На сцену виходили один за одним промовці, і кожен, крім проклять недавньому минулому, закликав до праці в розбудові держави; хто — негайно розпустити колгоспи, хто — притягнути до кримінальної відповідальності чільних комуністичних функціонерів; а де наша "Просвіта", яка утримувала людей при пам’яті, а скільки видавництв було колись у Місті, нині ж немає жодного; журналіст Федорчук зізнався, що переклав з польської на українську мову неоціненний літературний шедевр — книгу Станіслава Вінценза "На високій полонині" — Місто повинно віддати українцям твір славетного поляка, який живе у Швайцарії, листується з Федорчуком і тужить за Гуцульщиною; хтось вимагав перлюстрації, щоб виявити донощиків, інший закликав до помсти: та невже тепер, за незалежності, мав би наш бунтівний дух атрофуватися і ми, вдоволені благоденством, станемо сумирними, немов худоба в стійлах, — ще ж де Голь говорив, що Україну чекає прекрасне майбутнє, а Франція якби мала таку армію, як УПА, то не топтав би її землю німецький чобіт; а хтось радив залучати до праці колишніх совєтських функціонерів, чей і серед них були знаючі й чесні люди...
Учитель Томащук слухав, пошкробуючи вказівним пальцем сиву борідку, й півголосом промовив до Олеся:
"Дай Боже, щоб наша ейфорія не затягнулася надто довго... Бо що, приміром, змінилося у ментальності бунтарів з часів Катиліни? Обіцяли вони здолати можновладців і віддати їхнє добро народові. Та як тільки допадали до керма, те добро собі забирали, й нічого не мінялося. Таке й нам загрожує... Ми завжди були схильні до маніфестацій, прокламацій, але ж не до політичного мислення. А якраз тепер треба подумати, як створити нову систему влади, щоб ми не мусили потім користуватися засадами попередньої. Патріотичною ейфорією користуються в першу чергу пристосуванці й спекулянти".
Олесь у душі обурювався на старого вчителя: не час нині бабратися в сумнівах, це лише початок свободи, й народ має право натішитися нею вволю...
Та ось на сцену вийшов, ніби дозволу дочекався від попереднього промовця, який закликав залучати до праці й комуністичних функціонерів. Був то статечний, по–номенклатурному підтягнутий, у двобортному хрущовському костюмі чоловік. Олесь упізнав Івана Ферлея й скоробився, немов на вид гидкої саламандри.
Колишній голова Міста заговорив про новий благословенний час, про страшні часи більшовизму, які довелося українцям пережити.
"Та ми вийшли ціло з тієї біди, — глаголив Ферлей. — Й на нас покладено святий обов’язок розбудовувати молоду державу. Слава Україні!"
Зал занімів, вражений блюзнірською мовою совєтського прихвосня, який ще так недавно вигукував на партійних зборах: "Ми вщент викорінимо націоналістичну заразу!" Як він посмів нині вийти до людей?
Однак ніхто й не поворухнувся. Тільки Олесь схопився з місця, вийшов на сцену й заволав:
"Забирайся геть звідси, мерзотнику, ти не маєш права промовляти в такий день!"
Серед ворожої тиші зійшов Ферлей зі сцени, й відтоді ніхто й ніколи не бачив його в Місті...
Розділ двадцять четвертий
Сонце викочувалося схилом гори до чолопка, як те кочільце в дитячій іграшці "йо–йо", що піднімається по ниточці вгору без притки, й біліло від жару, мов буката заліза в кузні. Вранішній холодок принишк у ізворах, ставало тепло, й Олесь, зморений нічним безсонням, задрімав на розкладеному кріселку, а поплавець, без надії на улов, непорушно застиг на зеленій гладіні плеса.
Торговицький базар уже заскрипів возами, загуркотів машинами, загомонів голосами продавців, покупців та маклерів; недільний шарварок розпаношувався на обгородженому парканом майдані; базарний галас зливався з густим шумом річок, що сходилися в устєріччі, й снилася Олесеві затишна галявина в Студентському парку, а на ній лежала зімліла від розкоші дівчина, розкинувши руки, й, чекаючи свого судженого, гасила дівочий пал у холодній росі.
Та враз покремсалися солодкі марення від гнівних вигуків і грізного, мов градовий рокіт у грозовій хмарі, гомону, що долинав з Міста: щось незвичне для святої неділі чинилося біля ратуші, й заглушував ті далекі згуки зичний голос Гаврилка, який зовсім близько, на Каштановому провулку, надривно горланив. Крізь розріджене ранкове повітря долітало до Пруту кожне його слово й відбивалося луною від Воскресінецької гори:
"Виходьте, люди, на мітинг, виженемо вельможного пана президента з насидженого фотеля — того щура з большевицьких підворітень, вбивцю проклятого! Та хіба я вам не казав, але ви десь мали мене, дурного Гаврилка, а Гаврилко знає те, чого ви не можете знати, бо гидуєте парляментом пані Малгосі, куди на політику сходяться наймудріші мужі Міста!"
Зачувши мову Гаврилка, Олесь подумав, що пиячок насправді знає щось таке, чого інші не знають, бо недарма щоразу, вертаючись із Малгосиної забігайлівки, ревно шельмував президента. Полишивши на березі ріки вудку й кріселко, Олесь поквапився додому.
Віддавна знав, що народ ремствує на президента за дешевий розпродаж москалям українських підприємств, а своїм олігархам земних угідь над Дніпром і на південному березі Криму; що Лисичанський нафтопереробний завод уже належить Росії, що на Калуському калійному комбінаті заборонено розмовляти українською мовою, пенсії й зарплати мізерні, ціни ростуть, а товстосуми в Україні плодяться, мов кролі, — розпродує президент державу поки що в роздріб, та незабаром почне торгувати Україною гуртом... Гомоніли про це люди між собою й розводили руками; Олесь пригадував застережливі міркування учителя Томащука й заспокоював себе вірою, що згодом усе владнається, й іншого президента виберуть — але ж про яке вбивство горланить Гаврилко?
Допавши до Каштанового провулка, Олесь навіть не зайшов на своє подвір’я; люди вибігали з торговицьких закамарків, гурмами йшли до ратуші, квапилися, й нікого було на розмову зупинити. На свій подив, побачив на середині дороги всезнаючих пань, які давно вже не з’являлися на людях і пліткували по телефону; підійшов до них і запитав, що таке трапилося в Місті, що народ ураз збунтувався. Й відказала пані Аделя:
"Революція, прошу пана. Повстання. Скинемо нарешті паршивця, який москалям запродався. О–о, тепер йому буде капець!"
"Але ж він недоторканний..." — засумнівалася панна Ганя, й скруха затінила її обличчя.
"Дурниці говорите, — авторитетно мовила пані Аделя. — Він ту недоторканність втратить, як дівка цноту, — і навіть незчується!.. А–а, ви ж, пане Олесю, не знаєте, що сталося. Отже: того київського журналіста, забула–м його фамілію, який нападав у газетах на президента, знайшли повішеного в Голосіївському лісі... Кажуть, убивці це вчинили за наказом самого..."
"Он яку владу маємо, — зітхнула панна Ганя. — А ви кажете..."
"То ви кажете, а не я", — пирснула пані Аделя.
Пані засперечалися, Олесь не став їх слухати й подався за людьми, що бігли до ратуші на поклик Гаврилка, який політично викшталтувався в парляменті пані Малгосі й тепер очолив бунт.
Центр Міста вирував, лопотіли прапори, люд виходив на Ринкову площу з транспарантами: "Геть президентавбивцю!", "Комуністів під трибунал!", "Не дозволимо грабувати Україну!" І всі скандували складений кимось вірш: "разом нас багато, нас не подолати!"
Молоді демонстранти погрозливо вимахували кулаками, а з ратушевого балкона промовляв комбатант УПА у мазепинці й зеленому кітелі із срібними альтембасами, закликаючи вимагати у влади призначення дострокових президентських виборів.
Народ вигукував "Ганьба!" і "Слава!", аж поки не втомився; люди поволі заспокоювалися, їх збиралося щораз то більше, і врешті залунали над Містом пісні. Войовничий запал мінявся празнешним настроєм, протестний мітинг перетворювався на патріотичну фієсту, і в Олеся склалося враження, що народ, випустивши бунтарську енергію, цим удовольнився й заздалегідь набрав вигляду переможця.
І коли народний гнів зовсім розтав і була складена й дружно проголосована супліка до уряду з вимогою відставки президента, а переможці вже танцювали під троїсту музику коломийок на вуличному бруку, з п’ятачка Старого ринку, обступленого новобудовами, вийшла процесія старих більшовиків — горбатих, кульгавих і лютих; над колоною з півсотні чоловік майорів червоний прапор, а попереду йшли найсміливіші військові відставники з медалями й орденами на грудях; вони тримали на тичках дерев’яні болванки із зображеннями совєтських вождів — Леніна, Сталіна, Молотова, Калініна, Берії й Кагановича — і завзято вигукували: "Хай живе комунізм!", "Геть бандерівщину!", "Дайош Совєтський Союз!", "Пролетарі всього світу, єднайтеся!"
Сторопілий Олесь упізнав дерев’яні потвори, яких колись для помсти вирізьблював із лісових коряг; лідер протестного мітингу Гаврилко теж упізнав свій товар, за виручку якого на Торговицькому ринку три дні пиячив у Малгосі, й ще раз загорланив, зазиваючи тепер людей до бою з комуняками.
Кинулися на совєтських недобитків дужі хлопці, порвали прапор, древко поламали; Гаврилко видирав з рук заюшених піною большевиків коряжні подоби, гатив ними об дорожній брук, й вони, струхлявілі, розсипалися на тріски, а коли нефортунні демонстранти порозбігалися, втямивши, що з розгніваним парубоцтвом жартувати не варто, Гаврилко позбирав те патиччя, поніс на майданчик Старого Ринку й підпалив. Сидів за ватрою, поки не догоріло останнє поліно, боячись, щоб хтось із відставників не врятував з вогню бодай одну потвору...
Олесь вишився з натовпу й подався додому, думаючи по дорозі про Гаврилка: не можна завчасно погано оцінювати людину, навіть якщо вона трохи інакша, ніж інші...
Біля фотосалону Кіблєра стояв, спершись на гнуту паличку, колишній директор Міської гімназії, нинішній учитель–україніст у Першій школі пан Томащук. Він з цікавістю спостерігав за веремією, що відбувалася в центрі Міста, і з його обличчя світилися, з ледь помітною іронією, вдоволення і спокій. Побачивши Олеся, зупинив його.
"Що це ви такі стурбовані, пане Шамрай? Адже все відбувається зовсім природно: наше суспільство перебуває в стані ферменту..."
"Я згадав нині ваші слова, пане вчителю, — відказав Олесь, — вимовлені вами в перший день нашої Незалежності: най би ця ейфорія швидше пригасла... Я тоді мовчки обурився на вас, а нині бачу: ви мали рацію. Ми раділи, вимахували прапорами, співали повстанських пісень, а Україну розкрадали Ферлеї. Й ось маємо прикрі наслідки... Але й не це мене найбільше турбує: держава молода й згодом наведе в себе лад. Страшно мені, що народ виступає проти власної держави..."
"Помиляєтесь, мій друже. Народ виступає за державу, він не має наміру її повалити, а зробити кращою, і так буде тривати, поки держава не ототожниться з народом. Чей самі знаєте: без дріжджів немає ні хліба, ні вина".
Коли Олесь вийшов на Каштановий провулок, побачив навпроти будинку пана Геродота тих самих пань Аделю й Ганю, а на радникове подвір’я заходили поодинці мовчазні люди. Олесь подумав, що пан меценас уже вернувся додому, й приквапив кроку — дуже за ним стужився. Та запримітив, що пані чомусь вельми засмучені й сльози втирають.
Були вони цієї миті зовсім інакші, ніж Олесь звик їх бачити, — не смішні, мов балаганні актриси на базарних інтермедіях, а звичайні — достойні й добрі жінки, яких, видно по смутку на їхніх обличчях, діткнулася печаль.
Й запитав їх Олесь, яке лихо трапилося.
"Горе, пане Олесю, горе! — разом заскімлили Ганя й Аделя. — Вчора пастухи знайшли пана радника мертвого в Шепарівському лісі... Щойно поїхали за ним..."
Й немов увірвалася в Олесевих грудях сирцева попруга, що досі туго в’язала силу, терплячість і витривалість у його душі й не давала йому розслаблюватися в найскрутніші хвилини. Й він, осиротілий, заридав, мов дитина.
У сльозах зайшов на своє подвір’я й побачив на підвіконні лише одну жіночу голівку, вирізьблену у вишневому порубі, а на місці подоби білої пані з медовим волоссям лежала зблякла фотографія. З неї дивився на Олеся він сам — вродливий юний гімназист. Взяв до рук фотографію й на зворотному боці прочитав:
"Залишуся завше вашим лицарем. Олесь".
Усе згадав і все зрозумів. Підійшов до воріт, глянув то в один, то в другий бік провулка, однак пані в чорному капелюшку й густій вуалі не побачив. А може, її тут і не було, може, існувала вона лише в його уяві як образ краси, як мрія?..
Реальною була тільки голівка кучерявої брюнетки. Він зняв її з підвіконня й поставив у кімнаті на креденс.
Це все, що в нього залишилося.
Однак вельможна і владна пані Самота не бажала залишати бодай малесенького місця в Олесевій душі для своєї суперниці, яка називається Розрадою.
Того ж дня до хати увійшов листоноша, подав Олесеві телеграму. Й він прочитав:
"Давній сусідо, пробач мені за все... Я вибрався із пекла двадцять дев’ятої воркутинської шахти живим. Під час повстання був поранений. Не запрошую тебе в гості, бо незабаром, я це знаю, переберуся на вічну квартиру за адресою: Краків, Раковецький цвинтар, поле 241. Казьо".
Олесь поклав телеграму на креденс біля Нусиного погруддя й промовив:
"Я двічі переборов смерть. Мушу тепер побороти й самоту".
Дорогий читачу! Я, корінний покутянин, завітав до Міста над Прутом, щоб попрощатися: час–бо мій уже доволі пізній...
Вертаючись з–над ріки, на березі якої не побувати, то і в Місті не бути, я звернув з вулиці Скупневича в тісні провулки Торговицького передмістя, щоб відшукати серед новобудов найзнайомішу й найріднішу мені вуличку Каштанову, в кінці якої аж там, де вона вливається у вулицю Сєнкевича, мала б ще й нині стояти стара обдерта халупа, в якій тоді, коли я вчився у Міській гімназії, мешкала пані Бурмістрова, котра винайшла кімнату сільським хлопцям, які прагнули пізнати світ наук, у тому помешканні я прожив кілька юнацьких літ.
Знав усіх мешканців передмістя якщо не особисто, то хоча б з виду: пожильці цього кварталу віталися, немов у селі, одне з одним при зустрічі, а знайомі на хвильку зупинялися й обмінювалися побажаннями щасливого поводження.
Тут я зазнав перших мук кохання, коли побачив п’ятнадцятилітню золотоволосу Мартусю, тут у вільний час нипав метушливим ринком, бо завше чогось було мені потрібно: то гнота до гасової лампи, то якоїсь деталі до батькового старого ровера, яким я щосуботи їздив до рідної Боднарівки; та найбільше цікавили мене базарні розмови, суперечки покупців з продавцями, дотепи міських заводіяк, мудрування доморослих філософів, вихваляння всезнаючих маклерів і навіть нецензурна лайка перекупок. Все те я вбирав у свою пам’ять, мов губка воду, і знаю нині достеменно: якби не вмів так багато бачити й чути, а ще й підслуховувати, то не написав би навіть одного розділу книги, яку ось пропоную вам, шановні читачі.
На Торговиці було легко заблудитися, що, на мій сором чи то на щастя, трапилося й зі мною: я загубився в міському тлумі й довго не міг вибратися із заплутаної мережі провулків — так я проблукав моєю Торговицею крізь довгі роки, які вкарбували в мою пам’ять чи не всі події, що відбувалися у благословенному Місті, котре з волі історії стало столицею Покуття. Було воно мені до болю впізнаваним, і я, запаморочений згадками про давнє, вибрався нарешті з приміських закамарків до ратуші й опинився в новому для мене світі з чіпкою пам’яттю про світ колишній.
Блукаючи Торговицею, я на якийсь час забув про святе кредо реаліста: не губися у спогадах про славне минуле, намагайся думати про славне сьогодення... Однак я дякую долі за таку забудькуватість, бо якби не вона, то чи нагадав би я тобі, дорогий читачу, про славне і неславне минуле нашого Міста, минуле, про яке треба знати, щоб увійти не лише в нинішній день, а й у прийдешній.
Я вийшов з минулого й опинився на вершині мого рідного Міста, яке вже мені не належить, і написав про своїх ровесників, які зробили для України, що могли, й дорого за свою діяльність заплатили.
У новому Місті живуть і завжди будуть жити й працювати інші люди, яких я не знаю, але які є нашими дітьми і внуками, котрих ми прагнули виховати для України.
Та оскільки і я ще живу й працюю, то й далі хочу пізнавати й розуміти бодай одробину новітнього життя мого Міста — найбільш надійну й незаперечну мою реальність.
2010—2011 рр.
м. Львів