармелітській тюрмі відбувався суд; пані Скшинська побила всі рекорди у тривалості гри, звуки музики вилітали із льокалю на голови тисяч людей, що зібралися на площах міста, заглушували гамір, зітхання, схлипи, а коли натовп розійшовся, провідець балу капітан Антоні Стабро–Бриндза–Яворський вискочив на стілець і скомандував:
— Kielich szampana od ręki do ręki![86]
Гості зійшлися в коло і, дзенькнувши срібно келихами, проголосили заповітне: "Walka nie jest skończona!" 3 полегшею, що немає більш у Львові бунтівників, які хотіли зрівняти шляхтича з хлопом, вигукнув капітан Антоні:
— Вип'ємо за світлу пам'ять справжніх аристократів і борців за незалежність Польщі Вацлава і Едмунда Ржевуських!
Перед вечором актуарій карного суду Ігнаци Зайончковський вертався додому на Личаківську. Він був утомлений і заспокоєний, а в душі теплилася втіха: за успішне ведення слідства над працівниками Оссолінеум губернатор нагородив його орденом.
Біля входу в під'їзд підійшов до нього високий, ошатно одягнений пан у циліндрі і чемно запитав:
— Як ваше прізвище?
— Ігнаци Зайончковський, — відказав актуарій, заскочений безпардонністю незнайомого.
Високий пан у циліндрі пильно і з викликом приглядався до актуарія, а коли на смерть переляканий Зайончковський сахнувся назад, скрикнувши: "Поліція!", невідомий витягнув пістолет і вистрілив упритул…
— Я з вами повністю згоден, пане Маркіян… Вчорашнє судилище — не програш, а початок перемоги, яка неминуче прийде. Ви ж бачили, скільки народу стояло на площах міста: три чверті з них — революційний потенціал, я вас запевняю… Ажертви… Жертв буде ще немало. Так, видно, розпорядився сам Господь Бог, що свобода мусить оплачуватися ціною крові, — тому–то люди так дорожать волею.
Ян Непомуцен–Камінський з батьківською добротою поглядав на Маркіяна; непомірно рухливий, він раз у раз підводився з крісла, підходив до дверей, кожного разу перевіряючи їх, чи щільно зачинені: у фойє театру вже вешталися глядачі, до початку спектаклю залишилося небагато. Потім директор знову сідав у крісло і обдавав Маркіяна теплим поглядом.
— Це дуже добре, що ви зайшли до мене, я часто згадую нашу зустріч у рукописному відділі Закладу і думаю собі: адже мусив хтось із вашого народу зголоситися на ризиковану справу. Перші стежі… розвідка, прокладання шляху для геніїв. У нас, поляків, вони вже є, але чи появився б Міцкевич, якби перед ним не було Кохановського, Шимоновича?.. Ви добре тоді сказали: прийде на Україну такий, якому народ поклониться до ніг. Мусить прийти… І завжди великому кораблеві прокладають фарватер лоцмани. Так, так… Ну, а вам вдалося щось зробити?
— На жаль… — Маркіян опустив очі, щоб Камінський не побачив у них болю, який пригас учора, а нині знову обізвався, мов у батька, що змирився з утратою дитяти, а забути не може. І взагалі, чого він прийшов сюди — пожалітися, розділити той біль, бо не має з ким? Та добре, що зважився: Камінський — єдина, мабуть, нині у Львові людина, яка може підтримати його на дусі. Погляд директора театру зігрівав, додавав відваги. — Цензор не пропустив нашої книги…
— О, цензори показилися зовсім! Я вже чекаю, коли мені заборонять ставити Шіллера… А ви написали вашу книгу по–русинськи? Це повість, поема? Альманах… Так, з цього треба починати. Кожна література повинна починатися від праці над народною мовою, яка є виявом душі народу. Польська народилася тоді, коли автори порвали з латиною…
— Приємніше п'ється вода з джерела і ліпше зірвати плоди, нагнувши гілку, ніж узяти її з красивого полумиска, — процитував чийсь вислів Маркіян.
Камінський посміхнувся.
— Овідій, Овідій… Знаєте. Ставлю вам "sehr gut"[87] не за начитаність, а за те, що вмієте чужу мудрість використовувати для себе… Я вам говорив про того мого драматурга — Сухоровського. Той не вмів… І тому мусив зникнути. Святе Письмо гласить: сліпий сліпого не може водити, бо обидва в яму впадуть… Ну, а які ви бачите перспективи для розвитку української літератури в Галичині? Вас все–таки досить мало, надто маленький острівець у морі Австрійської імперії.
Маркіян довго мовчав. Камінський бачив по його обличчі, що в нього давно вже складена відповідь на це питання, та не зважується висловити її вголос.
— А ви кажіть, не бійтеся, я Зайончковському не донесу.
Обличчя Маркіяна спалахнуло хворобливим рум'янцем, що завжди проступав від шиї до скронь, він промовив, обдаючи Камінського синім полум'ям погляду:
— Ми гілка великого народу, який має свою історію.
— Овва!.. І ви думаєте, що перекроїться колись політична карта Європи?
— А якщо вона не перекроїться, то яка тоді перспектива для розідраної Польщі?
— І всі окремо, всі окремо?
— Я за те, пане Камінський, щоб усі разом… Але хай у кожного будуть і голова, і руки, і ноги при одному тілі — щоб майбутній союз слов'ян не став союзом калік.
— Sehr gut, sehr gut… По–моєму, ви найздібніший нині учень не тільки в греко–католицькій семінарії, а й на всій русинській Галілеї.
У двері постукали, Камінський підбіг, відчинив, портьє подав йому пошту.
— Ну–ну, гм, ну–ну… — погмукував директор, переглядаючи свіжі газети. Він, напевно, ще обдумував відповідь Маркіяна, був незосереджений. — Що ж пишуть?.. О, є і про нас: "Пан Йов'яльський" на сцені львівського театру". Цікаво… Хвалять… Хто ж хвалить? Криптонім… А яке резюме? — Камінський пробіг очима до кінця статті. — "Фредро своєю п'єсою засвідчив про остаточний розрив з аристократією на користь шляхти, до якої належить і яку підтримує всією своєю творчістю". Рація, так воно є. Гощинський надто суворий до нього… А це вже із світу сенсацій: "Убивство на Личаківській"… Очі директора прикипіли до газети, він схопився, був зляканий, блідий. — Це жах! Це й нам кінець… Боже, що ж він наробив!
Маркіян взяв у Камінського газету, прочитав: "Вчора о шостій вечора на початку Личаківської був смертельно поранений пострілом з пістолета актуарій львівського карного суду Ігнаци Зайончковський. Перед смертю Зайончковський назвав ім'я вбивці — якогось Міхала Сухоровського".
— Це той самий? — запитав Маркіян.
— А хто ж інший, хто ж інший? — Камінський був близький до розпачу. — Ідіть, пане Шашкевич, ідіть звідси чимшвидше геть, щоб і вам не перепало. Адже зроблять, зроблять у нас такий же Оссолінеум!..
(Продовження на наступній сторінці)