Микола Іванович згадав свою давню зустріч у ставропольському трактирі з Жінкою в чорному. Два рази бачив її. Вона заходила, висока й сувора, у чорній хустці, зав’язаній туго збитим гуглем на потилиці, у чорній свиті, — заходила в шинок стрімко, не роззираючись, ішла до крайнього столу і сідала, коли було вільне місце, або чекала стоячи, поки місце звільниться. У шинку стихало. Хтось підсвистував глумливо, хтось хихикав — нахаби глузували з неї, а потім нишкли перед її непроникливим обличчям, темним пронизливим поглядом. У трактирі ставало зовсім тихо, публіка починала ніяковіти. До напоїв ніхто не торкався, застигала їжа в тарілках, курці розтоптували ногами недопалки — всі почувалася так, ніби вони винні, що живуть гаразд, сито, мають сім’ї, працюють, їдять, п’ють і курять, а не поневіряються по світу, як вона.
Чекаючи, поки подадуть страву, Жінка в чорному водила поглядом по обличчях, ніби вишукувала обранців, які могли б на її поклик піти з нею убивати царів і ставати під шибеницю.
Люди боялися цього погляду — він кликав руйнувати, нищити, а не творити, опускав перед нею очі й Гулак.
Ідучи Мейданом, Гулак думав про те, що розпочинається велика боротьба — сотнями способів і засобів, з яких один стане основним, а інші побічними, — потрібними чи шкідливими, — і хто зна, чи не зітне голову подібній жінці майбутня гільйотина… А нині, може, вона й потрібна? Гулак глянув на стовпище людей і подумав, що качаги, і абраги[21], і месники–одинаки, і вбивці царів віджили вже свій вік, люд стає гуртом, зброю вони дістануть, а коли їм чогось конче треба, чого самим несила роздобути, — то науки перемагати.
Коли Гулак побачив Жінку в чорному вдруге, вона вже знала, хто він є. Підійшла до його столика, стала, і він відчув, як піддається її волі — підвівся.
— Страшнувато стало, Миколо Івановичу, правда? — мовила з іронією. — У своїх революційних мріях ви заходили дуже далеко, та нападе на вас справжній ляк, коли ви побачите втілення у життя ваших ідей.
Це було сказано напередодні першого замаху на Олександра II. Жінка в чорному повернулася і зникла, залишивши мені неспокій. Вона й не думала брати мене в спільники, для неї я був учорашнім днем боротьби. Воно й справді так. Коли ми починали, ніхто з нас не міг знати, що проросте на засіяному нами полі.
Що ж ми сіяли? Ми задумувалися, як розхитати струхлявілі підвалини самодержавства: клялися нести в народ ідеї народного правління, засновувати школи і видавати книги для простого люду. І все? Ба ні, ми з Шевченком і Навроцьким увели в програму братства параграф: "Змінити деспотичний лад мирним шляхом неможливо. Повстання доконче відбудеться — якщо не в нинішній час, то в майбутньому поколінні".
…І нападе на вас справжній ляк, коли побачите втілення в життя ваших ідей… Наступне покоління виросло і починається втілення. Відрікаєшся? Це не допоможе — машина включена. Страшно? Так. Боюся марного пролиття крові, боюся Жінки в чорному… Яку ж із своїх ідей реалізуватимеш?
Ніко Ніколадзе
Учора розгорнув газету "Кавказ" і не повірив своїм очам: на другій сторінці, над великою статтею, я прочитав: "Н. Гулак. "О книге Ф. К. Альтера "О грузинской литературе"". Невже розпочав? Колись Микола Іванович признавався мені, що пише дослідження про "Барсову шкуру"[22] Руставелі, я навіть говорив про це Акакієві, та він тільки рукою махнув, мовляв, на Гулака розраховувати не можна.
Я прочитав статтю, і мені гірко стало, що досі ми, грузини, цього не знали… 1798 року, майже сто літ тому, віденський професор Альтер, який усе своє життя присвятив пошукам старовинних грузинських рукописів, — на Афоні і в бібліотеці Ватікану, — видав книжку "Про грузинську літературу". І про неї нам оповістив Гулак!
Я згорнув газету і пішов до Церетелі, статтю він, звісно, й без мене прочитав, мені хотілося почути від нього добре слово про нашого друга. Великий поет, який за свою веснянку "Геть, зимо, мине негода", надруковану після убивства царя, мало не потрапив у Сибір, тицяв пальцем у газету й темпераментно вигукував:
— Він став на наш бік, до нього теж "із подихом весни прийшла невідома сила"! Ідіть до нього, подякуйте. Тільки подумати: зафіксував у статті дванадцять грузинських книг дидактичного і духовного змісту! Ми не знали, що вчені — англійський Холмс і іспанський Хорвас — досліджували грузинську мову! Ідіть…
Я подався з Чугуреті на Веру, щоб забрати з собою Умікашвілі, та ще й привітати його з виданням перського епосу "Вісраміані" у грузинському варіанті — вони обидва з Іллею Чавчавадзе працювали над ним багато років, — та коли перейшов Верійським мостом на правий бік, зразу потрапив у людський натовп, йти далі стало неможливо. Вулиці були забиті, з Мейдану долинали вигуки, галас, пісні. Не розпитуючи, я почав пробиватися до Головінського проспекту, та туди не пропускала поліція. Здаля побачив — навпроти Воронцовського палацу на платформі конки стояла націлена жерлом у бік Мейдану старого зразка гармата, мабуть, фальконет. Я зрозумів — для постраху, але ж кого збирається лякати Дондуков–Корсаков: турки чи перси наступають на Тифліс? Та жарти жартами, а в місті, видно, розпочалось заворушення, я запитав зустрічного, яка причина веремії. Той глянув на мене, як на чужинця, відказав неохоче:
— Кеенобу заборонили. Застрайкували всі амкарства і фабрики… А ти звідки приїхав? Залишайся до завтра, кееноба відбудеться — в Ортачалах!
Я заспокоївся: дасть Бог, обійдеться мирно. Боявся пролиття крові: ми відвикли її проливати, та й не було, зрештою, потреби — на Тифліс уже ціле століття ніхто не нападав. Однак перед очима стояв силует фальконетної гармати на платформі конки, мов провісник нещастя, яке нависло над народом. Не нині, то завтра випалить та гармата. По нас…
На вулицях усе люднішало, а я замислився: в ім’я чого аж такий протест? Заради карнавального свята, на якому інсценізується напад чужоземних орд на Грузію, їхнє знущання над мирним населенням, повстання народу, перемога і страта кеена–шаха? Давня як світ забава, яка відбувається щовесни, — чому раптом нині вона не сподобалася царським сатрапам? Еге ж… Страчують кеена. Царя!
Я вернувся на Веру. Біля будинку Умікашвілі стояв Микола Іванович. От і добре, не буде потреби пробиватися через базарну штовханину до Старого міста. Я пильно стежив за ним, останнім часом він був для мене ніби дзеркалом потенціальної російської автури газети "Обзор", яка для нас з Умікашвілі багато важила: ми ж видавали газету російською мовою.
Гулак був заклопотаний, і я заспокоївся. Заклопотаність — ознака творчого настрою. Микола Іванович привітався зі мною, змахнув рукою у бік Мейдану, знизав плечима:
— Кееноба… Буря у склянці води.
Я тільки що так само думав, та інколи владці своїм занепокоєнням відкривають нам очі на справжній стан речей, викликаючи джина з пляшки тоді, коли той ще й не гадав ворушитись.
— Дорогий Миколо Івановичу, — сказав я, — шторми в океані розпочинаються звичайно з малого вихорця.
Умікашвілі вельми зрадів, побачивши нас, обняв Гулака, захоплено вигукнув:
— Не маю слів, не маю слів! Ви здивували всю читаючу Грузію. Це добре, це дуже добре!
Налив нам у пугарі вина.
— Вам дякує Акакій Церетелі, — сказав я. — А від мене прохання — напишіть щось подібне для "Обзора".
Микола Іванович цього разу вихилив пугар до дна.
— Спека, штовханина… Пити захотілось, — виправдовувався. Від вина його очі пожвавилися, звичайно мовчазний — перший розпочав розмову. — Ви добре сказали, Ніколо: з маленького вихорця починається буря в океані. У вас, грузинів, є той океан. Океан мужності, океан гніву, океан духовних сил…
— Ви жартуєте, Миколо Івановичу, — мовив Умікашвілі, — а я справді недавно побував на заводі Мірзоєва в Ортачалах. Там тифліська молодь організовано бойкотує промисловців, вимагаючи кращих умов праці…
— Вірю… Починається нова хвиля… Та я, кажучи про "океан", маю на думці поему Руставелі.
Ми з Петре Умікашвілі переглянулися: старий задумав щось серйозне.
— Я прийшов до вас з ідеями, — продовжував Гулак. — Ви мені скажете, що "Витязя" знає народ, сказителі декламують напам’ять всю поему, що подекуди у придане нареченим батьки віддають старі списки поеми, та все це — тільки ритуал, молитва, а проблематики твору ніхто не зачіпає…
Мене заінтригували Гулакові слова, та здалося, що, підігрітий вином, він мовить трохи патетично, ну а патетика, як би вона не лоскотала національне самолюбство, нічого нового в науку внести не може, тому делікатно втрутився:
— Не сумніваюся, Миколо Івановичу, в тому, що ви глибоко вивчили творчість Руставелі і знаєте літературу про нього. Розмова про "Витязя" давно точиться у контексті європейського літературознавства, це ви підтвердили у своїй статті. А щодо проблематики… Ще в 1712 році цар Вахтанг VI, ви це знаєте, видав поему з коментарями. А в 1802 році Євген Болховітінов у книзі "Историческое изображение Грузин", виданій у Санкт–Петербурзі, перший зробив спробу докладного аналізу поеми…
(Продовження на наступній сторінці)