Михайло вийшов з намету, і я відклав рукопис: мені стало гейби соромно, що тисячі людей стоять на Майдані, мерзнуть і, демонструючи непокору й силу, готуються до рішучого чину, а я сиджу в теплі й читаю… Заспокоював, щоправда, себе думкою – мовляв, читання Михайлового рукопису, а тим паче його власна творчість – то не слабша зброя, ніж маніфестація. Слово – то матерія, в якій триватиме національна революція й тоді, коли на Майдані вона схлине, то екстракт революції, котрий стане колись предметом нашої гордості або ж наукою на помилках, прикладом для нащадків або застереженням, та – напевне – історичною пам'яттю.
У такий спосіб я начебто знайшов для себе виправдання, та все ж відчуття незручності не відступало від мене, а ще додалася цікавість – і я вийшов з намету.
Тихий морозний ранок сіяв срібною порошею, під ногами рипів м'який сніг, небо відсвічувало найдобірнішим кришталем, із труб, що стирчали з наметів, курилися білі дими; народ, який сходився на Майдан, вражав святковою гідністю; людей на площі густішало, однак бойового клекоту, який не вгавав уже кілька днів, ще не було чутно, й ця святкова й неприродна тиша на революційному Майдані віщувала грозу й переміну долі нашого народу.
А втім, подумав я, українська доля завжди вирішувалася на майданах. На січових ристалищах обирали гетьманів й готувалося до переможних походів козацтво, на сільських толоках відбувалися судні ради і фестини, що формували світогляд сільської молоді, звідти й вирушали повстанці на війну; на Софійський майдан в'їжджав на білому коні після величних перемог гетьман Богдан Хмельницький, тут приймали парад наші отамани під час української революції 1919 року, сюди виходили і ми, коли наважилися повалити прокляту советчину, – нині ж на Хрещатику очищується від чужинецької скверни і стає державною нацією весь народ. Вся Україна за потреби ставала єдиним Майданом, що простягався на просторах від Сяну до Дону…
Я подався навмання, минаючи незнайомих, шукав когось, щоб пристати й не тинятися самому, аж тут наткнувся на молоду, вродливу, ну просто-таки досконалу пару: чорнявий, з першими вусиками юнак тремко пригортав до себе білявку, обнявши її за стан, ніби боявся, що вона від нього вихопиться і втече; дівчина не опиралася, піддавалася хлопцеві, немов гнучка лоза. Я замилувався ними, та враз утямив, що цю пару вже десь бачив. Напружив пам'ять і, певне, посміхнувся, згадавши, що це вони недавно ховалися від мене під прапор і там цілувалися; моя усмішка відбилася на обличчі красуні, передалася хлопцеві, вони скерували свій крок до мене, немов до давнього знайомого, зупинилися переді мною, крізь сміх привіталися, назвавши мене по імені й по батькові, а я й не здивувався, бо вже звик до того, що на вулиці мене люди впізнають. Однак спитав:
"Хто ви, такі гарні?"
Й відказала дівчина:
"Я Михайлова доня, а ви, певне, мого батька шукаєте… А він ось там стоїть, з кимось розмовляє. Ходімо до нього".
Я ж таки не втримався й спитав:
"А де ваш синьо-жовтий намет, куди він подівся, що його не бачу, адже на Майдані тільки один такий був?"
"А он лопотить на вітерці, – трохи знітилася дівчина й перемінила тему розмови. – Я Оля, а це мій Юрко…"
"Давно познайомилися?"
"Та ж під прапором, ви нас бачили, – вже кокетувала Оля. – Тільки татові нічого не скажіть…"
"Обов'язково скажу, це ж такий знаменний для вас знак! Дай вам, Боже, щастя…"
Й ми рушили до Олиного батька.
Михайло стояв у гурті польових командирів, які підтримували порядок на Майдані. А лад був тут зразковий: запроваджено передовсім сухий закон, і якщо навіть приблукав якийсь там пияк із донбасівських завербованих погромників – тут же з'являлися чергові із синьо-жовтими пов'язками на рукавах і виводили його під руки за межі залюдненої площі; дівчата прибирали сміття, а в обідню пору виходили на Майдан молодиці у вишиванках, несли повні таці канапок і підгодовували маніфестантів. Так велося тут уже багато днів.
А люду все прибувало й прибувало – в міру того, як наростала тривога, що зненавиджений народом, але ще діючий президент, прозваний Щуром, який забарикадувався на своїй дачі у Кончі-Заспі, збирається застосувати проти маніфестантів силу, щоб увести в президентську канцелярію свого ставленика, колишнього злодійчука, який у молодості відбув два тюремні строки й був прозваний Хамом; мені ця ситуація нагадувала Кулішеву "Чорну раду", коли козацька чернь вручала гетьманську булаву пройдисвітові Івашкові Брюховецькому.
А Верховний Суд уже п'ятий день поспіль проводив засідання, встановлюючи факт фальсифікації виборів підробленими протоколами: перемогу на виборах визначили за Хамом, і суд доходив правди; настрій у людей наелектризувався до найвищої точки, маніфестанти збиралися групами й обговорювали стан речей, гарячіші закликали блокувати президентський кабінет, в якому заховався Хам, чекаючи судового рішення; радикальна молодь повставала проти урівноважених батьків і кликала до наступу на державні установи і президентську дачу в Кончі-Заспі…
І несподівано для мене Михайло вступив у словесний двобій з Юрком Непийводою, який, не випускаючи руки своєї Олі, підступив до гурту польових командирів.
"Нині народжується нова Україна – хіба не бачите? – палко заговорив Юрій до всіх, зосередивши однак свій погляд на Михайлові, сподіваючись на його підтримку. – А ми стоїмо тут уже який день і чекаємо рішення чужої волі… А що коли суд винесе вердикт не в нашу користь, то розійдемося тоді з Майдану, скоримося і знову програємо, як програвали досі? І дозволимо Хамові запрягти нас в нове московське ярмо – цього ви хочете, шановні наші батьки?"
"Вгамуйся, Юрку. Вгамуйся, – озвався Михайло, й погляд його впав не на майбутнього зятя, а на дочку, і вловив у її синіх очах несподіваний холод – так, напевне, дивилася на свого батька Олена Шовгенівна – Теліга, коли він докоряв їй за випад проти "зміновіхівців" у кав'ярні "Сміхов". І подумав Михайло, що в цей мент народжується не тільки нова ідеологія, нова мораль, а й нові люди – плем'я молоде і незнайоме, проте він мав свої урівноважені засади, викшталтовані в тюрмах, і сказав твердо: – Дорогі діти, ми сподіваємося на вашу підтримку, однак сьогодні правитимемо балом ми, а не неоперені студенти. Ви ще такого наброїте…"
І в ту мить я побачив, як густі брови дівчини збіглися враз до перенісся, й на моїх очах Афродита перетворилася на Діану – вона випалила батькові в очі:
"Так, тату, ми ще неоперені студенти, ми ще романтики… Але хіба не такими самими були хлопці під Кругами? Тоді Винниченко з Грушевським розважно радилися – треба Україні війська чи ні, а неоперені студенти воювали й гинули… – Вродливе обличчя Олі палахкотіло, я замилувався дівчиною, а вона не давала батькові прийти до слова. – А хіба не студенти Львівської академічної гімназії стали резервом ОУН? А чи то не студенти зорганізували Гельсінкську Спілку? А хіба не вони більш як десять літ тому виходили голодувати на брук й примусили депутатів Верховної Ради, серед яких був і ти, прийняти Декларацію про суверенітет України? Та й нині поглянь – скільки нас молодих і неоперених вийшло на Майдан!"
"Почекай, доню, почекай, – звів Михайло руки, немов священик у царських вратах. – Звичайно, ви основна наша сила, інакше й бути не може, але не зможете ви здобути перемогу без досвідчених лідерів…"
"Ха-ха! – зіронізувала Оля батькову застережливу інвективу. – Наші прадіди мали лідером Євгена Коновальця, який у своїх двадцять вісім років повалив режим Скоропадського. Діди наші мали своїм провідником Романа Шухевича – тридцятилітнього команданта УПА. А батьки – Василя Стуса, зовсім-таки юного хлопця… То чому ви навіть припустити не можете, що серед нас є вже новітній Євген Коновалець і Роман Шухевич, і Василь Стус?"
Здався Михайло, певне, аж тепер збагнувши, що саме нині народилася в Україні нова революційна генерація.
"Я вірю, доню, що ви готові до боїв. І це добре. Але після боїв треба ще й будувати. Для битв досить крові, та для будування потрібне вміння".
"То ж вчімося будувати, – сказав Юрко, – а не тирлуймося на Майдані, мов загнані коні на стійбищі!"
"Про що ви сперечаєтеся? – заговорив хтось із польових командирів. – Ми ж вийшли на Майдан для того, щоб обрати собі лідера – будівничого".
Раптом від підніжжя колони Матері-України почувся крізь мегафон тривожний оклик:
"Шановна громадо, зберігаймо витримку і спокій: від Броварів іде на Київ оснащене по-бойовому військо!"
Цілковита німота на Майдані тривала тільки мить, її протяв надривний голос Юрка Непийводи:
"Ганьба і смерть злочинному президентові, смердючому щурові, що заховався на дачі в Кончі-Заспі! Це ж його наказ – тож вирушаймо всі як один у Кончу й зметемо гадючник із нашої землі! Чи ж то не він протягом десяти років розпродував у роздріб Україну, а нині хоче віддати її оптом у руки Москві й залити наш край кров'ю? Вирушаймо і зробімо з ним те, що вчинили румуни із чабаном Чаушеску!"
"Ганьба, смерть!" – прокотився одностайний рев над Майданом, і здавалося, ніхто вже не в силі стримати нещадну бурю.
(Продовження на наступній сторінці)