Після вечері в’язні швидко влягались на нарах, і сказав Олесь до Казя:
"Лягай біля мене, матрац вільний: хлопчисько з Прокурави не витримав, вибіг минулої ночі голий з барака й закостенів на морозі. Дурень..."
Лежали горілиць на матрацах і дивилися в дощану стелю, боячись глянути один на одного, щоб не уздріти в очах давньої ворожнечі. Та за якийсь час їхні очі таки зустрілися, й не побачив Олесь на обличчі Казя пізьми, тільки сіре знеохочення — може, то від переситу колишньою злобою, жадання крові й помсти невість за що; схожу осугу втоми побачив і Казьо на чолі в Олеся. Колишні ворожі почуття не мали тепер ніякого значення, єдиною реальністю, яка чогось ще вартувала, була неволя, що підкорила обидвох.
Олесь дивився на Нусиного брата, такого схожого на неї, й у серці проколювалося до нього співчуття, однак на денці душі ще озивалася рештка неприязні, спородженої колишньою Казевою ненавистю, яка заподіяла кривду не тільки Олесеві, а й усьому українському люду: Олесеві ще хотілося залити Казя задавненою злобою, та враз зчахла вона, спопеліла, бо обидвох їх однаково потоптала доля, й слова ненависті, якби й зродилися, не мали б нині, на табірних нарах, нищівної сили. Й спитав Олесь примирливо:
"Як ти сюди втрапив?"
"Так само, як і ти, — відказав Казьо. — Чей у нас один ворог, і здолав він нас обох у той вигідний для нього час, коли ми чубилися, запаморочені заповзятістю когутів, у смертельному поєдинку й не бачили оскалу хижої лисиці, яка зачаїлася за плотом... Коли генерал Сікорський назвав справжніх винуватців катинської трагедії, Сталін наказав роззброїти Армію Крайову, й вона після загибелі генерала в замовній авіакатастрофі перейшла у підпілля під проводом Станіслава Миколайчика. На чолі Польської Крайової Ради совєти поставили енкаведиста Болеслава Берута, й після нашого невдалого походу на Львів Волинська дивізія АК була оточена, переарештована — нині в московських концтаборах аковців не набагато менше, ніж упівців... Отаке–то, мій сусідо. Та ми ще довго потім, мов одурілі, вирізували одні одних..."
Олесь мовчав, перетравлюючи у свідомості сказане Казьом, згодом промовив скрушно: "Після нашої з тобою бійки у Студентському парку гімназійний педель Штефан Шамрай, мій батько, мовив до твого батька–машиніста Антошка Дзівака: "Наші незгоди почалися з хлоп’ячої бійки, а закінчитися вони можуть великим пролиттям крові". І — як у воду дивився... Ну добре, ви мали свою рацію, воюючи за довоєнні кордони, а ми свою, обстоюючи рідну землю. Але ж кому вона дісталася? — москалеві. Чому ж то ми спільно не спрямували своїх штиків проти відвічного ворога? Ми різалися, а землю сусід забрав... — По хвилині мовчанки Олесь різко повернув голову до Казя й запитав: — Ти брав участь в акції "Буря" в Саргині на Холмщині? Там аковці вирізали до ноги півтори тисячі невинних українців разом з жінками й дітьми... Признайся, ти був там?"
Олесь підвівся на лікті й чекав від Казя відповіді зі страхом, що він признається до людиновбивства, а тоді їхня розмова закінчиться й проляже між ними стара ворожнеча, яка в неволі могла й загаснути.
"Яке це має значення, — відказав Казьо, — був чи не був. Мене там не було, та здійснювали акцію мої однодумці, військові побратими... Але якби я навіть брав у ній участь, то чинив би те саме, що й вони. Жорстокіших законів, ніж воєнні, немає на світі... ну а ти був на Волині, коли упівці мстилися на невинних польських осадниках? Кажеш, що ні. А якби й так — то скажи по правді: як би ти поводився, коли б там опинився?"
"Тихше, Казю, люди сплять... Але я знаю: наші дітей не вбивали".
"О, які добрі! А чи то вельми гуманно вбивати батьків на очах у дітей?"
Запала мовчанка, згодом Казьо проказав спокійно:
"Колись Станіслав Вінценз таке мовив моєму татусеві: "Настане час, коли поляки й українці, як ті однокінні ґазди, які з необхідності стають супружниками, спільно оратимуть парокінкою кожен свою нивку, свято оберігаючи межу..." Як би я хотів, щоб так сталося! Висохла б кров на наших руках".
Казьо знайшов Олесеву руку й легко стиснув його зап’ястя. По хвилині прошепотів:
"Недавно я дізнався, що у Воркуті карається моя сестра Нуся".
Олесь з відчаєм і радістю скрикнув:
"Нуся?!"
Хтось із в’язнів пробурмотів невдоволено: "Замовкніть нарешті, таж завтра в забій!"
Розмова між Олесем і Казьом обірвалася, врешті вони поснули. І, певне, кожен думав перед сном: яка ж то Господня несправедливість, що розсварених товаришів мирить лютий сусід, рівноправно винищуючи їх у Катині, Вінниці, Золочеві, Дем’яновому Лазі й однаково мордуючи в магаданських, колимських та воркутинських концтаборах... Чому то перед миром і злагодою завше має відбутися моторошна рахуба втрат?
...Небо почало сіріти, й щербатий місяць, перемінившись у клубочок туману, розтанув за схилом гори. Світало. Мабуть, вода у плесі стала прозорішою, й риба побачила наживку: поплавець стрімко занурився під воду, потягнувши за собою вудилище, — клювала поважна здобич. Олесь знову став заповзятим рибалкою, він повів вудкою понад плесом, даючи змогу рибині порозкошувати, потім рвучко смикнув її вверх, і на жилці затріпотів, вигинаючись срібними боками, всипаний білими цятками по хребті здоровенний пструг.
Та короткою була втіха від улову: риба щосили тріпнулася, зірвалася з гачка і зникла в зеленій каламуті. Й огорнув Олеся невимовний туск: так само колись зникла єдина найщасливіща за все його життя мить, залишивши в душі пекучу гіркоту від непоправної втрати.
...Вернувшись увечері з роботи в шахті, Олесь не застав у бараці польських в’язнів, їх з якоїсь причини — може, якийсь стукач доніс начальству про нічну приятельську розмову Олеся з Казьом — перевели у табір двадцять дев’ятої шахти, що за двадцять кілометрів від міста. А мав же Олесь запитати в Казя, що він знає про Нусю, в якому ОЛП–і вона перебуває, — і його дійняла безнадійна розпука.
Цілу ніч не спав, сльози змочували подушку, він аж тепер утямив, що нікого в житті, крім Нусі, не кохав, і краще було б, якби не дізнавався, що вона живе й так близько від нього знаходиться, — тепер знову він її втратив і цим разом назавжди.
А перед ранком додумався до ризиковного кроку, за який не минути б йому карцеру: вирішив підкупити начальника конвою Корнєя Лиховідька, який ще мав дрібку Бога в серці, адже випалив уверх з автомата, коли Олесь знеобачки переступив лінію зони. Та яка кара могла б його настигнути, коли б його звинуватили у спробі підкупу начальника конвою — важко було навіть уявити...
Олесь тримав під матрацом папушу тютюну — пахучої мушкательки, яку отримав у посилці ще до того, як батька з матір’ю вивезли до Сибіру. І як не жаль йому було найціннішого для в’язня скарбу, він вибрав момент, коли Лиховідько перед розводом на шахти снідав у своїй каптьорці, подав йому той дорогий товар і складену вчетверо записку й заблагав: "Ви найдобріший, найсправедливіший, гражданін начальник, ви все можете: киньте цей папірець у жіночу колону".
Лиховідько заревів: "Уб’ю, згною, повєшу, как ти смєл с такой просьбой ко мнє обращаться!", проте взяв тютюн і записку.
Відповіді від Нусі не було, й долала Олеся чорна безнадія. А за той час в’язні Воркути пережили смерть Сталіна, розстріл Берії й криваве придушення повстання на десятому ОЛП–і двадцять дев’ятої шахти, а опісля табірні полегші аж до виходу засуджених у неповнолітті каторжан на вільне поселення.
Ще тягнулася щовечора колона із шахти "Капітальної" до барака, і собаки гарчали, і конвойні викрикували "шаг влєво, шаг вправо", та вже не проводили опричники шмонів серед ночі, не замикали на ніч бараків, з вікон зняли грати, й були дозволені зустрічі з рідними.
Одного вересневого надвечір’я, коли колона проходила повз душовий павільйон, Олесь почув жіночий голос: хтось вигукнув його ім’я. Оглянувся й побачив худеньку чорноволосу молоду жінку з блідим, мов цигарковий папірець, личком — і то була Нуся.
...Коли Олесь вийшов з тюрми на вільне поселення, вони з Нусею замешкали в добрих людей, які раніше відбули термін, й жили там разом, поки не отримали дозвіл вернутися на батьківщину.
Нуся згасала від сухот, й Олесь квапився вивезти її з проклятої Богом і людьми землі до рідного Міста. Не встиг...
Й промовила до нього Нуся перед тим, як покинути його назавше:
"Бог послав мені двох мужів, кожен з них віддав мені себе частинку, й моє життя було повним. А себе я розполовинила між вами, і мене не вистачило на довгий вік... Прости мені за Юрка, я вийшла за нього вдовою: хто міг подумати, що ти вибрався живим з тієї масакри у Бригідках... Жила я життям вашим, і дякую Господові за ті окрушини справжнього людського щастя. Юрко був добрий до мене, я за ним плачу, бо любила його. А тебе покохала найвищою любов’ю тієї ночі, коли ми лежали в обіймах на росяній траві у Студентському парку. Й відтоді в думках, а потім у спільному житті з тобою належала лише тобі одному. Забери мене звідси додому, тут холодно, тут замерзне не тільки моє тіло, а й душа..."
Й не стало Нусі. Залишилася лише її подоба, що стоїть нині на підвіконні мого дому поруч з образом її суперниці — вирізьблена у вишневому порубі.
Розділ двадцять третій
А коли сонце викотилося червоним кружалом із грушівської улоговини, привіявся до Олеся світлий спогад, яким і належалося йому бути на розвидні.
(Продовження на наступній сторінці)