Вона прибирала гуцульську кімнату, в якій мешкав її внук Роман, звеліла йому повиносити книжки й папери: хлопець готувався до вступу в Політехніку. Роман спитав у бабусі, чи може він бути присутній, як колись, під час розмов старших у гуцульському покою, однак на це конкретної відповіді не отримав: "Ти вже подорослішав і сам відчуєш, коли тобі треба буде вийти з кімнати".
Пані Терміна гаряче привітала молоду пару: "Я для вас підготую верхню кімнату, й там ви зможете провести весь свій медовий місяць". Дашкевич на те відповів вдячним поклоном, а Олена вся спалахнула червінню, почувши в запрошенні господині прозорий натяк на подружні стосунки. Ольгу Левицьку-Басараб пані Шухевичева ледве впізнала: туск за чоловіком висмоктав з її обличчя жіночу м'якість, Ольга була сувора, стримана, й рідко коли дотикалася до її уст усмішка.
На визначену годину, після обіду, завітав на Собіщину другий тур гостей: доктор Дмитро Донцов із дружиною Марійкою з Бачинських, меценас із Ходорова Максим Безрідний та із сивими скронями і вродливим обличчям полковник Андрій Мельник.
У покою стало гамірно, вітальні балачки тривали досить довго, аж урешті вирлоокий Донцов сів за стіл і промовив сухо: "Ну прецінь…", що означало: для чогось ми тут зібралися, шановне панство…
Запала мовчанка, хтось мав почати розмову, проте ніхто не зважувався заговорити першим: всі ж бо знали, що настав відповідальний момент, і з цієї миті від кожного з присутніх залежатиме не тільки його власна доля, а й долі тисяч або й мільйонів людей, котрі підпорядкуються прийнятому тут рішенцеві…
А біля вікна стояв юнак Роман Шухевич – весь напружений і сповнений готовності прийняти для себе на все життя волю мужів, які сьогодні зібралися в гуцульському покою пані Терміни.
"Ми стали на порозі нової епохи в історїї нашого народу, дорогі мої приятелі, – заговорив Донцов. – Ми є свідками становлення нової ідеологічної течїї, яка зародилася під час війни на полях битв за самостійність України. Однак нині, з причин наших невдач, вона мусить перерости в організований політичний рух з партійним забарвленням і називатиметься інтегральним націоналізмом, тобто цільною і єдиною політичною субстанцією, в якій окремі ланки будуть нерозривно зв'язані між собою, залежатимуть одна від одної, а всі разом підпорядковуватимуться єдиному началу – без дискусій і обговорень".
Крайовий командант УВО полковник Андрій Мельник уважно вислухав мову доктора Донцова, що прозвучала як давно продумана ним декларація програми нової партії… А втім, під час останньої зустрічі Мельника з Коновальцем у Львові, коли була створена перша клітина УВО, до схожої перспективи розвитку підпілля доходили й вони обидва у повній згоді, тільки форма майбутньої організацїї, яка мала б очолити підпільну армію, на їхню думку, мусила бути за всієї дисциплінованості й обов'язковості виконань рішення Проводу не надто вузькою і не тоталітарною… Тож сказав полковник Мельник без виклику, але твердо:
"Ваша ідеологія, пане Дмитре, цілком прийнятна для майбутньої організації, котра має бути створена на грунті УВО як цементуюча сітка революційних сил. У цьому я нітрохи не сумніваюся. Однак, думається мені, тоталітаризм не властивий психології українця, і така, як ви пропонуєте, організаційна схема може відштовхнути від нас народні маси, а без їхньої допомоги неможливе існування тепер бездержавного війська. Повна ізоляція може стати для організації згубною. Зрештою, на установчій конференції УВО в Подєбрадах, як мені стало відомо, українські старшини прийняли дещо інші ідеологічні засади Юліана Вассіяна: широта організації, залучення прозрілих, інтернаціональний склад армії, зв'язки з хліборобами і робітництвом…"
Донцов нахмурився й відказав, стримуючи роздратування:
"То згубні для андеграунду засади: всепрощення, розмитість… Позитивізм Грушевського, Антоновича, Липинського і того ж таки Вассіяна довів нас до поразки, пане Андрію. То глорифікація плебея!.. Ми ж мусимо виховати політичну аристократію з духом провідної вищості й завойовницького розгону. Хіба не бачите, як народ застигає й лінивіє в післявоєнному спокої: видобуває зі схованок сентиментальні гуслі, бо ж боїться заклику сурм. Вассіян… Не жадай чужого. Та як не будемо жадати чужого, то й свого не матимемо. Земля – живильниця національного духу, джерело нашої цивілізації. Опортунізм! Хлібороб нічого не бачить, крім хліба, й від цього тупіє. Японці не мають землі, зате мають незалежність!"
"Японці створюють найсучаснішу науку – то їхня земля, – втрутився Максим Безрідний. – Тому наша партія повинна абсорбувати якнайбільше вчених. А цього не зможе зробити ізольоване підпілля. Мілітаризм, який ігнорував освіту, завжди програвав. Я ось одружився з учителькою "Рідної школи" Катериною Смоляк, людиною ніби аполітичною, але ж то вона, а не я, прищеплює учням наші революційні ідеї…"
"Максим має рацію, – сказала Марійка Донцова. – Майбутню націоналістичну організацію розбудує молодь – фермент інтегрального націоналізму. Але яким цей фермент буде без "Слова о полку…", без Шевченка?"
"Я згоден з тобою, люба, певно що так, – здобувся на усмішку Донцов. – Але ж учителя потрібно ще виховати, це наше завдання: щоб заговорити про роль артиста, треба з того артиста зробити справжнього митця, який відчував би зміст слова, а не лише умів милуватися буквицею, з якої розпочинається строфа. Та ж ми зализали Шевченка, мов цілувальний хрест, а треба вміти показати його в образі національного сумління. А степ "Слова о полку…" – то не лани золотої пшениці із жайворонками над ними, то простір, де вовки виють по яругах і лисиці брешуть на черлені щити! Ось як треба виховувати націоналіста-аристократа!"
"Тепер послухайте мене, – заговорив Дашкевич. – Я виснував з ідеології, яку проповідує шановний пан Донцов, ось що: примат волі над розумом, мета виправдовує засоби, готовність до завойовництва, перманентна революція і саботаж та терор, які знесилюють окупанта. Всі ці елементи так чи інакше мусять проявлятися у підпіллі, крім, звичайно, імперської сверблячки. Але у вашій ідеології немає місця для легальної боротьби. Для тих же учнів, яких виховує пані Катерина Смоляк. Адже не всі вони стануть членами ордену. І ми не сміємо заховатися в глибоке підпілля, бо поза нашою увагою залишиться більша частина народу, яка повинна годувати підпільне військо. А до такого чину треба люд підготувати. Тому я, залишаючись у підпільній організації, маю намір створити у Львові легальне товариство "Луг" – резерв майбутньої Організації Українських Націоналістів".
"А я скажу ще й таке, – промовила Олена. – Ми повинні знайти в собі відвагу Данте – зійти в підземелля нашої минувшини й винести звідти наверх страшну правду для помсти".
"Таким має бути наш перший крок у майбутній діяльності", – сказала Ольга Басараб.
"А що ти скажеш, юначе?" – звернувся до Романа Максим Безрідний.
Роман довго мовчав, не насмілюючись висловити свою думку, й, ковтнувши спазму, промовив нарешті:
"Молодь повинна спершу вас почути, а потім у свій спосіб зреалізувати ваші мислі".
* * *
…Ми з дідом Максимом йшли перелісками й лугами понад Колодницею і Стриєм, віддаляючись від Підбужа й наближаючись до Ходорова.
Там, у старій хаті, чекала нас з вечерею бабуся Катерина, яка після арешту мужа замінила мені тата й маму, бо ж батька я майже ніколи не бачив: його неголене обличчя зрідка нахилялося наді мною, й зрідка я прокидався від знайомого й рідного подиху, який терпко пахнув міцним тютюном… А мама Марія після енкаведистської операції в Білогорщі, в якій загинув мій батько Остап, переховувалася від вивезення в Сибір то в брата в Роздолі, то в сестри у Бібрці. Мені здалеку пахла смачна вечеря, однак дорога була далека, й дідусь часто зупинявся, віддихуючись, – клята Колима витруїла його залізне здоров'я.
Цього разу ми востаннє гостювали у прадіда Пантели: був він подібний до святого Миколая – з довгою бородою й добрими очима – дідуган помер у дев'яносто літ. І мені ніяк не вкладалася в голові розповідь моєї мами про те, начебто Пантела був безбожником… Ну яким там безбожником, просто недолюблював попів, бо їх, як йому говорили, не вшановував й Іван Франко, а що прадід належав до Франкової радикальної партії, то й до церкви не ходив і водно говорив бабі: "Як умру, а ти приведеш попа, я мертвим схоплюся з лавці й прожену святенника!" Та ось прийшла до старого радикала Костомаха, заглянула йому в очі, і зрозумів тоді старий, що життя має межу, за якою існує невідомість, і, злякавшись її, покликав бабу й проказав: "Що було на землі, то видів, а що є там, ніхто не знає, то клич священика, най дасть мені розгрішення, бо як мою грішну душу не схочуть там прийняти, то куди подінуся?"
Цю потішну історію розповідала мені мама, коли я вже став дорослим, тоді я вперше усвідомив, що мій рід з діда-прадіда політичний, то й для мене, мабуть, не стелиться інша дорога в житті. А яка та дорога, я збагнув ще дитиною, й здалася вона мені і заманливою, і страшною…
(Продовження на наступній сторінці)