"Ах! Я даремно летіла так далеко,— подумала дівчинка.— Я нічого однаково не розумію. Дивний незнайомий був правий, коли не дозволив мені ще вилітати з дому,— адже для неї вся її батьківщина була рідним домом.— Але ж я ненавмисне торкнулася зірчастої дірочки, а потім вирішила подивитись, що то за шар.
Може, слід швидше повернутись додому і край? Ось тільки пробіжуся по вулицях. Цікаво ж подивитися, як тут живуть люди!"
І тільки вона хотіла спуститися і побігти по місту, як до будиночка під'їхала красива блискуча машина, і звідти вийшли троє чоловіків у сірому одязі. Обличчя у всіх трьох були зовсім однакові. Вони, не згинаючись, наче дерев'яні, поважно, як хазяїни, попрямували до будинку.
Мабуть, дівчинка довго ще просиділа б на гілці, коли б у дверях будинку не з'явилася постать чорнявого високого чоловіка.
Він кинув гнівно якісь слова і пішов геть.
— Дей! Дей! — закричали навздогін, але високий чоловік, хоча й чув, та не повертався. .
Дівчинка непомітно спустилася з дерева. Вулиці ще були сонні й тихі. На багатьох крамницях жалюзі закривали вітрини, і нікого не було видно. Та от в кінці вулиці з'явилась невеличка постать. Білявий хлопчик у куценьких штанцях, такий на зріст, як і вона, йшов, весело насвистуючи якусь пісеньку. Дівчинці враз полегшало на серці. Хлопчик ніс під пахвою жмут паперу. От він розгорнув великий аркуш і наклеїв на стіні будинку.
Дівчинка підбігла і прочитала. Звичайно, вона зрозуміла не все, але перші слова вона зрозуміла! Вони стояли як заголовок, як гасло! "Мир і щастя" — адже ці слова багатьма мовами лунали завжди на її батьківщині.
"Як добре! — зраділа дівчинка і трохи не затанцювала.— Скрізь є хороші люди, які хочуть миру і щастя!"
— Давай я допоможу тобі! — запропонувала вона хлопчикові.
— Звідки ти взялась? Я думав, що встав раніше за всіх. З якої ти вулиці? — здивувався хлопчик.
Коли б він тільки знав, з якої вона вулиці! Але дівчинка не хотіла одразу розповідати, та їй і важко було говорити його мовою. Вона тільки махнула рукою і сказала:
— Звідти.
1 це ж була правда!
— Мені хочеться скрізь розклеїти .ці об'яви, поки люди но встали,— сказав хлопчик.— Ну, що ж, якщо ти теж прокинулась так рано для цього, давай зробимо це вдвох!
— їх можна розклеювати скрізь? — спитала дівчинка.
— О! Звичайно. Дуже жалко тільки, що у нас нема драбинки, і ми можемо розклеїти тільки низько. Так добро було б їх наклеїти на балконах, закинути у вікна — хни би люди, прокинувшись, одразу б побачили їх. Вони б подумали, може, що то їм принесли голуби!
— Та ти подивись, як високо я стрибаю! — не стерпіла і похвалилась дівчинка.— Дай мені одну!
Вона вигнулась, як кошеня, непомітно для хлопчика торкнулась пальцем сандаликів, стрибнула аж за четвертий поверх і приклеїла великий аркуш коло балкона.
Хлопчик здивовано і з захопленням дивився на дівчинку. Так високо стрибати! Це ж просто спортивний м'яч, а не дівчинка!
От вони й порозумілися, хоча й розмовляли різними мовами.
Вони бігали, наклеювали скрізь великі і маленькі папірці: і на жилих будинках, і на воротях заводів та фабрик.
У центрі міста, на площі, на високій вежі, де був годинник, який показував всьому місту вірний час,— дівчинка повісила найбільший аркуш, де великими-великими літерами стояли тільки слова: "Мир і щастя"...
— О,— мовив задоволено хлопчик.— Тепер усі знатимуть про свято і всі зберуться.
— А яке у вас свято? — зацікавилась дівчинка, а про себе подумала: "От щастить — весь час на свята потрапляю!"
— Хіба ти не знаєш? — спитав здивовано хлопчик.
— Я не була в місті,— сказала дівчинка, і знову ж таки вона не збрехала!
— А,— цілком задовольнився хлопчик її відповіддю
32 і розповів: — Сьогодні день, коли всі робітники, всі в нашому місті хочуть зібратися і сказати, що вони за мир і щастя. І робітники не хочуть більше робити ні зброї, ні отруйних газів, нічого, що несе війну. Сьогодні ми пошлемо привіти друзям всього світу, а завтра Дей полетить на своєму шарі до друзів-вчених, які зберуться з різних країн. Ти знаєш, Дей обіцяв спочатку покатати дітей сьогодні на своєму надзвичайному шарі, який він винайшов.
— Дей! — аж скрикнула дівчинка, згадавши, що так гукали високому чорнявому чоловіку, коли він залишив будинок.— Хто такий Дей?
— О! То великий учений. І він хоче, щоб усі його винаходи служили миру і щастю всіх людей. Але ж ти знаєш, це не так легко, щоб були скрізь мир і щастя, адже є такі, що хочуть війни, хочуть загарбати усе собі — і всі землі, і всі винаходи.
— І цей шар? — спитала дівчинка і схопила хлопчика за руку.— А що він робить, цей шар?
— О! — сказав захоплено хлопчик.— Дей казав, що цей шар літає так швидко, як ніхто ще не літав; він казав, що тільки один вчений одної далекої країни, його давній друг, теж працює над такими апаратами і машинами. З цього шару все видно і чути далеко навколо. І цей шар може робити багато різних чудес на землі, не спускаючись. Завтра на цьому шарі він полетить до своїх друзів.
— Ой, слухай,— дівчинка стиснула ще дужче руку хлопчика, і хотіла вже розповісти про все, що вона бачила, як раптом підштовхнула його й кинула пошепки:
— Тікай! Швидше!
Вона помітила, з-за ріжка висуваються величезні вуха чапленосого. Так, так, він прислухається нишком до їхньої розмови.
— Тікай! Швидше!
— До побачення! Зустрінемося на святі! — гукнув хлопчик і побіг, а дівчинка повернулася праворуч. Вона бачила, як чапленосий нерішуче зупинився. За ким стежити? Він побіг за дівчинкою. Йому здалося, дівчинку легше піймати, але ж він не знав, що дівчинка швидко торкнулася першої дірочки і помчала так, що її ніхто не міг наздогнати.
А місто вже прокидалось, і всі люди, які виходили на вулиці, голосно читали гасла і об'яви, що наклеювали хлопчик і дівчинка.
— Мир і щастя! — лунало скрізь.— Хай живе мир і щастя! Ми не робитимемо більше страшної зброї! Ми не будемо більше готувати отруйних газів! Борці за мир, до наших лав!
І вони шикувалися в лави, і над ними маяли прапори з словами:
"Мир!", "Ми хочемо миру для наших дітей!"
А діти, для яких матері і батьки так хотіли миру, побігли в перших лавах з квітами, з прапорцями, і попереду всіх ішов невеличкий білявий хлопчик з барабаном і захоплено вистукував паличками марш, який знають діти всього світу.
Дівчинка одним стрибком опинилась у першій лаві дітей, усміхнулась їм, як давнім друзям, і одсалютувала, як годиться. Вона знала, що на такому святі будуть раді всім друзям.
Білявий хлопчик підняв у відповідь руку вгору.
— Зараз ми вийдемо на площу, де вежа з годинником, і там нас уже, мабуть, чекає Дей,— шепнув він дівчинці.— Ти політаєш з усіма нами над нашим містом. Дей казав — це зовсім не страшно.
Дівчинці дуже кортіло сказати, що вона зовсім нічого не боїться, але вона стримала себе. На одній з вулиць, їй здалося, майнула вертка постать чапленосого і вмить зникла, а на панелях то тут, то там з'являлись люди в сірому, всі на одне лице, точнісінько такі, які під'їздили вранці до будиночка. Здавалося, їх за одним трафаретом вирізали з паперу і розфарбували сірою і чорною фарбами.
От вони проминули головну вулицю, от уже вийшли на площу, але Дея не було. Дівчинці здалося, що знов десь у натовпі вона побачила чапленосого. Люди співали пісні. Лунали палкі промови, але діти чекали Дея і обіцяного польоту, а Дей не йшов і не йшов. Дівчинка вже хотіла розповісти про шар хлопчикові, хоча вона не знала, чи це має якесь відношення до Дея. І раптом хлопчик радісно закричав:
— Дей! Нарешті! — Але враз обличчя його змінилось.
— Дей! Що з вами? — кинувся він до Дея.— Що трапилось?
— Що з вами, Дей? — закричали всі люди і обступили Дея щільним колом.
— Друзі! — схвильовано промовив Дей.— Друзі, трапилось велике нещастя. Шар зник. Він зник з моєї лабораторії. Лихі люди його можуть використати не на добрі, а на жахливі справи.
— Який жах!
— Як це могло статися! — загомоніли люди, закричали обурено.
— Дей! Я знаю про шар, Дей! — раптом закричала щосили дівчинка. Як могла вона стриматися зараз, адже навколо неї були друзі, хоч і в чужій країні. Вона мусить розказати їм все, що бачила. Вона намагалась перекричати всіх і просунутися наперед.— Я знаю, Дей! Дей!
Але тут відчула, як їй грубо затулили рот і чиїсь руки витягли її з натовпу.
Вона не встигла отямитися, як опинилася в під'їзді будинку.
її потягли в ліфт, який піднявся високо-високо — на який поверх? П'ятий? Двадцятий? Сотий? Чи ще вище?
Вона бачила над собою чаплиний ніс, маленькі, мов у пацюка, люті очі, і дві постаті в сірому, які тримали її міцно, наче кліщами.
її кинули в маленький закапелок під самим дахом і замкнули на замок.
* * *
До неї ледь долітав гомін вулиці, але дівчинка більше прислухалася до розмови за стіною — напевне, там був чапленосий і ті сірі. Та от з міста загуло, ніби на сполох, голосно, щоб далеко було чути:
Гу-гу-гу!
(Продовження на наступній сторінці)