— Ходімо, кацо, — сказав. — Я проведу тебе в Сейдабад.
Спускалися донизу. Парубійко, помітив Гулак, намагався триматися позаду. Микола Іванович відчував якусь незручність і навіть острах, він хотів бачити обличчя супутника і сповільнював ходу. Зрештою, йому вже не потрібен був супровідник: авлабарський спуск пішов круто вниз, і очам відкрилася широка долина, протята голубою стрічкою ріки, на правому боці якої скупчилися будинки, височіли шпилі церков. Це був старий Тифліс, розкиданий гористим правобережжям Кури до спадистого хребта, вкритого густими садами, що вже бралися осінньою прозолоттю.
Гулак вирішив не допитуватися нині до Сейдабаду: після розмови з "історикосом" Захарією йому стало зрозуміло, що християнський Тифліс ще пам’ятає часи шаха Аббаса і не прощає невинним злочинів перського завойовника. Не слід йому ворушити злу пам’ять, потім знайде сам, не допитуючись. Але парубок не відставав, і Микола Іванович спробував його позбутися.
— Вертайся, хлопче, дякую, — сказав чемно. Парубок у засмальцьованому одязі проймав його темним поглядом. — Я нині не йтиму до Сейдабаду.
— А куди підеш?
— Допитаюся до гімназії.
— Ти що, вчитель?
— Професор…
Парубок вдарив руками об поли:
— То чому ж ти не сказав цього раніше? Захарія зовсім інакше розмовляв би з тобою, якби знав, що ти професор. Вах!
Раптом згори почулося тупотіння, хтось біг усе швидше, ніби наздоганяв їх. Оглянулися: повз них промчав щодуху, не розглядаючись довкола, якийсь хлопець, з його кишені випав згорточок. Гулак крикнув: "Зупинись!", але той зник у провулках.
— Гроші, — вражено зойкнув парубок, піднімаючи згорток. — Гроші… Ей, ти, вернись! — гукнув услід хлопчині, але за ним і слід здимів. — Де ж ти його тепер знайдеш? — розвів парубок руками. — Професоре, ти щасливий! На, діли ти!..
Усе сталося так зненацька, що Микола Іванович не міг би собі пояснити, чому взяв у супутника згорток, глянув: це був справжній сувій купюр, зв’язаний мотузком, дивився остовпіло на парубка, а той потягнув його в темний дворик.
Тієї ж миті в дворик убіг задиханий, спітнілий хлопець і кинувся до парубійка.
— Я гроші загубив! Гіві, віддай, ти йшов дорогою!
— Кацо, які гроші, можеш мене обшукати, — Гіві підняв угору руки.
Хлопець його облапав і тут же, ніби вперше, помітив Гулака.
— Ти взяв, ти! — закричав. — Ось вони! — Він вихопив згорток з руки Миколи Івановича, глянув, засичав: — А де решта? Де решта?!
Гулак аж тепер зрозумів, що потрапив до рук досвідчених грабіжників і він не зможе виправдатися перед людьми, якщо й збіжаться на його крик. Скинув піджак і подав його хлопцеві.
— Шукай, — прошепотів.
Хлопець спритно витягнув з внутрішньої кишені всі гроші, які там були, і миттю зник з дворика.
— Он які люди в нас водяться, — зітхнув скрушно Гіві, нахабно дивлячись у вічі Гулакові. — Ай–яй: що ти будеш тепер робити, професоре? Візьми полтиник, — простягнув йому монету.
Гулак підходив до Гіві поволі, його покинув страх, з гіркотою і жалем дивився на красеня у сатинових шароварах і ситцевій сорочці. Той відступив, наїжачився, у руці зблиснув кинджал.
— Кінто, кінто, — мовив Гулак спроквола по–грузинськи, — а був же ти колись гордим карачохелі. Та, видно, мама твою пуповину поховала на смітнику, а не біля церковної стіни, що ти став волоцюгою. Хіба для цього тебе мати народила?..
І звузились, зблякли нахабні очі кінто, тепер у нього був вигляд забіяки, який підвів руку, щоб ударити, і промахнувся. Гіві всього чекав від своєї жертви: навіть нападу, тільки не такої страшної для грузина образи, та ще й рідною мовою висловленої.
Міг би за неї вбити образника. Та слова професора вразили в саме серце давнім кривдним болем, він опустив кинджал на землю і заплакав.
Надвечір кінто Гіві привів Миколу Івановича в Сейдабад, допоміг віднайти потрібну адресу.
Тереза
У дверях скрадливо дзеленькнув дзвоник — хтось покрутив його впівоберта і ніби причаївся, затамувавши подих, потім ще раз — учвертьоберта.
Мої театральні колеги сигналили про свій прихід набагато сміливіше, зухваліше, і я зрозуміла, що за дверима стоїть хтось чужий. Причинила двері і не йняла віри: у коридорчику стояв той самий поважний пан в окулярах, на прізвище Гулак, з яким мені випало два роки тому пообідати в кутаїському трактирі — земляк з Полтавщини, гімназійний учитель Микола Іванович. Це було неймовірно: побачити його вдруге аж ніяк не сподівалася. Я ніколи ні з ким не бувала в тривалому зв’язку, тим наче — платонічному, владі мужчин не піддавалася — залишалась завжди в гордій жіночій самотності, щоб жити тільки для своєї Нани, яку народила ще в молодості, мандруючи в театральній трупі Млотковського з Києва через Одесу, Миколаїв — аж до Тифліса.
Мені не вірилося, що прийшов той, якому я за обідом висповідалася про все своє життя — нікому дотоді ще не сповідалася, — бо ж він був самотній, як і я, викликав у мене довір’я ще й тим, що назвав своїми друзями людей, на яких молився народ.
Я весь час пам’ятала ту випадкову зустріч. Тихе прохання Миколи Івановича піти з ним, осамотненим і зневіреним, завжди бриніло в моїх вухах, та хоч не раз брав жаль за ним, я раділа, що не зробила цього — ніколи не знаходила в собі дару доглядати невиліковно хворих.
І ось він: стоїть з опущеними руками перед моїм порогом, називає моє ім’я і не сміє ступити кроку вперед, і я подумала, що сама доля довіряє мені цю людину. Я широко відчинила двері.
Микола Іванович поклав саквояж на підлогу і, схлипнувши, обняв мене. Я вся сховалася в його обіймах, мені стало, як ніколи досі, добре й затишно, і я заново в житті відчула, як моє тіло — груди, лоно, — стало враз полохливим, тремтким, розслабленим солодкою млостю, ніби це мало статися уперше.
Потім я лежала на його руці й думала, що це могло відбутися між нами більше двадцяти років тому, в Києві, коли ми ходили поруч, мали спільних знайомих, а одне одного не знали. Спитала, про що він думає в цю мить.
— Холону від самого лиш припущення, — відказав Ніколо, не здіймаючи важкої голови з моїх грудей, — що якби того дня я не пішов на кутаїський базар купити якогось харчу — не зустрів би тебе ніколи…
То був справді випадок.
Колись для мешканців Кутаїсі театр не був ні новиною, ні особливою подією — шанувальники сценічної штуки мали можливість дивитися вистави грузинської драматичної трупи Георгія Еріставі та українського провінційного театру Григорія Яценка… Що ж, було і загуло, тепер на балаган збігалися!
Посеред базару на хисткому дощаному кону, що тримався на порожніх бочках від капусти, серед гамору, крику, реготу, свисту ми того дня, накостюмовані, під "малоросійщину" і крикливо розмальовані, бо цього вимагав базар, ставили "Москаля–чарівника" Котляревського, я грала Тетяну. На той час ми вже змирилися зі своїм існуванням. Театр Яценка, спроваджений колись із Ставрополя до Тифліса намісником Воронцовим, розпався і отак–о вмирав на балаганних сценах. Я пристала була до нього під час гастролей Млотковського в Тифлісі — народила тоді Нану. Треба було якось жити, та й вірилося, що театр колись–таки підніметься, мене не полишала мрія — й донині її не позбулася — створити свою Наталку, свою Офелію, свою Амалію… Я ж могла, можу… Сам Щепкін, якого запрошував Млотковський на роль Чупруна в "Москалеві–чарівнику", хвалив мене!
Перед самим кінцем вистави я помітила зі сцени, як крізь натовп пробирається якийсь пан в окулярах, і мені на мить стало втішно, що не тільки базарна шантрапа втішається нашими муками — цей хоч зрозуміє нас. Пам’ятаю, я підтягнулася і навіть менше стала жестикулювати. Чоловік в окулярах стояв перед самою "рампою" до кінця вистави, обличчя в нього було сумне, бо й радіти знаючій людині, щиро кажучи, не було з чого.
Врешті опустилася завіса, антрепренер пішов із солом’яним брилем по колу, я тут же, перед публікою, витерла фланелькою грим з обличчя і гукнула до антрепренера, як завше, по–українськи: "Голодна я, піду обідати в трактир!"
Пробираючись майданом, відчула, що хтось пасе мене очима, оглянулася: за мною квапився, аж підбігав отой пан у окулярах. Я не злякалася, тільки дивно стало: старші за мною не впадали. А він поспішав, спотикався, я зупинилася — а може, людині потрібна якась допомога…
Він підійшов, узяв мене за руку і проказав, ніяковіючи:
— Не гнівайтеся за мою настирливість, землячко, хочу порозмовляти з вами. Я родом з Полтавщини…
— Отакої! — сплеснула я в долоні. — А я киянка… Що ви тут робите? Теж балаганите?
— Ні, вчителюю.
— Аж тут? А то чому?
— А ви? Ходімте пообідаємо разом.
Він був якийсь такий — мені важко сказати — добрий чи то уважний… З мого личка тоді, як казали, пити б воду, я давно звикла до голодних поглядів мужчин, до квапливих домовлянь про зустріч, до безболісних розлук; моє життя нікого не обходило, я була артисткою, і в цьому — все. Артистка повинна перевтілюватися, а з чого, з якої — що кому до того?.. Тож квиталися на місці: від мене брали мить утіхи і сповна платили тим самим. А цей…
Що ж то я говорила йому за обідом?
(Продовження на наступній сторінці)