Ми з Ніколо два дні не відходили від Миколи Івановича — після кривавої кееноби він зліг. Це нас зовсім пригнітило: оголошення про те, що 15 березня Гулак прочитає лекцію про Шота Руставелі у приміщенні "Тифліського гуртка", ми помістили в газетах "Обзор" і "Дроеба" того ж дня, коли в Ортачалах був убитий ремісник Гіві. Що примусило старого йти в те сум’яття, де й дужого зіб’ють з ніг і притопчуть, ми не могли збагнути. А може, відчував, що над його знайомим — сусід то був чи просто майстер, у якого Гулак шив взуття, — нависла небезпека?
— Убили Гіві… — у сльозах прошепотів Микола Іванович, коли ми з Ніколо прийшли повідомити його про нашу домовленість з директором "Тифліського гуртка". — А його не можна було вбивати. Це дитина… Він іще не став мужем, а мав ним стати. Це був самородок, який шліфував себе самого, його смерть — блюзнірство, вона волає до Бога о помсту…
Про лекцію на тему "Витязя в тигровій шкурі", здавалось, треба було на якийсь час забути. Гулак, може, й одужає, та на дозвіл провести зібрання була марна надія. Поліція розганяла людей, якщо збиралося на вулиці більше трьох: холоста бомба, ще вибухнула під час кееноби, не провіщала спокою власть імущим.
Проте ніхто з міської управи, зайнятої обшуками по квартирах і арештами робітників, не звернув уваги на газетні оголошення. А Гулак одужав.
15 березня о восьмій годині вечора зал "Тифліського гуртка" на Головінському проспекті був забитий до краю. Те, що для грузинів лекцію про Руставелі прочитає слов’янський учений, безумовно, мало рекламний характер, а нині — після заборони викладання грузинської мови в школах і кривавого розгону кееноби — було ще й виявом протесту. Залу заповнили службовці, вчителі, учні і — головне — простолюд, який досі цікавився хіба що театром масок у балагані на Еріванській площі. Під оплески й захоплені вигуки зайшов до зали і сів у перший ряд знавець Руставелі Акакій Церетелі.
Тоді за кафедру став Гулак. Він поклонився Церетелі, присутність поета його хвилювала, проте був підтягнутий, енергійний, і ми з Ніколо замилувалися нашим старим. На його обличчі не залишилося й сліду від недавньої депресії, і я подумав, що справжнє його воскресіння прийшло до нього крізь лихо чужого йому народу. Валуєвщина у Грузії і розстріл кееноби в Ортачалах розвалили ту стіну, яка довгі роки стояла між ним, слов’янином, і грузинським світом, а зрештою — час замкнутості народного життя скінчився взагалі, нинішня боротьба почала вимагати спільноти всіх покривджених.
Я розглянувся по залі й побачив тут грузинів і азербайджанців, вірмен і росіян — бо ж Руставелі належить усім. З вдячністю глянув на Гулака — адже ніщо так не позбавляє проповідників розбрату ґрунту під ногами, як взаємне ознайомлення народів з культурними традиціями.
— Перш ніж розпочати свою лекцію, — заговорив Гулак лунким голосом, — я хочу попросити вибачення перед вами, що наважуся говорити про "Барсову шкуру" перед людьми, котрі набагато краще за мене знаються на красі й вартості цієї поеми. — Він знову глянув на Церетелі, потім у залу. — Але гадаю, що тут є також люди, мало знайомі з героїчною історією Грузії, з її літературою, і їм, можливо, цікаво буде почути думку слов’янина про чудову поему, про яку говорить кожен, та не кожен читав у оригіналі, і котру ще й дотепер дехто вважає переспівом із перських, аравійських чи індійських джерел.
До мене діткнувся ліктем Ніколадзе: відразу, мовляв, бере Гулак бика за роги; я ж думав, чому Руставелі стає дедалі ближчий людям інших національностей? Для Гулака — зрозуміло: передусім його з поетом єднає спільність доль; співець, якому було дозволено носити золоте перо на шапці, царський бібліотекар, за сміливість слова був вигнаний з двору й помер у вигнанні — в єрусалимському монастирі Святого Хреста… Та ось недавно угорський художник Зічі Михай, який цілий минулий рік прожив у Тифлісі, зарисовуючи типажі, натуру, прислав у подарунок "Тифліському літературному товариству" свою серію ілюстрацій до поеми… Не тільки спільність доль: і для Гулака, і для Михая Руставелі дорогий художньою проповіддю високих моральних засад, які визначатимуть характер суспільної формації.
Микола Іванович стисло переказав біографію Руставелі, і знову його голос став лунким і урочистим — він почав доводити національну самобутність поеми.
— Перська поема "Віса і Рамін" давно живе у грузинському варіанті, навіть придбала грузинську назву "Вісраміані", та чи стала вона духовним набутком широких мас? Ні. Зате грузинські селяни знають напам’ять тисячі рядків поеми "Барсова шкура", а окремі афоризми з цього твору повторюють люди, які не знають навіть імені Руставелі.
Таке народне визнання з усіх знайомих мені поетів заслужив собі хіба що Шевченко на Україні, вірші якого стали ще за його життя народними піснями… Жодна нація не бере чужого за своє, до грабіжництва вдаються тільки завойовники, а вони ніколи не уособлювали народу… Грузія має для себе поему Руставелі як свій власний скарб, бо в ній оспівані дикі нетрі й навислі скали Імеретії, шум стрімких потоків, опоетизовані красуні з відкритими обличчями — хіба знайдеш таке в Аравії? І міфічний дев тут, і пахучий шашлик, і до того ж поема за своєю формою нагадує грузинську народну пісню, де кожен рядок закінчується тією самою римою. А коли ще мало доказів для підтвердження самобутності поеми, то я наведу приклад, який здається мені знаменним. Є таке грузинське слово "квамлса", в іншій мові воно не вживається, і це слово не раз надибуємо в "Барсовій шкурі". Означає воно "зброя". Але не та, якою можна вбити безборонного ремісника на вулиці, і не та, таємницю якої зрадив продажний карачохелі, — це непоборна зброя духу, котру завжди тримає напоготові народ.
Сказати правду, я сторопів: про якого безборонного ремісника і якого продажного карачохелі говорив Гулак, знали, певне, дві третіх присутніх у цьому залі. Я нишком глянув на Ніколадзе: він був спокійний. Помітивши мою стурбованість, Ніко мовив шепотом:
— Ти не дивуйся, побоювання твої марні — що буде, то буде. Гулак не роздвоюється. Він або мовчить, або виходить з відкритим забралом.
Я згадав поему Важа Пшавели, надруковану недавно у "Дроебі" — "Амірані", пророчі слова грузинського орла: "Я бачу велетня, прикутого до скелі, у грудях якого кров кипить, мов вогонь. Товстий ланцюг звисає на плечах, а перед ним, дарований долею, важкий іржавий меч. Коли ж від часу й бур ржавіють і старіють кайдани, приходять знову ковалі похмурі, і знов ланцюг товстезний виростає. Коли ж той лицар звільниться з неволі і вільна пісня ляже на уста? Коли ж гордий титан одягне залізний одяг і з мечем повстане? Але тоді від гір до моря піде слава й віра і люди встануть, сповнені надій. А ковалі, від люті несамовиті, зруйнують кузні і на ковадла проллють сльозу за всі гріхи свої…"
У ту мить я повірив у майбутню перемогу добра над злом.
Микола Іванович інтуїтивно відчув підтримку зібрання, глянув у наш бік, мить помовчав, і, ніби заручившись ліктем друзів, заговорив ще твердіше:
— Загляньмо в історію Грузії, панове, перегорнім товщу пожовклих сторінок і згадаймо те недовготривале затишшя кінця XII і початку XIII століть, яке настало у краю після визволення від загарбників Давидом Будівничим. Була це тиша перед страшною бурею, і геніальний син Грузії, як і його ровесник — автор "Слова о полку Ігоревім", передчуваючи лихоліття, узяв на себе місію закликати до згуртування народи. Не визнаючи ніяких кордонів між расами й племенами, поет об’єднує своїх героїв — араба Автанділа та індійця Таріела — почуттям самовідданої дружби. У тогочасній Грузії, як і в тогочасній Русі, такий заклик до єднання перед загрозою спільного ворога був виявом найвищого патріотизму… Панове, ця ідея ніколи не перестане бути актуальною, а нині вона дуже своєчасна. Та подумаймо і вдармося в груди: чи в нашому багатонаціональному Тифлісі ми часто могли б похвалитися зразками подібної лицарської дружби, до якої закликали генії? Але час її настає!
Це був перший прилюдний виступ слов’янського вченого на тему грузинської культури, він був воістину революційний і прозвучав у дуже важку для нас пору як моральна підтримка, як маніфест солідарності.
Гулак вів далі:
— Я не роблю першовідкриттів, говорю речі відомі. Та я хочу сьогодні нагадати всім, хто сумнівається, — поема Руставелі "Барсова шкура" — грузинська, як "Сасунці Давид" — вірменський епос, як творчість Нізамі в своїй основі — азербайджанська. Згадки про Аравію, Індію й Китай відіграють у Руставелі роль суто ідеальних назв. Кожен аравітянин чи індієць у поемі — грузин. Місцевий колорит пахощами троянд розлитий по всій поемі… Я наголошую на цьому, бо знаю: лицарська дружба між народами буде міцна тільки тоді, коли в основу її ляже взаємоповага і визнання права кожного народу на свій національний скарб…
Зал перебивав промову Гулака оплесками, він тоді знімав окуляри і ховався в свою короткозорість від бурхливої реакції слухачів. Я бачив: йому хотілося передусім посіяти свої думки серед людей — про жнива він не думав.
Перед закінченням лекції у бадьорий тон вплелися мінорні нотки:
(Продовження на наступній сторінці)