— Не кожний, хто розмовляє з королем, мусить конче стати монархістом, — усмішка Яцкова була лукава, він примружено дивився на Франка, чекаючи, що той відповість на його репліку.
Франко засміявся.
— Рація, рація, пане Яцків: що голова — то розум. Література — ліс, де все росте: бук, граб, ліщина й терен.
І дуб, звичайно. Але самотній дуб, який би він не був високий та розлогий, — то ще не ліс. Ми майже півстоліття пишалися величним ліванським кедром — Шевченком, проте літератури не мали. Тепер маємо. І ви до неї належите. Але ж ліс треба культивувати, щоб не став хащівником… А знаєте, пане Михайле, про вас говорять, що ви письменник нерівний. Що правда, то правда, але я таким критикам відповідаю: рівним буває тільки патик. Ви ж виросли на ґрунті світової культури, де все є — і реалізм, і романтизм, і символізм. Тому й цікавий ваш почерк, що ви шукаєте. Хоч думається мені не раз: тягнете містицизм до своїх новел, мов кота до мисочки з конфітурами, тицяєте його мордочкою, а кіт їсти не хоче, бо то не його страва. Ви з колиски реаліст, вам імпонує не Пшибишевський, а Стефаник… Принаймні я так думаю. У вашій новелі "Погонич і коняка" ота шкапа, яку мужик виманює на гору віхтем сіна й плаче з тим віхтем у жмені над здохлою худобиною, — просто не маю слів…
— А є ще у нього, — нахилився над Франком Шпатько, дотикаючись нечесаною бородою до його плеча, — новела "Осіння неділя в касарні", в якій капрал примушує жовнірів плювати один одному в лице.
— Гарна новела, — відказав Франко, знову не дивлячись на Шпатька — він явно ним погорджував, і це мене почало дратувати: невже лише Франко має право ставити остаточні оцінки всім і вся? — Я деколи читаю й ваші гуморески, в одній мені вельми сподобався такий образ: "Зуб часу діткнув його своїм пальцем"…
Пачовський пирснув у кулак, ображений Шпатько відійшов від Франкового столика, сів біля мене, вихилив чарку горілки, довго сопів, потім пробурмотів:
— Щоб когось принизити, не конче треба ганьбити — досить у його присутності вихваляти іншого… — він стукнув кулаком по столі. — Та що це за така неволя — той Франко!
Мені стало маркітно на душі. Я так чекав зустрічі з Франком — добрим, розумним, віщим, а почув наразі тільки виляски його батога, до котрих тут уже, видно, звикли. Я не хотів з ним радитися, бо наперед знав, що порада буде однозначна, що для всіх і для мене існують у нього єдині правила; я відчув нехіть до Франка, страх перед його авторитарністю; в мені прокльовувався протест проти нього, я притлумлював це почуття, бо розумів, що в моїй душі зроджується щось близьке до святотатства, та ворожість до диктатора ставала дедалі дужчою, я мимоволі обирав позицію Датана або Авірона і вже знав, що не я, а хтось інший стане майбутнім Єгошуа, який перейме Мойсеєву зброю, — може, котрийсь із цих моїх нових знайомих або хтось такий, кого я не знаю, але це буду не я, бо не вмію, не хочу ставати невільником одержимця; я глипнув на розчавленого Шпатька, і мені його стало шкода, я згадав свого доброго й ласкавого рятівника в Нью–Йорку, за яким пішов без слова, а за Франком не піду ніколи.
…Е, та я мав уже пристойний вигляд — одяг і рум’яні щоки! Мені давали один вільний день у тижні — за зиму обійшов увесь Нью–Йорк. Давно забув про свою пристрасть малювати, лише деколи озивався в серці жаль за тою радістю, яку знав тільки я, немов за втраченим дорогим подарунком. Я грав на скрипці — мене навчили читати ноти, — висотував смичком негритянські тужливі мелодії, витинав жваво, ніби народився в Гарлемі, але ні чорний Гарлем, ні розбійницький Бронкс більше мене не цікавили, я вже не помічав ні жебраків, ні сміттярів, ні жаровень на вулицях, в мене замовляли музику клієнти казино й потроху платили; я відвідав морганівський "Метрополітен–музей", пізнав смак монтраше на Даунтауні, заходив до склепів у Китайському кварталі, щоб подивитися на гумові гримучі жаби, на голих дівиць — теж із гуми, а в магазині зброї помилуватися шестизарядним кольтом — купуй, якщо маєш гроші! Коли ж настала весна, я втікав із скреготливого міста в Централ–парк — у сутінки тихих алей, під росу водограїв.
Біля фонтану Бесезда висиджував годинами. Тоді згадувалася мені Трійця в міражній зелені Петрилівського лісу й надпрутських лугів. Мріяв: може, колись зароблю грошей на дорогу й повернуся. Та це були тільки мрії, я знав, що ніколи тих грошей не буду мати, потерпав від страху, що колись, як знайдеться кращий скрипаль, таки виженуть мене з казино, а в мене за душею ні гроша; мене лякав привид нью–йоркського дна, з якого виліз, і тепер, щоб не бачити його, я навіть не схиляв голови.
Якось, сидячи отак біля водограю, я побачив на стовбурі розлогого платана прибитий цвяшками папір, на якому було щось виписано тушшю. Ті оголошення про купівлю, пропажі, знахідки, продаж висіли на всіх перехрестях, я ними не цікавився, бо для всього того потребувались гроші, яких я не мав; та літери на твердому білому папері були великі й гарно виведені — я підійшов, прочитав, і в грудях зупинилося серце.
"Я загубила ангорського кота на прозвище Мак–Кінлі, це моя найулюбленіша кішка, зверху сіра, а на білих грудях чорна латочка. Хто знайде, нехай принесе на Грініч–віллідж до будинку Моргана. Винагорода — 500 доларів. Елізабет Морган".
Я здурів. Кожної вільної хвилини блукав по Централ–парку, їздив підземкою на околиці, нипав по всьому місту, поки не знайшов–таки ангорську кішку з подібними прикметами, а тоді помчав на Грініч–віллідж. Що там діялося! У сквері навпроти будинку мільйонера стояли сотні людей — старих і малих, чорних і білих, обдертюхів і денді — й усі з ангорськими кішками в руках; коти нявчали, дряпалися, кусалися, стара пані Елізабет ходила поміж людьми, оглядала тваринок, та, видно, не знаходила своєї, як вчора й позавчора, бо, втративши терпець, закричала в істериці: "Поліція, поліція!" Вмить обступили сквер полісмени в синіх мундирах із брадспойтами й помпами, вони спрямували в людсько–котячий натовп струмені холодної води, люди почали розбігатися, розбігалися й коти, вони дряпалися на дерева й дико верещали; я випустив свого на волю й прожогом пробіг аж два квартали, а коли зупинився, побачив довкруж себе молодих людей за мольбертами, які малювали з натури. Переді мною стояв вільний мольберт з приколеним чистим папером, поруч на стільці лежала палітра з фарбами й пензлем: хтось відійшов, залишивши на хвилину своє місце праці.
І враз у мене збудилося бажання, по довгому часі прийшло воно — таке солодке й тривожне, затьмарило весь світ, залишивши для мене лише ті предмети, які просились на папір.
Крізь листя дерев з Гудзонової затоки проглядала статуя Свободи, а зовсім недалеко кричали й реготали люди, нявчали коти, билася в істериці пані Елізабет Морган з худим прищуватим обличчям і копицею рудого волосся, свистіли брандспойти в руках мовчазних людей у синіх мундирах — нічого більше я не бачив, сів за мольберт і все це намалював.
Ніхто мені не заважав, не проганяв, не звертав на мене уваги: всі, як і я, були зайняті роботою. Я закінчив, відійшов назад і з радістю уздрів, як з–під мого пензля живцем перейшов на папір людсько–котячо–поліцейський содом, і крізь нього проглядала голова суворої й доброї жінки у стрілчатій короні.
Я полегшено зітхнув, ніби знайшов дорогу згубу, відклав пензель, витер руки об штани й повернувся, щоб піти геть з чужого місця, та мені загородив дорогу високий чоловік у вимазаному фарбами халаті й сказав:
— Підемо зі мною.
Я стояв, мов укопаний по коліна в землю, страх не давав мені зрушитися з місця. "Пропав", — подумав я.
— Та ти не бійся, — сказав високий чоловік, — я ж не полісмен. — Його обличчя було поважне й привітне, він дивився на мене зчудовано, потім узяв за плече. — Я професор Грініч–вілліджського мистецького коледжу Чарлі Пейсон. Ходім зі мною.
…Дістати з теки цей малюнок і підійти до Франка. Швидше!
Франко вийняв з кишені камізельки годинник, поглянув і підвівся.
— Мені пора, — сказав коротко, кивнув хлопцям головою й подався до виходу.
Його наздогнав Яцків, узяв під руку.
— Я хотів би, пане доктор, поговорити з вами з приводу вистави "Украдене щастя". Хочемо поставити за першою редакцією, без змін.
— О–о, це цікаво… То проведіть мене.
Карманський і Пачовський подякували Косинюкові за частування і теж вийшли.
Косинюк залишився із Шпатьком у кав’ярні.
VI
Князь мовчав. Починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цівкою сизого диму, що витягувався з дитинця крізь вузьку димницю в стелині, і врешті погасла.
(Продовження на наступній сторінці)