Та гроші втікали з рук, мов пісок крізь пальці, і страх перед голодною смертю погнав мене шукати праці. Робочих рук Нью–Йорк, здавалося, потребував, як пустеля води: всюди будувалися будинки, доки, фабрики, на вулицях били камінь для бруківки, в Централ–парку прибиральники наколювали на палички з цвяхами недопалки й усіляке сміття, на тротуарах сиділи із щітками чистильники взуття, на перехрестях, де зупинялися автомобілі, стояли молоді негри із шматами в руках, вони бігли юрмою до машин і навперебій, без дозволу власників, витирали з них пил, — я всюди пробував знайти працю й звідусіль мене проганяли, справляючи на біржу, де безробітні вистоювали в черзі тижнями й місяцями, щоб за п’ять доларів записатися на роботу…
— А чи не завелика то ціна, пане Луцький, — сотні занапащених життів за мене одного? — спитав украдливо Косинюк. — Навіть якщо б я був геніальним малярем?
— Евентуально, пане Іване, може, й так… — у Луцького враз пропав ораторський хист. — Бо, як казав Тарас, — "не нам на прю з тобою стати…" Але ж ви є… і ми вам допоможемо, як лише зуміємо.
— О, так! — вигукнув Шпатько. — Та ми, пане Іване, вивісимо ваші твори в залі єврейського клубу "Яд Харузім", там ставить деколи свої спектаклі театр "Руської бесіди", по суботах і неділях збирається сметанка, яка має смак! А в касино… Та хіба якийсь там пан меценас, який проциндрює в карти сотні ринських, не купить вашої картини? Пане Косинюк, хоч я й знаю, що nad każdym wisi katastrofa, гарантую вам: не пропадемо!
Залягла тиша, поети мовчки чаркувались. Яцків поглипував скрадливо на буйночубого Косинюка, їв і пив, та на його обличчі тінився винуватий вираз: може, від того, що стіл аж угинався, а бенкетують вони за чужий рахунок і ніяк не зможуть віддячитися Косинюкові, коли долари в того закінчаться, — хіба що пісними голубцями в їдальні вуйця Томаса.
Луцький квапно міняв тему розмови, він нікому не хотів віддавати свого першенства.
— Наше товариство, колего, назвало себе "Молодою музою". Це нині модно: "Молода Польща", "Молода Німеччина" і т. ін. А назву подарував нам новеліст Михайло Яцків. У його збірці новел "Казка про перстень" є прекрасна річ — "Доля молоденької музи", в якій захована символічна загадка потреби творення, вона формулюється у словах: "Якби він любив мене, то відчув би, що я тут". Не знати, а підсвідомо через свій талант відчути — де муза! Звичайно, якщо той талант є… Та вам цей секрет напевно знайомий. Артистична творчість не сміє бути ні боною, ні нянькою, ані пропагатором, бо єдиною її функцією є внутрішня потреба творця, яка в жодну розумову шухляду не вкладається.
Я визнавав за Луцьким певну рацію. Але ще тяжіли наді мною роки, прожиті в Америці, де можна на очах ситих, щасливих людей померти голодною смертю, а можна випадком і розбагатіти — і те, і се мені знайоме; наді мною тяжів заклик Адама Коцка віддати всю силу розуму й рук не чужинцям, а своїм, — то як погодитися з тим, що мистецтво не сміє бути пропагатором ідей, не повинно мати мети? Я просто не міг наразі зрозуміти, чому ці люди ховають голови в пісок, коли по тюрмах голодують в’язні, коли народові на своїй землі заборонено мати свій університет. Хто ж ви тоді — нарциси?
За столом розпочалася суперечка, та я вже її не сприймав: йшло до обіду — двері до кав’ярні все частіше відчинялися, і я зрозумів, що жду когось такого, хто міг би відповісти на ці мої сумніви. Може, Стефаник зайде, — щеміло моє серце, — і я припаду до його грудей, пригадаю йому краківську почекальню, залізну піч, зжовклу від горя жінку й хлопчину, що рисує вуглем на підлозі страдні обличчя емігрантів, — та чи заспокоїв би він мене? Гамір за столом наростав, усі говорили й ніхто нікого не слухав, а щем у моєму серці згущувався й пік, і я збагнув, що це пече мене чекання особливо несподіваного, і та несподіванка не буде Стефаником, а тим, хто прозрів майбутнє свого народу, — ось увійде він, величний, мов пророк, я переконаюся, що його не видумали, що він живе на землі, й образ його заспокоїть мої тривоги.
— А може, не треба й цього разу про Франка? — сказав недбало Шпатько, який сидів поруч зі мною. Мене образила зневага в його голосі: як він сміє, та невже Франко, творець "Мойсея", такий звичний для нього, як сірий будень?
— Я мовчу, — пирхнув Луцький. — Мені в цьому випадку треба мовчати, проте я таки скажу. Людина відчуває значно більше, ніж розуміє, ціла низка психічних явищ залишається поза межами свідомого, і їх можна змалювати тільки за допомогою художніх символів. Мистецтво не можна замикати в матеріалістичну позитивістську клітку. А Тобілевич, Мирний, Нечуй–Левицький і той же Франко — маймо нарешті мужність признатися до цього — саме це й роблять, і працюють вони вузькоутилітарно на користь недалеких днів…
— Досить, Остапе, — різко змахнув рукою Яцків, перекинувши недопиту чарку. — Пардон… Пардон! Не на користь недалеких днів, а на віки. І символів у їх творчості стільки, що й на нас вистачить. Та я хочу нагадати тобі про життя, яке стало символом титанічної праці, — це життя Франка. Його талант — прокляття для нього самого, а не для його продукції… Тільки подумай: він міг стати шанованим і багатим професором, а не став ним, бо сам для себе шукав негод, бо йому велено було навчити весь народ, а не тільки якусь його частку. Він не помер малим хлопчиком під оборогом, коли відвертав на Діл град, не зірвався з урицьких скель, не вмер у тюрмі від тифу, не впав, коли його гнали етапом, бо доля призначила йому врятувати народ від темряви, а за цей подвиг отримував тільки страждання… Залізо й камінь не витримали б стільки, скільки його дух. Міг він тисячу разів зневіритися: його ж цькують чужі й свої, а він робить один те, для чого в інших народів працюють цілі академії. Ми шукаємо символів — ось вам символ!
— Та вгамуйтеся нарешті, пане Яцків! — почувся м’який голос з кутка зали. — Що це ви всі так уперто побиваєтеся за символами, коли вони поряд: кожне слово — символ.
Усі мертво стихли: за столиком сидів Франко.
Почуття сорому за те, що Франко слухав суперечку між Луцьким і Яцковом, обпекло Косинюкові обличчя, немов поличник. Навіть не зважився підвести голову, щоб глянути на поета, якого хотів побачити і сприйняти, щоб утвердитися; проте цікавість таки перемогла — він зирнув спідлоба в той бік, звідки почувся м’який, зовсім молодий голос, і вчепився поглядом у кремезну постать старшого чоловіка, що сидів у сутінному кутку зали й тримав у руках розгорнуту газету, із–за газети визирало високе чоло й кущуваті брови. Чоловік опустив газету на стіл, повернув голову до спантеличених поетів, і тоді Косинюк упізнав Франка. Він замилувався його звичайністю: верхню губу обтягали руді пишні вуса, і через те його обличчя могло здаватися понурим, якби не очі — сині, проникливі й ледь іронічні; на блідуватому обличчі темніли веснянки, золоте хвилясте волосся стовбурчилося шапкою над чолом. Мені було втішно, святково й дивно, що бачу його, проте зразу прочув між мною і ним дистанцію, яку б ніколи не зважився скоротити: світився з очей Франка холодок, а може, то була вимогливість, яка дозволяла переступити табу, та в заплату за це жадала особистої свободи.
Луцький підвівся й демонстративно вийшов з гордовито піднятою головою; хлопці відпружились, я сам відчув полегшу в душі: той Луцький багато в чому мав рацію, бо й справді відчуття людини ширші, ніж засоби зображення, але ця думка не нова — я прочитав ось "Сойчине крило", Франкове оповідання тільки підтверджувало своєю недомовленістю й настроєвістю те, в чому нас переконував Остап; був Луцький по–менторськи надутий, зверхній, і мені здалося, що він свідомо копіює когось із великих римлян — Веспасіана, Суллу, Цезаря; незмірно амбітний при скупих поетичних можливостях, він міг би стати вождем серед пігмеїв, певне, й шукав подібного оточення, та ба: на заваді стояв Франко із своїми учнями й послідовниками.
— Та говоріть щось! — змахнув у наш бік Франко складеною газетою, й молодомузівці заворушились.
До поета підійшов Яцків і попросив його за наш стіл.
— Якби я знав, — розвів руками Франко, — що у вашому товаристві забуду про те, що треба забути, а пригадаю все, що треба пригадати, то просидів би з вами цілу ніч. Але ж і ви за своїми веселощами не вмієте забути про власні клопоти… А втім, я не розумію, навіщо ви п’єте горілку, коли навіть те, що пишете на тверезу голову, не завжди тримається на ногах…
Пачовський покинув наш стіл, підійшов до Франка. Франко приязно до нього усміхнувся й показав на крісло, запрошуючи присісти. Сів і Яцків. Пачовський промовив спокійно, проте з образою в голосі:
— Пане Франко, чому ви нас так жорстоко шмагаєте? Маю на увазі вашу рецензію на збірник "Привезено зілля з трьох гір на весілля"? Ви не боїтеся, що можете своїми словами вбити не один талант?
(Продовження на наступній сторінці)