Другого дня перед обідом прибули до Варни — лише на кілька годин, щоб оглянути унікальний печерний Аладжа–монастир; Майстер Северин тут уже бував — дуже давно, тоді він уперше зміг вирватися за межі імперії. Мав тоді ще чорне до блиску волосся і — жодної зморшки на чолі; а чи впізнала б його нині, сивого й статечного, болгарка Софія, чи він упізнав би її — напевне, дуже поважну жінку? Та чи потрібно впізнавати? То тільки у співжитті подружжя не помічають старости, а як лише відірвуться одне від одного на час — і прокладається між колишніми коханцями нездоланна межа.
А якою була б сьогодні дівчинка з м'ячиком? Може, то й добре, що не зустрів її у зрілому віці, і являється вона йому молодою, ніби час для неї нічого не важить, й Северин, вічно закоханий у її переміни, сам не спостерігає за своїм віком; а певне, старости й немає, поки її відганяє присутність вічно живої жіночої молодости…
Куди ж поділася Саламіна? Вже другий день Северинові не вдається її зустріти; що могло трапитися: дійняло її розчарування після побачення в Констанці, або ж це банальна жіноча гра — відтягувати жадану мить, щоб вона була потім солодшою? Майстра проймало втішне відчуття: та невже він ще раз закохався — може, й востаннє?
На обід прийшов зарання, сподіваючись, що й Саламіна зайде до ресторану, й він попросить її сісти поруч. Сталих місць за столиками учасники круїзу не мали й у такий спосіб швидше зазнайомлювалися; теплохід заходив у лійку Босфору, вже проступили крізь імлу щогли мінаретів над сірими банями стамбульських мечетей — мандрівники швидко всідалися за столиками, щоб встигнути вийти на палубу ще до того, як корабель пришвартується в Золотому Розі; Саламіни не було, й до Северина підсіли Анатолій і норвежка Гелена, одне вільне місце залишилося, і його зайняв чоловік зі шпакуватим, стриженим під щіточку волоссям — він поглянув на сусідів проникливим, аж гейби викличним поглядом і представився:
"Боріс із Москви–матушкі… С госпожой Гелєной ми давно знакоми, а ви, как мне кажется, мілиє хохли із нєзалєжной Украіни. Угадал?"
"Не зовсім, — спокійно відказав Анатолій. — Ми все–таки українці й воліли б, аби ви так визначали нашу національність, якщо вже вирішили з нами познайомитись".
Борис був розв'язний, надміру безтурботний, він заливався кондовою поволзькою говіркою:
"Але ж бо ви амбітні, дорогі земляки!.. Та певно, певно, щирі українці! А от я зовсім безболісно реагую, коли мене хтось та й обізве кацапом. Самоіронія властива лише справді незалежним людям… До речі, я не зовсім добре розумію вашу мову, чи не могли б ви перейти на престижнішу?"
"Вперше чую, що мови є престижні й непрестижні, — теж спокійно мовив Северин. — Але якщо ви так вважаєте, то можемо скористатися англійською…"
"М–да–а… Ну ладно, говоріть по–своєму… А мене останнім часом вельми цікавить ось яке питання: що вам дала незалежність, адже вашому народові зараз важче живеться, ніж при советах".
"Незалежність нам дала незалежність, ви здатні це зрозуміти?" — вже почав кипіти Северин.
Анатолій торкнувся долонею плеча колеги й заговорив тихим безбарвним голосом:
"Пані Гелена вважає мене націоналістом, пригадуєте, пані Краґ, нашу дискусію в "Таверні під Акрополем"? То скажіть тепер, що дала норвежцям незалежність від шведів?"
"Я поки що послухаю, — відказала Гелена. — Хочу з'ясувати для себе самої свої власні переконання. Можливо, нині вони зазнають змін…"
Кельнер приніс перші страви, Борис швидко вимітав тарілку — йому хотілося розмовляти.
"Про норвежців поки що помовчимо, — сказав, витираючи серветкою рота. — У них сама лише література й музика засвідчила про готовність нації до незалежности: Кнут Гамсун, Тар’єй Весос, Едвард Ґріг… Яко критик, я цікавився вашим красним письменством — і кого надибав серед українських літературних героїв: бандита Чіпку, розбійника довбуша, деґенерата варнака, п’яного хама козака Голоту!"
"Ми могли б поговорити і про найвищий рівень нашого мистецтва, — відклав ложку Северин. — Але якщо ви вже приземлились до наших негативних персонажів, то подумайте: хіба кращі за них мордерця невинних жінок Раскольніков чи батьковбивця Смердяков? Будьте ж об’єктивні!"
"Ого! — аж підхопився з місця Борис. — Ви надто високо замахнулися — не досягнете, не досягнете! Згадайте з–поміж своїх письменників хоча б одного, рівного достоєвському!"
"Рівности не буває навіть у стаді, шановний Борисе, — відказав Северин. — А між письменниками вона тим більше неможлива, оскільки кожен — самодостатня індивідуальність… Що ж, великих серед своїх я міг би, звичайно, не одного назвати, та ви їх добре знаєте. І всі вони у нас корінні. Ваші ж — кооптовані, і то дуже часто з українського середовища. Подякуйте нам за Чехова, Гоголя, Рєпіна, Короленка… І за Льва Толстого, онука українського гетьмана — теж".
"Ще не вистачало, аби вони писали свої твори малоросійщиною!" — вигукнув Борис.
"І писали б… Ви читали Ключевського? Думаю, що так… А він, між іншим, ось що сказав: "Якби Київ не зруйнували татари, то офіційною мовою держави була б не суміш церковнослов’янської та фінської мов, а староукраїнська, і Пушкін писав би цією мовою".
"Какая нєсуразіца, — прошипів Борис. — Да за такіє висказиванія раньше… Вот ми і дожілісь!"
"А таки дочекались, — проказав Анатолій, різко відсунувши тарілку. — Ми дочекались".
Теплохід уже швартувався до пірса, гуркотів, ударяючись у бетон, пасажири вмить покинули столики, вихопились на палубу: над Золотим Рогом височіла мечеть Сулейманіє, а за нею — така ж велична Айя–Софія та інші храми; у небо вистрелювало безліч мінаретів, і це справляло неповторне враження: мусульмани не згірше за християн зуміли наблизитись до Бога.
Борис квапно полишив незгідливих співрозмовників — утік від них, немов ошпарений; Анатолій, малий і звинний, уже встиг пробратися на ніс корабля, щоб ніхто йому не заважав споглядати Стамбул; на бічній палубі стояли, пригорнувшись одне до одного, нерозлучні Корнило й Еліта, вони були зайняті собою, й столиця Туреччини їх мало цікавила; мариніст пан Єжи уважно, зі знанням справи, спостерігав, як швартується корабель; у натовпі гасав, перебігаючи з корми на ют і з юта на корму загадковий оригінал з червоним волоссям і з косичками, що стирчали навсібіч, мов промені, й виголошував вірші нікому не зрозумілою мовою — може, на есперанто; Гелена взяла під руку Северина й сказала:
"Я хочу побути з вами".
"З приємністю, — не зовсім доладно відгукнувся Майстер, розглядаючись, чи не побачить де Саламіни, — її на палубі не було, куди могла подітися; червоноголовий поет і далі не вгавав, на бігу декламуючи тільки йому зрозумілу поезію.
"Що це за тип?" — спитав Северин.
"Ніхто не знає", — відказала Гелена.
"Може, це наше майбутнє?" — пожартував Майстер.
"Хто знає… Нині всього можна сподіватися".
Теодор вибіг сходинками на капітанський місток і, певне, уявляючи себе командиром корабля, вигукував, цілячись у небо вказівним пальцем: "Mens sana in corpore sano!"[59]
"Наш керівник, — сказала Гелена, — запропонував екскурсію в Айя–Софію і в султанські палаци. А ви куди?"
"Я хочу оглянути могили Сулеймана Пишного і Роксолани. Ви чули що–небудь про неї?"
"Звичайно… Це унікальна в історії мусульманського світу жінка. Ви, напевне, багато чого знаєте про Роксолану…"
"Я вам розповім, якщо поїдете зі мною".
"Поїду".
…Вулиці Стамбула тісні й з обох боків захаращені ятками та крамницями; "Ікарус" з екскурсантами ледве протискається між стінами будинків — уже проминули Айя–Софію, Ат–мейдан — славний колись стамбульський іподром, ринок Бедестан; балакучий гід, умостившись на високому передньому крісельці, безупину вихваляє благословенну й неповторну у своїй красі столицю світу.
"Він сказав — столиця світу — чи мені причулося?" — запитала Гелена в Северина.
"Так, так, — підтвердив екскурсовод, зачувши її питання. — Стамбул — столиця держави на трьох континентах і над п'ятьма морями".
"Ось бачите, пані Гелено, — нахилився Северин до сусідки, — що таке націоналізм у вашому розумінні слова: шовінізм, загарбницька захланність, імперська ментальність".
Хтось кинув питання:
"Як ви ставитеся до курдів?"
Гід смикнувся, ніби вжалений, відказав з притиском:
"Домовимось, що будемо говорити тільки про людей!"
Запала в автобусі гнітюча тиша, письменники не знали, як зреагувати на таке блюзнірство — вийти з автобуса на знак протесту чи збойкотувати гіда; не змовляючись, вибрали друге, хтось затягнув пісню, і екскурсовод більше не озивався; Северин сказав до Гелени:
"Ви чули, і пояснювати вам уже не треба, яка різниця між націоналізмом і шовінізмом…"
(Продовження на наступній сторінці)