— Чуєте, ви чуєте! — почула дівчинка за стіною.— Завод зупинив роботу.
— Невже через цього Дея?
— Так, так! Хіба ви не бачили на площі, як всі робітники кинулись захищати його?
Гу-гу-гу! — залунало з іншої сторони.
Ую-ю! — тоненько-тоненько долітало з третьої.
— Диявол! Це фабрика штучного шовку! — сердито кинули за стіною.
Ця ж фабрика виробляла делікатні шовкові речі, тому й голос її гудка був дуже делікатний. Але тепер на ній ткали шовк на надзвичайні шари, і тому вона теж припинила роботу.
Про дівчинку ніби забули. Вона сиділа, зіщулившись в темному закапелку, в якому не було навіть віконця. О, коли б тут було віконце, тоді б сандалики допомогли їй втекти!
Вона згадувала все, що трапилось на площі, і думала — невже ніхто не дізнається про чапленосого? Коли б тільки їм пощастило втекти, вона б уже знайшла Дея або хлопчики, і шар був би знову у Дея. Усі робітники, усі люди, що виходили сьогодні на площу з гаслами за мир і щастя, допомогли б Дею. Як страшно! В руках одних винаходи гімн них роблять щастя, в руках інших — сіють смерть і горо. Вона бачила розумні машини, які допомагали робити ріпки, працювали, щоб людям легко і добре жилося, а в руках інших — вони готують зброю. Але дівчинка усміхнулась — зараз усі робітники припинили роботу, адже приз замовк шум на заводах. Паси, що ними дихали цехи і лісі бігали завжди, немов моторні істоти, тепер сумно помисли, як звичайні ганчірки. Машини наче зітхнули востаннє і стали. Молот востаннє гупнув важко-важко, навіки, і придавив сотні вогненних язиків, що лизали його, і в цехах стало мертво і тихо, як у склепах.
Найрозумніші машини завжди ніщо без людей, коли ті дають їх. Усе залежить від людей.
Година минала за годиною, і в закапелку було зовсім поночі. Тепер лише шум дощу і вітру ледь долітав до дівчинки.
Дівчинка сиділа в куточку на підлозі і думала про с моїх тата й маму, але була певна, що коли вона їм розкаже, вони зрозуміють, що інакше вона зробити не могла. Ті ось зарипіли двері, в закапелок увірвалась смуга піт л а, і дівчинка побачила постать у сірому.
— Ходімо! — її схопили за руку, і вона увійшла в кімнату навпроти. Це була звичайна кімната з канапою, квітами, шафою, круглим столом. На столі стояли різні страви, а за столом сидів чоловік. Де вона бачила його? OÎ Це був один з сірих, тільки переодягнений в звичайний одяг.
— Ти, мабуть, зголодніла? — спитав він привітно.— їж, будь ласка. Тут трапилось непорозуміння, ти відпочинеш, поснідаєш і підеш додому. Де ти живеш? Розкажи мені, хто твої тато й мама? Мабуть, Дей ваш добрий знайомий? Він часто приходить до вас? Розмовляє з робітниками?
Але дівчинка не повірила його привітності. Вона знала, що ворогам не слід вірити ніколи, навіть коли вони привітні. А це ж був ворог.
Вона прикусила кінчик язика і мовчала.
— Щеня негідне! — враз змінивши тон, гримнув чоловік.— Я зараз протелефоную, щоб розшукали її батьків і дізналися про все.
Він вийшов і замкнув двері, але кому він казав? Щось ворушилось за вузькою шафою. Дівчинка придивилась: з обох боків шафи стирчали, наче слонячі, величезні вуха — чапленосий! А, так його ще й залишили наглядати за нею? Так ось тобі! Адже тут є вікно, і вона не боїться в своїх сандаликах стрибнути з нього!
Дівчинка в одну хвилинку опинилась коло вікна, по дорозі з усієї сили крутнула огидне вухо так, що дикий вереск залунав по всьому поверху, розбила вікно і стрімголов кинулася в нього, на ходу переставляючи застіжки.
— Що? Що трапилось?
У кімнату вбігли сірі і той, переодягнений.
— У вікно! У вікно стрибнула! — лементував чапленосий, тримаючись рукою за вухо.— Кішка навіжена!
— Так вона ж розбилась! З тридцятого поверху! Хай здиха!
Всі подивились униз, але нічого не побачили.
— На даху! Он на даху! — заверещав чапленосий.
— Оточити будинок! Спіймати! Навести прожектори! —■ горлав переодягнений, і решта сірих миттю вислизнула з кімнати. Але дівчинка зіскочила на землю вже в іншому кінці міста.
Ось вона біжить темною вулицею, шльопаючи по калюжах.
Косий дощ і вітер підганяв її. Поки її шукають на дахах, вона пробіжить долі. О! Вона знає, в багатьох будинках живуть люди, які з любов'ю прийняли б її, переховали від сірих, але ж можна помилитися і потрапити до тих, хто заодно з сірими і чапленосим.
Раптом назустріч з провулка виринула маленька постать. Вони з розгону просто стукнулись лобами.
— Ой! — скрикнув хлопчик.
— Ай! — скрикнула дівчинка.
— Це ти? — спитав хлопчик, і дівчинка пізнала білявого хлопчика. Вони міцно схопили одне одного за руки.
Хлопчик швидко-швидко, плутаючи її і свою мову, розповів — він біжить до Дея. Він мусить бути за п'ять хвилин там, а то може трапитись найбільше нещастя. Дея і всі його роботи заберуть сірі, вони не хочуть, щоб Дей їхав до друзів миру. Хлопчика послав робітничий комітет. Ще дуже далеко, і він боїться, що спізниться, він біжить босий, поранив ноги. Що буде? Що буде?
І треба сказати Дею, що шар захопили сірі і чапленосий; чапленосий літав на ньому, шар у нього. Мене схопив теж чапленосий, але я втекла від нього,— перебила його дівчинка, але тут же змовкла. Як бути? Хлопчик знає, де Дей, і він мусить бути за п'ять хвилин там. В голові блиснуло рішення.
Прийди, вона згадала слова дивного незнайомого, який подарунки !й сандалики, про те, щоб нікому їх не віддавати. Вона згадала, що лишається в чужій країні без ......м m и да ликів. Та вона згадала ще, з якої вона країни, що у Млявого хлопчика тепер важливе доручення, і він, а по ними, мине, де знайти Дея. А вона, вона ж повинна німої "не боятися!
Швидше одягай мої сандалики. У тебе ноги такі ж, як і мої. Скажи Дею — шар у чапленосого, і він літав на non" ширі. Я сама бачила! Ось доторкнись до першої дірочки І мерщій! Повна скорість! Будь напоготові!
Завжди готовий! — підняв хлопчик руку вгору і побіг швидше за авто, що пробігало мимо.
Дівчинка лишилась сама, в чужому місті, серед темної ночі.
Дощ до кісток змочив її. Вітер рвав на всі боки куценьку спідничку, і дівчинка, б'ючи босими ніжками одна об одну, намагалась зігрітися.
Кумедної конструкції авто, яке перегнав хлопчик, раптом пробило розворот і зупинилось коло неї. З авто виліз полоні к у широкому плащі і підійшов до дівчинки. А дівчинка, хоч зіщулилась коло стовпа, проте дивилась сміливо.
— Чого ти тут? — раптом почула вона знайомий голос, і рука знайомим рухом опустила окуляри з очей на ніс, і очі подивились над окулярами.— Та ти боса? А сандалики?
Дівчинка, як до рідної мами, кинулась довірливо до людини в плащі, шмигнула під полу і пропищала звідти:
— Заховайте мене спочатку, тоді я вам усе розповім. Дивний незнайомий схопив її під пахви і посадив в авто.
— Не чекав я тебе тут зустріти,— промурмотів він.— Я заїхав за моїм давнім другом, щоб разом з ним летіти на нашу нараду. Друга не знайшов, а тебе зустрів. Що за несподіванка! Додому,— сказав він шоферові. Та це був не шофер, це був пілот, бо в авто відразу вилізли невеличкі крила, і майже без шуму мотора вони знялися вгору.
Дівчинка вже заспокоїлася. Вона навіть підсунулася ближче до віконця авто-літака, бо вона все ж таки була страшенно цікавою до всього. Раптом дівчинка схопила дивного незнайомого за рукав.
— Дивіться, дивіться! — скрикнула вона.— Дивіться, на вулиці сірі. Скільки їх!
Дійсно, сірі тіні, як сарана, розлізлися по кварталу. Дивний незнайомий підсунув окуляри до очей і подивився теж у вікно.
— Прискорте хід! — скомандував він пілотові.— Нам треба швидше відвезти нашу малу мандрівничку додому. Я вже мушу сам доставити її мамі й татові, щоб бути цілком спокійним.— Вони стрілою промайнули кілька вулиць і на великому пустинному майдані побачили дві постаті.
— Це Дей і той хлопчик! — закричала дівчинка.— Поможіть! Поможіть їм! У хлопчика мої сандалики. Але ж у Дея нема таких! За ним полюють, у нього вкрали його винахід!
— Дей! Мій друг, учений Дей! — скрикнув дивний незнайомий.— Вниз! — скомандував він пілотові.— Це ж до нього прибув я у гості!
Авто-літак тихо, як пір'їнка, спустився на майдан. Дівчинка висунула голівку з дверцят.
— Дей! Сюди! Сюди! Швидше!
Дей і білявий хлопчик чули за собою погоню. Несподіване приземлення дивного літака зупинило їх: ззаду погоня, попереду невідомо які люди. Та білявий хлопчик пізнав голос дівчинки.
— Дей! Це вона! Та сама дівчинка,— радісно скрикнув він і кинувся до літака, тягнучи за собою Дея.
З вулиці і провулків бігли до майдану сірі.
— Хлопчику! Дей! Сідайте! — коротко крикнув дивний незнайомий, простягаючи їм руки.
— Дім! Це ви, Дім! — здивовано скрикнув Дей.
— Стривайте! Потім усе поясню! Повна скорість! Знизу лунали постріли, та вони не могли досягти цього
літака, що так високо знявся вгору, як ще не здіймався жоден літак у світі.
Хлопчик тримав обома руками руки дівчинки і говорив знову, плутаючи свою і її мови.
— Я встиг сказати все, завдяки твоїм сандаликам, і друзі вже врятували шар.
(Продовження на наступній сторінці)