Що я виповів йому про Гулака? Що приїхав він до Києва і поступив на службу в Тимчасову археографічну комісію для розгляду історичних актів при канцелярії київського губернатора Бібікова. Перекладає літопис Самуїла Величка. Готує для публікації розвідку про юридичний побут поморських слов’ян. Чому саме обрав таку тему? А тут нічого дивного: у Дерпті йому довелося зустрітися із зневажливим ставленням німців до слов’ян, яких вони ототожнюють з рабами. І ось питання германізації слов’ян між Віслою і Одером наштовхнуло його вивчати історію усього слов’янства, а особливо, як він сам висловився, — українського народу і його ролі серед слов’ян. Листується з чеським ученим Вячеславом Ганкою, який посилає йому архівні матеріали з історії рабів, невільників, холопів.
Я побачив, як пожвавилось сумирне обличчя Петрова, з нього спливли сірість і втома, моя відповідь почала задовольняти його; я подумав собі, що він теж схильний до протестантства, і вирішив стримати його можливий запал. Для застороги переказав йому кілька думок Гулака, які він висловив у розмові зі мною. Це думки небезпечні; крамольні, вони ні до чого доброго не доведуть, з ними одна дорога — в острог або в кабак. І нехай Альоша не бере собі подібного до голови — щоб принести користь своєму народові, треба йти середньою стезею.
Які саме думки?.. У дискусії з Гулаком я вдався до Святого Письма і зацитував вірш з послання апостола Павла до римлян:
"Любов не поривається до гніву, мій сину, вона все терпить".
А він мені одповів словами того ж Павла:
"Не прилагожуйтесь до віку сього, а обновляйте ум ваш. Гонять нас, та ми не покинуті, повалені, та не погублені, карані, та не повбивані. Що сіється у немочі, устає в силі".
Признаюся, мені сподобалося, що мій співрозмовник знає Святе Писання, і я налаштувався до богословського диспуту:
"Але сійте, підперезавшись смиренністю і одягнувшись у панцир праведності".
А він:
"Глядіть, щоб новий день, мов злодій, не застав вас без оружжя".
Олексій не відводив од мене збудженого і пильного погляду — таким я ще його не бачив. Попиваючи хмільний трунок, і, вдоволений, що мій гість уважно мене слухає, я й далі пригадував уголос ту розмову.
"А може, ви ще вірите в доброго царя? — перейшов Гулак до світської теми. — Ваше преподобіє, отямтеся! Згадайте олександрівських днів прекрасне начало: лібералізм, визволення Європи від Наполеона і — аракчеєвщина. А в літературі — "свобода друку", яка довела до того, що, за словами Пушкіна, уся письменницька творчість стала рукописною! То повірте тоді і в самозванців, які й донині ходять по Сибіру під іменем Костянтина Павловича, обіцяючи визволити Росію від кривавого Миколи!"
Отак і сказав — і я отетерів.
"Ви граєтесь із смертю, милєйший", — застеріг я.
"Кому не вистачає мужності витримати смерть, той не має мужності витримати й життя", — відказав мені Гулак.
— Ми холодно розійшлися, — закінчив я свою розповідь Петрову, який вельми уважно мене слухав. — Ти хочеш знати, Альошо, хто вони… Сам поцікався — ану ж якесь велике діло задумали, — бовкнув я, зовсім сп’янівши. — А ти залишишся збоку…
— Яке діло? — спалахнули очі в Петрова.
— Ну… філософське, господарське, державне… — почав я викручуватися. Тож треба: дам спонуку цьому бідному хлопцеві і пропаде ще й він. — А втім, не йди до них. Держи свій посуд у святості й честі, то й користь якусь принесеш люду…
— Ваше преподобіє, — підвівся Петров, і я побачив у його очах відчайну рішучість на якийсь вчинок. — А крамола — гріх?
Це запитання спантеличило мене, воно знову було надто гостре й оголене, мов на допиті, перед такою прямотою все мистецтво риторики пропадає, і ти мусиш відповідати однозначно: так або ні. Щось у душі моїй перевернулося, я з острахом глянув на Петрова і в цю мить не побачив на його обличчі ні сірості, ні втоми, ні впокореності — переді мною стояв мій слідчий і суддя.
— Гріх, — відказав я коротко.
Того великоднього вечора, на понеділок, розбудив мене серед ночі якийсь свердлячий скрип. Я довго наслуховував, звідки він долинає. Здавалося — з кімнати Петрова. Що він там робить? Майструє? У великодню ніч? Небавом все стихло, і я заснув, подумавши, що в моєму старому будинку завелися миші. Але з понеділка на вівторок мене знову розбудив той самий дивний звук. Ні, то не миші, вирішив я. Але хто — грабіжники? Я встав з ліжка і, босий, поволеньки почовгав у сіни. Свердлячий скрип в кімнаті Петрова ніби враз ущух. Я рвучко відчинив двері: за порогом було темно, мій квартирант спав, глибоко дихаючи. І я подумав, що старію, коли мені вже починає всіляке причуватися.
Рівно за рік потому закінчилася гучна справа Кирило–Мефодіївського братства. Миколу Гулака засудили до тривалого ув’язнення. Шевченка заслали в солдати. За інших не знаю. Та інакше, якщо подумати тверезо, і не могло бути.
Одне не міг я зрозуміти: чому Альошу Петрова після тієї всієї церегелії, як мені стало відомо, узяли на службу до Третього відділу в Петербурзі?
Довго, довго розмислював я над цим дивним фактом. Аж нарешті мені згадався свердлячий скрип у великодні ночі. Я зайшов до кімнати, у якій мешкав Петров, оглянув уважно підлогу, стелю і чомусь зупинив погляд на образі Миколи–Чудотворця. Неймовірна підозра враз зморозила мою душу. Я зняв образ із цвяха і побачив свердлом проколупану діру в стіні до кімнати Гулака.
Все мені стало зрозуміло, і я заплакав. І плачу й досі. Бо це ж я винуватець недолі тих, які хотіли нести світло народові.
Блажен муж, котрому не полічить Господь гріха… Але такого?!
Кінто Гіві
Микола Іванович кивнув Гіві рукою і подріботів чимдуж із Мейдану, здивувавши цим немало колишнього кінто, який знову став карачохелі: старий–бо завжди затримувався біля Гіві надовго.
Спершись на паличку, Гулак дивився на Куру, що, обігнувши високий і стрімкий Авлабар, протинала замаєну садами Ортачальську ущелину, кваплячись на привілля азербайджанських рівнин; вдивлявся з тугою і якимсь зачудуванням, наче дивно йому було, що отут зупинилася його дорога, закінчилися мандрівки, а далі простилається незнайомий для нього світ — чужий, нехристиянський, напрочуд цікавий і неповторний, з тисячолітньою філософією, поезією, культурою. Дивився й мовчав.
Отак завше поряд сидів Гіві, плечистий і присадкуватий кахетинець, трішки захмелений вином, курив люльку і теж вдивлявся у високу Авлабарську гору за Курою, обліплену житлами, мов ластів’ячими гніздами, і думав про щось своє, зовсім інше, ніж Микола Іванович, бо й були вони різні, інакші і єднала їх у хвилини зустрічі хіба що подібність доль: Гулак утратив батьківщину на чужині, кінто Гіві позбувся її дома. А коли той випивав чарку, то говорив багато і невтримно. А Микола Іванович слухав, лиш зрідка вставляючи своє слово, проте більше мовчав, бо ж не збирався наставляти на добро кінто, марна річ. Слухав і ніби зазирав у світ, якого не видно із стін гімназії, з–під склепінь храму Сіоні, з–за кафедри у приміщенні "Тифліського гуртка".
Гіві провів поглядом професора, який попетлював поміж стосами краму та городини і хутко зник у шашличному їдкому димі та гаморі Мейдану, — і знову зацюкав молотком, набиваючи на копилі підметку до чобота. Поруч дрібно дзенькав клевчиком по мусянжевій тарілці карбувальник Захарія, вибиваючи на ній дарчий напис "Привэт с Тыфлиса"; до нього стояла чималенька черга приїжджих, які прибували щодня до екзотичного міста над Курою тисячами — чи не з усього світу, і кожен хотів привезти додому пам’ятку. Захарія виконував свою роботу швидко і вправно, ціну в клієнтів заправляв — "скільки не жаль", але й решти не давав, а коли хтось домагався, то з холоднокровним спокоєм повертав гроші, а тарілку з викарбуваним написом дарував так, примовляючи: "Візьми для дочки–красуні від історикоса Захарії", і брався за іншу, незважаючи на клієнтів, — хто б там не стояв: у багатому одязі чи в простому, старий чи молодий, усі для нього були рівні — князь, граф, письменник, професор, купець, арістав[12], азнаурі[13]; у довгій черзі до карбувальника всяке стояло, бо світ великий, а Тифліс один.
Захарія відклав молоток і спитав Гіві:
— Що це за дивак приходить до тебе майже кожен Божий день?
— Професор, — коротко відказав Гіві.
— Професор? — здивувався Захарія. — А–а, зрозумів! — Він повертів пальцем біля скроні.
— Ні, Захаріє. Справжній професор, розумний.
— Вах, не плети дурниць, кацо. Чого б це до тебе, волоцюги, приходив нормальний професор?
— А тому, Захаріє, що мені ніщо так легко не вдається, як бути добрим другом…
— Де ж ти з ним побратався? — уже по–справжньому зацікавився карбувальник.
— Он там, — показав Гіві на передмістя Авлабар, що спиналося по стрімкій кручі до гори Махати.
— Там?! — присвиснув Захарія. — Почекай, згадав: я ж з ним теж зустрічався в Авлабарі…
У кінці вересня 1867 року на ім’я директора Кутаїської гімназії прийшов наказ від куратора Кавказького навчального округу: учителя фізики й космографії Миколу Івановича Гулака перевести на посаду викладача математики в Тифліську класичну гімназію.
(Продовження на наступній сторінці)