Народ зрушується з місця, моцується, напирає на трибуну, з мандатарії вибігає на допомогу Мангольдові двірська служба й обступає його довкола; натовп притискає Сухоровського до трибуни, Міхал хапає Мангольда за вилоги сурдута, народ кричить: "Не хочемо Польщі, нам добре під цісарем, але цісар не знає, що ти з нами виправляєш, кальвіне!" Мангольд відштовхує Міхала, вихоплює пістоля й цілиться в нього, рука тремтить, лунає постріл, куля прошиває натовп, якийсь мужик, схопившись за живіт, схиляється над землею; народ скаженіє, зблискують сокири, й горожанський дідич з розкроєною головою падає навзнак; селяни рубають сокирами й заколюють вилами двірських слуг і офіціалістів; з Дроговижа наступає військова команда, зі Щирця мчить екіпаж з поліцією; натовп тане, розбігається; поліцейський начальник із скляним оком волає: "Бийте, хлопи, ребелізантів, за кожного вбитого плачу по десять ринських!"; ніхто не знає, хто вбивав, проте десятки рук тягнуться до директора поліції й вихоплюють з його рук срібні монети; військові з дроговизької застави скидають трупи на сани й відвозять до комендатури для розпізнавання; Сухоровський з балагулами притьмом сідають у брички й зникають на львівському тракті; мандатарія горить…
І стоять у Дроговижі над убитими отець–декан Пекарський та ієрей Вагилевич, старенький священик беззвучно молиться, а Іванову душу визолює пекучий туск і не залишає в ній найменшого сліду від марень і мрій, які супроводжували його в дорозі з Нестанич до Дроговижа, і не поїде він ні до Стрия, ні до Галича, ані до Снятина на пошуки матеріалів для нових праць, він мусить чимскоріш вертатися додому й оберігати свою сім'ю, бо нікому більше, і нічого дорожчого за неї цієї миті в нього немає, — а попереду ж море горя й сліз, і чи то така воля Божа, чи такий закон людського суспільства, що свобода, поки запанує, мусить спершу скупатися в крові?..
— Боже, який жорстокий мій народ… — шепоче Вагилевич, тупо дивлячись на змасакровані тіла.
Розділ одинадцятий
Небезпека, що нависла над світом, різко відчужила Вагилевича від моторошних реалій: він чув і плачі й голосіння, сприймав тривожні чутки, які переходили з уст в уста, переповідалися і обуднювалися, наче те все, що відбувалося в миру, було давно передбачене й зо дня на день очікуване, кров ставала щораз то звичнішою — й діймало Івана таке відчуття, буцімто лихо діється десь там, у зовнішніх площинах людського життя, поза ним, і не сміє його діткнутися, бо на руках у нього, під його лише опікою живе істота, на якій зосередились усі Іванові помисли: маленький Орестик переважив на шальці батьківської любові і тривог усі вартості нинішнього світу.
Чутки безнастанно долунювали до плебанії отця Пекарського й спершу вражали своєю неймовірністю, пригнічували страхом, та згодом сприймалися вже, як неминучість, якої нікому не дано обійти, й повідомлення про те, що в Меденичах, Дублянах, Підбужжі, Поморянах і ще десь — а де, хто міг те достеменно знати? — згоріли двори, убито дідича, вирізано панські сім'ї, більш не діймали Івана жалем за людьми, а тільки викликали здавлену й до безміри зболену тривогу за синочка, втрата якого дорівнювала б світовому катаклізмові… А Орестикові, звісно, було зовсім байдуже до того, що діється довкола, він тільки довго не міг зрозуміти, чому понурий татко, який досі хіба що зрідка погладжував його по голівці, — й це були всі батькові пестощі, — не випускає тепер його з рук, пригортає, цілує; батьківська ласка ставала для малого звичною необхідністю, немов повітря, й дужчала вона разом з тим, як накочувалися хвилі нових, дедалі тривожніших звісток.
Отець–декан Пекарський не дозволив дочці й зятеві вертатися в Нестаничі — дорога далека, і не вгадаєш, яке село слід обминути, а може, виминаючи, якраз потрапиш у пастку на битому шляху — чей мовлять повсюдно про балагулів, які гасають на своїх бричках від села до села, галайкають, людей підбурюють і разом з мужиками нападають на панські маєтки, живих не залишають, і править бандою впитий кров'ю височенний гевал — стоїть він у весь зріст на сидінні, роздирає вудилами кінські морди і з диким криком вривається в село, а тоді зчиняється содом: мужва з сокирами біжить до двору і мстить за панщину; Вагилевич здогадується, хто той ватажок балагулів, йому стає ще страшніше, й він міцно пригортає до себе дитину; у Львові тихо, — заспокоює родину отець–декан, він їздить до Миколаєва на пошту й отримує газети, — поки що тихо, лише з усіх усюд збігається до міста панство й ховається в наиубогіших закамарках, а за Сяном мазури вирізують своїх панів; дні минають у тривогах, хоч у Дроговижі, захищеному військовою залогою, спокійно; але чому військо не розправляється з бандою, а може, в такий спосіб влада бореться з польським рокошем?
Амалія тримається мужньо, вона не має права втрачати рівновагу, коли чоловіка розчавила тривога, а втім, вона впевнена, що Орестик має надійний захист, і кривди йому ніякої не станеться, поки живий Іван; надходить весна, тривожні чутки пригасають, світ стихає, і читає з газети отець Пекарський повідомлення, яке заспокоює його сім'ю: у Кракові повстанці розгромлені, проводир рокошу Едвард Дембовський убитий, вільне місто прилучено до цісарської корони, у Львові повішено Теофіла Висьньовського, Сєраковський засуджений на десять літ каторги й висланий до Тиролю в тюрму Куфштейн; а що з Анелею? — на мить спалахує у Вагилевича тривога і тут же потахає; Іван, зрештою, відчуває полегшу, й маленький Орестик, звиклий до надмірної батькової ласки, дивується, що татко все менше з ним забавляється, й водно проситься до нього на руки; Іван обціловує синочка й відсилає до мами; від перенапруження Вагилевич западає в депресію — спокій, який щораз то більше врівноважує його родину, для нього самого перемінюється на нову тривогу, адже так не буває, щоб ні з того ні з сього пролилася кров і марно пропала, — адже нічого завірюха не змінила, панщина не знесена; але ж бо ні, не марно, у такий страшний спосіб відбулося перше пробудження народу — не на службі в збунтованого сусіда, а в себе дома, на своїй землі і за свою землю; це пробудження страшне й темне, але ж народ більше не спить і, можливо, незабаром виступить за свою волю в інший спосіб, й збунтована чернь стане військом; Вагилевич на подив собі самому відчуває, що страх, який завжди супроводжував його крізь життя й заганяв у слимакову шкаралущу безпеки, нині наче відступає, полишає його, й Іван, видобуваючись з тенет депресії, жадає нових потрясінь, які перемінять світ. Адже вони неминучі: готовність до них вигартовувалася ще в тридцятому році — тодішнє польське повстання розбудило руську інтелігенцію, бо хіба народилася б Маркіянова ідея, якби русини не пролили своєї крові в корпусі Дверницького, тож куди може нині подітися енергія тієї ідеї — мусить вона перемінитися на чин, на світі ніщо не пропадає.
І збудилася в душі Вагилевича тиха вдячність долі за те, що звела його з польським рісорджименто, якого він не сприйняв і втік від нього, проте завдяки тому ж цинікові Юзефові Борковському, а ще більше Владиславові Сєраковському, старому конспіраторові, він пізнав, що таке революційна жага; а чи Шашкевич підняв би так високо прапор руської ідеї, якби не Гощинський; і що ж то за така закономірність, що наука поляків повернулася нині супроти них самих? Та мине час, і дві протестантські сили однаково визріють в імперському лоні і на розвалинах тюрми стануть поруч — дай Боже, щоб у злагоді…
І прийшла до Вагилевича несподівана радість: отець Пекарський, який щочетверга їздив до Миколаєва за поштою, одного разу повернувся не сам. Ще не встиг фірман спинити коней, як з брички виплигнув молодий пан з довгим, до плечей білявим волоссям, в картатій куртці, яка виклично дисонувала з темним одягом отця–декана, підкреслюючи світську приналежність гостя; тимчасом Вагилевич, зодягнутий у реверенду, вийшов назустріч тестеві — напевне ж привіз свіжі газети, і в подиві звів угору руки, ніби хотів скоротити летом віддаль між собою й гостем; у два сягнисті кроки зупинився біля повоза й з радісним вигуком: "Николаю, Николаю, а бодай тя дундер свиснув, звідкіля ти взявся?" закрутив у обіймах приятеля, немов збирався тут же, на подвір'ї, затанцювати з ним аркана.
На галас вийшли з плебанії стара їмость з дочкою, й отець–декан почав їм пояснювати, що за цабе привіз з собою, — гляньте, як втішився Іван, я ще ніколи таким його не видів!
— Забравши з пошти газети, я помінив собі повернути на "добридень" до отця Леонтія, давно не бачились, може, якісь свіжі новини розповість, — і застаю в його домі цього панича, зовсім не впізнав, бо запам'ятав його ще хлопчиськом, а він питає мене: чи то правда, що Вагилевич став вашим зятем? То я довго не думав: ану, збирайся чимшвидше, то й зустрінешся з ним самим у Дроговижі!
Гість тим часом підходив до пань, з віддалі поклонився й представився, схиливши голову:
— Николай Устиянович.
(Продовження на наступній сторінці)