Й думав Северин сам про себе — побоявся знову розпочинати з Тарасом розмову з приводу почутого: ось як, по–твоєму, має виглядати людина нової цивілізації — неохайна, нахабна, бридка! Та це ще півбіди, я ж добре пам'ятаю, як народжувалися нацисти й комуністи, а то теж були нові люди, та представляли вони режими, які несли світові тоталітарне спустошення.
А що такі, як цей, принесуть людству: розпад психосфери, розладнаної в божевільнях, наркопритонах і борделях?.. Ти чуєш, Тарасе, що він читає: поета замучили докори сумління, що спав з рідною матір'ю і через те запив! Слухаєш і не виганяєш його втришия з чесної компанії, бо він, мовляв, відтворює в своїх писаннях божевілля світу, спричинене некерованою демократією, адже мусить хтось це відтворювати — такий стан речей! А ти ще скажеш мені: це лише початок нового світогляду, і його треба перетерпіти, зціпивши зуби, а вже опісля, в майбутньому, народиться реалістична література сучасного стилю… Ця нова людина, мовляв, намагається вловити в хаосі нашого життя невідомі досі звуки — ти ж не раз чув, Северине, як музиканти настроюють інструменти перед початком опери — хіба то не хаос? Але є він предтечею величної гармонії!
Не згоден я, не згоден! Хіба ти не чуєш, приятелю, як цей модерний нувориш пропагує культ ницої, малої людини? Ти віриш у майбутній вимарш нової армії літераторів, але ж не подумав, яким має бути в тому війську вояк–карлик, збоченець, содоміт? Таж історію завжди творили великі люди — кришталево чистого ідеалізму і героїчного світогляду… Ні, я не хочу опинитися в дурдомі нової цивілізації!
"Хочу повернутися назад — хоча б у гренландську патріярхальну", — промовив Северин уголос.
"Заспокойтеся, Майстре, — відказав Тарас. — Новеліст уже зійшов з подітому. Ви що — не помітили, як наш тихенький Анатолій виштовхав його з кола?.. Але чому ви раптом заговорили про Ґренландію?"
Северин не відповів. Розглянувся по читальній залі: Саламіни не було, і йому стало сумно.
"Будьте філософом, Северине: на стику цивілізацій завжди вибухає творчість, однак вибухи ті не конче пахнуть селітрою — деколи й клоакою відгонять… Та я вірю, що наш Сервантес уже прийшов у світ".
"Дай–то, Боже. Але поки що… Ну скажи, як можна після Лесі Українки поважно сприймати подібне маразматичне белькотіння?"
"Усі ставлять у приклад Лесю, — посміхнувся Тарас. — Проте більшість розуміє її приблизно так, як Кассандру троянці… Але постривайте: ми заговорилися, а Данило з Шешор уже стоїть перед нами, готовий читати свою поезію. Сподіваюся, цього разу ви не будете розчаровані".
Северин чекав виступу цього поета, він завжди ждав несподіванки від Данила — буйночубого гуцула з переламаним носом: цей дефект дивно вирізьблював на його обличчі образ бувалого опришка з непоступливою вдачею, тугим характером, та водночас його суворість здавалася напускною — в очах поета ясніли доброта й прихований біль. Майстер любив Данила, мов сина, а його поезія — свіжа, із зухвалими метафорами, що укутували зміст недомовленістю, заглибленою сутністю, перебільшеною значимістю, залишалася в пам'яті закарбована, ніби вирізьблена в камені.
Страх перед банальною однозначністю вірша тепер не діймав Майстра: Данилова поезія не лежала на поверхні, а мала лише глибину, в якій розкривалася суть твору; хтось грає за лісом на скрипці, спасіте його, чи скрипку з–за пралісу чути, та швидше з могили, вони відійшли в свою землю до роду свого, ми всі з того лісу — стугонить поезія невигойним болем, і чому ти, поете, опришку затятий, стоїш з опущеними руками, немов над гробом, й сльоза збирається в заглибині твого скаліченого носа, хто бив тебе, скажи; повіж, хто грає на скрипці, з чиїх могил долинав до тебе той плач, брата чи вітця, але ти не скажеш, за тебе говорить смичок, на друзки зі жалю ламається скрипка; — нас тяжко шукав Сатана, ми вийшли з потоків і впали з потоками в праліс, вони нам не дали піднятись, ви чуєте скрипку, уперше з–за пралісу чути; — і я, переповнений болем, вчуваю, як у жилах гуде його лють…
Спасибі, Даниле, що не розтлумачував — повів лише смичком по струнах і розтяв до крові пам'ять.
І я почув звуки дзвону, то Данило прочитав ще одного вірша — про замовклий благовіст, що в своєму билі затаїв віщий голос… А коли він озветься? Чи, може, вже десь залунав, тільки люд ще не чує — звук його крізь простори пробивається, та я вже ловлю новизну, і звучить дзвін не знайомими досі переливами, провіщаючи Великдень.
А що, власне, сталося на світі, що так голосно заталаніли нові мелодії й нечуваний хаос звуків? Усе те змішується, стає несприйнятним, незрозумілим, проте таки вилунюється з того шумовиння музика, що сповіщає перелом епох, — й таке природне для мене це благовістя? Адже коли ламаються старі устої й настає нова доба, то мусять зазвучати й нові ноти: я відчуваю справжній модерн у твоїх віршах, Даниле, і знаю: прийде когорта таких, як ти. Нова поезія гряде в новий час, і осипається з неї непотріб, немов окалина із зігнутої залізної штаби — щоб явити світові чистий метал людського слова!
Данило тихо зійшов з подіюму, і тихо було в читальному залі: вечір поезії закінчився — хто ж бо міг перевершити нині Данилів біль і надію?
Теодорові забракло слів на похвалу чи на огуду Данилової поезії, він не міг вирішити, як оцінити її вартість, приглядався до облич присутніх, щоб відчитати на них позитивне або ж негативне враження, — йому, зрештою, було все одно, яку репліку вигукнути: осудливу чи похвальну, аби тільки продовжити вечір і не втратити такої милої для нього функції керівника; він стояв з підведеною рукою й невизначено вертів вказівним пальцем, ніби просвердлював повітря, а тим часом хлопці з групи евентуалістів встановили кінопроектор, загасили світло й тим самим усунули Теодора від керівництва; на стіну впав світляний квадрат і на ньому розпочалося дивне дійство.
На екрані з'явилися примари, в яких можна було впізнати есеїста Віктора, романіста Юрія, драматурга Олександра й молодших поетів, які назвали себе евентуалістами: у всіх обличчя були розмальовані крикливими барвами, білі ребра виступали на оголених постатях, які завзято вимахували електрогітарами, спрямовуючи грифи на публіку, ніби тримали в руках не музичні інструменти, а шмайсери; ті потойбічні тіні викрикували речетативом щось схоже на похоронне голосіння, причому виконували різні гімнастичні вправи, спиналися по драбинках, зависали головами вниз, падали й, качаючись по землі, корчилися, потім схоплювались і видавали з горла глухі загробні звуки… Майстер Северин ніколи б і не здогадався, що мало означати це шалене шоу, якби в кінці фільму не з'явилися на екрані зловісні титри: "Танок смерти".
"Мистецтво може бути й глупе, аби лише приносило задоволення", — почув Северин у темноті невпевнений голос. Він впізнав його й відповів: "Можна отримати задоволення й від глупоти? Вперше таке чую".
Тарасової відповіді Майстер не діждався: вдарила раптом музика, зблисло світло; посередині кола виправляли танець життя закохані Еліта й Корнило.
Вони танцювали красиво й гаряче, обоє були вродливі й натхненні, їхня енергія запалювала присутніх, проте ніхто не смів заважати витворному еротичному танцеві; пара танцювала довго й до знемоги, та врешті, взявшись за руки, танцюристи прожогом вибігли з бібліотечної кімнати.
До Северина повернувся добрий настрій: він із заздрістю провів поглядом буйну пару, яка боялася втратити бодай хвильку шаленства, яке чекало обох, напевне, в Корниловій каюті; йому згадалася дівчинка з м'ячиком, котрої жадав усе життя, й може, тому нинішній вечір здався враз прекрасним у своїй розмаїтості, і щезло з пам'яти прикре враження від вульгарного просторікування новеліста–деґраданта, в душі втишилася м'яким болем Данилова поезія — Майстра пройняло відчуття втіхи від того, що буйна радість молодого життя перемогла танок смерти.
Тарас помітив, як міняється настрій у старого приятеля, взяв його за лікоть і спитав:
"Ну як? Тільки не бурчіть…"
Северин відказав, напускаючи на себе невдоволення, яке нестримно спливало з його душі й він ніби насильно його затримував:
"Та коли ви перестанете бавитися в мистецтво?"
"А хіба мистецтво — не гра?"
"Ні, то будівля, а ви скидаєте гамузом на купу будівельний матеріял і хочете, щоб у ту розвалюху хтось зайшов та ще й почувався там затишно".
"Ви підходите до межі, на якій вам швидко розвидниться, й тоді зрозумієте нарешті, Майстре, що архітектурні ансамблі тільки тоді цікаві, коли в них поєднуються різні стилі… Та вийдіть же хоч раз із своєї традиційної казарми!"
"Пріч від мене, Сатано! — хіба не так сказав Ісус спокусникові, коли той обіцяв Месії за гріх відступництва подарувати цілий світ?"
"Але Ісус таки відібрав у диявола той світ і нам його передав, бо він — прекрасний!"
Вийшли на палубу: теплохід вертав до румунського порту Констанци. Северин мовчав, і Тарас боявся порушити те нетривке порозуміння, яке щойно зайшло між ними.
"Ви й далі хочете в Ґренландію, Майстре?" — запитав згодом.
"Так. Тільки не для втечі, а щоб дізнатися, якою була людина на початку цивілізації, що ось нині завершується".
V
(Продовження на наступній сторінці)