Нічний дощик прибив порох, бричка м'яко покотилася польовою доріжкою, а коли поза бродом через Дністер виїхали на тракт, Вагилевич підняв комір сурдута і вдав, що дрімає, а в голові, немов джміль у бочці, дзумкотіла одна–єдина думка: чого врешті–решт вартує його багатолітня праця? Скільки досліджень написано, й лежать мертво його рукописи, а в них — демонологія слов'ян, граматика руської мови, розправа про монастирські скити в Галичині, хроніка Південної Руси, підручники для тривіальних шкіл[133], коментар до "Слова о полку" й багато ще чого; томи наукових праць дармують у шафі, й ніхто про них не знає, вони, власне кажучи, не мають ніякої вартості, бо німі, і що там говорити про прадавні руни, коли майбутній дослідник, якщо такий знайдеться, шукатиме вже ключа до Вагилевичевих праць; а може, ніхто й не здогадається шукати, бо ті дослідження потрібні людям нині, а в майбутньому… в майбутньому, можливо, й того народу, для якого вони написані, щоб зберегти його при житті, на світі не буде; нова цивілізація вже й сьогодні так мало має руських ознак, а колись вони й зовсім зникнуть через нашу нинішню німоту; ти говорив, Николаю, про три дороги, а я вибрав четверту, яка повела мене в глибину історії, я хотів у минулому воскресити свою націю, а вона в моїй сучасності гине. Мені відмовили… Чому?
— Чому мені відмовили? — проказав уголос, й Амалія сполохалася, що Іван марить.
— В чому тобі відмовили, Івасю? Хто?
Вагилевич висунув з коміра голову й нерозуміюче глянув на дружину: як вона може цього не знати, йому ж відмовили в посаді професора Київського університету!
— Ти не сказав нам цього… Але ж, Івасю, хіба на Київському університеті світ клином зійшовся? Ти ж, слава Богу, маєш працю.
— Не буду більше попом… Чуєш, не буду! Дітей хрестити, молодих вінчати, мерців ховати, треби справляти — я не для цього створений, невже ти не розумієш?
— Але чому ти зазирнув аж так далеко, є ж у Львові університет. Колись в ньому були Руські студії, чому ти думаєш, що вони ніколи не відновляться? А може, сам відновиш?
— Ти добра, Амаліє… Але й тобі не під силу випровадити мене з блуду. Я побіг за дуриптахом і заблудився… Є такий пташок, що має звичай сідати перед людиною. І біжить чоловік за ним, а пташок нібито слабий, не може летіти, чоловік туй–туй має його зловити, а дуриптах пурхне, знову підлетить на кілька кроків і сяде. І так веде він людину чимраз далі, аж поки вона не зіб'ється з дороги…
— А може, якраз той птах показує тобі вірну дорогу? Чому ти думаєш, що перед тобою має стелитися рівний шлях, немов цей тракт, по якому їдемо?
— Ти добра, Амаліє, — повторив Вагилевич, всунув голову в комір сурдута й, ніби заспокоївшись розрадою дружини, міцно заснув.
Розділ дванадцятий
Послання до Ізмаїла Срезневського більше року лежало на бюрку в кабінеті отця–ієрея Вагилевича, немов засторога перед ризикованим рішенцем і водночас як спонука до рішучого кроку: тяжко було зважитися розірвати назавжди свої стосунки з українським середовищем і всеціло пристати до чужого.
Але чому — розірвати і чому — назавше, — намагався Вагилевич знайти оправдання для задуманого вчинку, — чей же наука не є набутком і власністю однієї особи, гурту чи нації, — наука належить світовій цивілізації, де б вона не народилася, виросла й розрослася: і все ж багато часу минуло від зустрічі з Миколою Устияновичем у Дроговижі — серед попівських буднів і вічного невдоволення священнослужінням, — а послання лежало на бюрку невідправлене, і як тільки Іван зважувався сягнути по нього рукою, вмить поставав перед ним Август Бєльовський, який нетерпляче чекав на Іванову згоду стати до праці в бібліотеці Оссолінеум, і тоді в його вуха вдаряли, як на сполох, Маркіянові слова: "Якщо у твоєму серці не залишиться нічого від Руси, то ім'я твоє розвіє вітер по степах, надія сплине, мов піна на водах, і сліди днів твоїх пропадуть у мертвій пустелі", й відлунювалась Маркіянова річ словами Івана: "Мойсей викресав з каменя воду, а саксаул смокче вологу з сухих пісків…"
Не відсилав Вагилевич послання Срезневському, все сподівався, що той перший озоветься з утішною для нього звісткою, хоч усвідомлював, що марно; а втім, заспокоював себе, саксаул уміє насичуватися й кременем і стає важчим від води, і ніколи не вмирає, і за жодних обставин не переміниться ні в ясеня, ні в дуба, не те щоб у осику; саксаул завжди залишається самим собою, й тому не страшно пересаджувати його у грунт, напоєний чужими соками.
Та все ж тяжко було зважитися відіслати послання й до решти вбити останню крихту надії на визнання його праць родимим українським світом, а записаний нервовим почерком папір волав незглибимою кривдою:
"У душі моїй стільки гіркоти, що серце умліває і груди болять: чому я на землі своїх предків став чужою, обдертою, осміяною людиною — чи за те, що вигодував у душі думку, що єсьм соколом і, як сокіл, звівши гордо очі, читав наше минуле й сучасне? Чому я став чужоземцем на власній землі? Та коли так, і для вас, для Максимовича й Каразіна важать більше плюгаві доноси Зубрицького, ніж мої писання, і ви не захотіли мене обстояти, то я мушу шукати захисту в чужинців, і забудьте, що живе на світі якийсь там Вагилевич…"
А з думки не сходив Бєльовський, який своїм листом кликав Івана до співпраці, — чому чужі кличуть, а свої не приймають, чому чужі знають мені ціну, а свої недобачають — чи це заздрість, самоїдство, або ж я зашвидко народився, і моя праця на рідному полі нікому ще не потрібна? То хай виростає саксаул на пустельному грунті, то його місце, він навіть з каменя уміє добувати собі воду; і говорить до мене в листі Бєльовський: ти ж, як мало хто, знаєш історію свого народу, чому не візьмеш за приклад Юрія Немирича, який готовий був стати канцлером Великого Руського Князівства у союзі з Річчю Посполитою?
Було таке, вірніше — могло статися, і хто знає, як виглядала б нині мапа Європи, якби… Полковник польського війська переходить на бік Хмельницького, а після смерті гетьмана разом з Виговським складає текст Гадяцької угоди, яка проголошує об'єднання з тією ж, уже ослабленою Польщею у федеративній державі, однак — щоб залишитися незалежним від Польщі й Московії одночасно, Юрій Немирич приймає лютеранство.
А може, протестантство — то єдиний порятунок для українців, остання — п'ята — дорога, якої Іван шукає, знайти не вміє, а вона поруч, мов сокира за лавою? А певне, лютеранство стало б бронею проти полонофільства, австрофільства, москвофільства, яка дозволяла б на співпрацю з будь–якою політичною силою й не зобов'язувала б сповідувати її віру?
Напевне, це той єдиновірний шлях, йдучи яким можна б виминути святоюрський сервілізм, польське запроданство й москвофільське дегенератство, а іншого немає, інший шлях — то бунт черні, яка колись знищила Немирича й Виговського і нині руйнує світ — не в ім'я аристократизму духу, а в ім'я крові заради крові.
Я готовий прийняти протестантство й працювати в польському середовищі для Руси. Тож для праці обираю нині назавжди польську мову, бо німецької, якою користується Яків, не розуміє руський люд, а язичіє Зубрицького, той староболгарсько–польсько–руський волапюк — блюзнірське знущання над мовою, й ніхто не кине в мене каменем за те, що для реалізації Маркіянової ідеї використовую чужинецькі засоби, — хай корені мого дерева висмоктують вологу з чужих пісків, якщо свій чорнозем прийняти мене не захотів.
Вагилевич врешті відправив посланця до Срезневського, таким чином порвавши зв'язки з підросійською Україною, й, не попередивши святоюрську консисторію, покинув парохію в Нестаничах, купив у Львові на бічній Зеленої двокімнатне помешкання й найнявся в Оссолінеум до Августа Бєльовського на посаду редактора словника польської мови, підготованого лінгвістом Богумілом Лінде.
… 18 березня 1848 року львівський люд вийшов на Ринок, нібито з вулиць, вуличок та міських закамарків годі було догледіти, що трапилось на світі, — лише з ринкового плацу, немов з оглядового майданчика, можна було осягнути зором усю Європу з давно очікуваною революцією, яка мала покласти край абсолютизмові, панщині, а теж кривавій різні, що не припинялася в Галичині протягом двох років.
Тут то там спалахували по дворах і замках пожежі, власники маєтків і фортець втікали вже не до Львова, а до самої Варшави, й завершилась різня моторошною трагедією в Підгорецькому замку.
На саме Різдво правий флігель палацу зайнявся вогнем, і ніхто не поспішав на порятунок, а коли з кліті муру перестало куритися, сміливіші селяни з Ясенова подалися на звідини й принесли до села жахливу звістку: в обгорілому кармазиновому залі побачили прив'язаний до колони кінськими віжками зотлілий труп власниці замку пані Семінської, і пішов по селах та містечках поголос, який докотився й до Львова, що розправу в Підгірцях вчинила зловісна банда балагулів, адже багато хто бачив, як у передвечір'ї на сам Святий вечір мчалися вони, немов скажені, бродівською дорогою.
(Продовження на наступній сторінці)