— Я часто тут буваю, правда, Едварде? —сказала Марія.
— І так саме, як Тарас був нашим батьком у вигнанні, так і пані Марія нам рідна, — цілуючи Марії руку, проговорив Желіговський, він же поет Антоній Сова.
Plеmienni bracia, brada moi z ducha,
Choc w roznej wierze choc w roznej mowie,
Nas wychowali і chrzcili ojcowie,
Lecz my ogniwo jednego lancucha... —
(Брати по племені, мої брати по духу,
Хоч в різній вірі і хоч в різній мові
Нас виховали і хрестили батьки,
Але ми кільця одного ланцюга.)
проказала Марія так само по-польськи, як і розмовляла часто в товаристві Желіговського, уривок з його твору.
— О, матка боска, — гірко усміхнувся Саратовський, — коли б справжні брати одної віри і одної мови могли б порозумітися між собою, як діти одного справедливого духу, хоч і різних народів.
— Ти був в отелі Ламберт, в цьому гнізді білого польського орла? — спитав Желіговський. — А може, тобі дав аудієнцію генерал Мерославський, який гадає звідси з Парижа керувати рухавкою і, головне, — в'їхати диктатором на білому коні до Варшави. Боюся, що врешті він знайде спільну мову не з тобою, Домбровським, Падлевськнм, а саме в тому білому гнізді, з аристократами. А проти Герцена и Огарьова Мерославський просто пашить люттю!
— І Бакуніна, — додала Марія. — Це навіть і я знаю, бо коли Михайло Олександрович Бакунін був тут, він з обуренням розповідав мені й Фрічу про його лист.
— Лист Мерославського?
— Еге ж. Мерославський написав йому, що не визнає українців, білорусів і литовців як окремі народи, він назвав нас фантастичними національностями.
— І вважає ганьбою те, що наш Центральний комітет визнає права литовців, українців і білорусів на самовизначення, — сказав Желіговський.
— От саме з ним і була в мене розмова. І важко після неї заспокоїтися, — сказав Сераковський. — Я бачу, що Марія Олександрівна добре в курсі наших справ.
— І бере їх близько до серця. Герцен і Бакунін дають Марії Олександрівні доручення, довіряють, — підтвердив Желіговський.
— Інколи мені здається, що Бакунін надто багатьом довіряє, — мовила Марія. — Але ніде правди діти, зараз він живе польською справою і здивований, що партія Мерославського всіляко уникає його.
— Коли б тільки його! — обурено мовив Сераковський. — Цей зарозумілий генерал ненавидить росіян, ненавидить і кревних поляків, які вважають, що лише в міцному союзі з росіянами, з усіма племенами й народами Російської імперії ми можемо вийти на вірний шлях. Я почав суперечити йому, сказав напрямки, що не згоден з його програмою. Боюся, що він нам наробить ще немало лиха. А як зарозуміло він тримався, ледве розмовляв з нашим Падлевським, із Стефаном Бобровським.
— Бобровським? — перепитала Марія.
— А, до речі, він же з України, він вчився спочатку в Немирівській гімназії.
— Та невже? Адже і я жила в Немирові! Мій чоловік там учителював, але я не пам'ятаю такого гімназиста, може, в інші роки це було? А прізвище наче відоме.
— Там у вас чудесні люди на Україні. Недарма мали такого Кобзаря! Там зараз і мій, і його друг — підполковник Красовський.
— — Він і з моїм чоловіком у Чернігові познайомився, — вставила Марія. Чом.у нічого більше про Красовського не пишуть ані Опанас, ані Дорошенко? Ой, та що вона, звичайно, тепер зрозуміло, чому не пишуть, там такі діла кояться!
— А Бобровський втік із Києва з одним українцем-студентом. Уявляєте, яке на них враження справили настанови Мерославського?
— Ви довго маєте тут пробути, у Парижі? — спитала Сераковського Марія. От з ким їй хотілося б ще зустрічатися. Вона ж з ним познайомилася ще в Петербурзі, Тарас Григорович познайомив, і, вона знала, дуже любив Зигмунта Сераковського, а той просто схилявся перед Шевченком, їй у Петербурзі розповідали, як Сераковський ходив до графів Толстих просити, щоб вони клопоталися за звільнення українського поета з солдатчини, з заслання, — він і сам цього скуштував досить! Але ж таким, як і Тарас Григорович, повернувся незламним, одразу зав'язав знайомство, а потім і дружбу з Добролюбовим і Чернишевським, почав працювати в "Современнике", вступив до Військової академії, блискуче закінчив її і з усім запалом став боротися проти фізичних мір покарання в армії. Йому навіть пощастило поїхати представником від Росії на Міжнародний статистичний конгрес у Лондон, і там він підносив своє питання, воював за нього. І тоді ж він познайомився з Герценом і став у нього своєю людиною.
Ясно, він був тепер одним із керівників підготовки до рухавки — повстання, але це ніколи не було видно з його поведінки — ані тіні, ані натяку на якусь зверхність, право на владу, честолюбність, ніякої пози й красномовності. Людина палкої дії, упертої праці. Добролюбов, згадуючи його, казав, що, захищаючи свої пакти проти зміни мір покарання, він добрав неймовірні цифри, і статистика його діяла просто вбивчо на опонентів! Його статті в "Современнике", міжнародні огляди теж впливали не красотами стилю, а сумлінно дібраними фактами, і всі били в одну ціль.
— Марії Олександрівні хотілося б, щоб ти лишився тут якнайдовше, і я бажаю того ж! — сказав Броніслав Залеський — також "соізгнанник" старих часів.
— Що ви, друзі, — махнув рукою Зигмунт. — Хіба можна тепер десь надовго затримуватися! Я хотів тут залишити на довший час свою дружину, — звернувся він до Марії, — але вона стала хворіти, й ми вирішили за краще, щоб вона повернулася до батьків. Обставини можуть скластися, що я зовсім не зможу потурбуватися про неї.
— А яка мила і гарна твоя дружина, — усміхнувся Залеський. — Недарма кажуть: перша красуня на Литві.
Майже завжди строгі сірі очі Сераковського під чорними, немов у жалобі, віями враз проясніли.
— А ще друзі кажуть про наше весілля: "Остання мазурка на Литві". Ми ж зовсім нещодавно побралися. Це був, між іншим, слушний привід нам усім зібратися. І, уявіть собі, раптом з'явилися зовсім непрохані гості в "блакитних мундирах"! А втім, мої аксельбанти офіцера генерального штабу російської армії примусили їх збентежитися і зникнути, хоч Аполлонія їм люб'язно запропонувала чарку з вином.
— Шкода мені твоєї милої Аполлонії, —зітхнув Желіговський, — одразу, мабуть, відчула, які несподіванки на неї чекають.
— Вона знала це наперед, — заперечив Сераковський, — вона добре розуміла, на яке життя себе прирікає. Але ж це для неї не новина, її дід, батько, брати — усі постраждали в боротьбі за ойчизну Я певний, коли б я стояв осторонь, спокійно собі жив, — вона б і не погодилася стати моєю дружиною.
— Не можна уявити тебе спокійним, — заперечив Желіговський.
— А хіба хтось із нас усіх може бути зараз спокійним? — гаряче спитав Зигмунт. — Зараз, напередодні?
* * *
Спокійним, звичайно, не можна було бути, але ж як не було пов'язане своє особисте з тим ширшим життям і свого народу, і боротьбою, все ж таки ніколи не могло припинитися життя інтимне кожної окремої людини — і закохувалися, і одружувалися, і розлучалися, і люди народжувалися, вмирали, і цьому віддавались і сили, і час, і не менші страждання, і виникали, як споконвіку, колізії між суто своїм і громадським, але це було найчастіше не видно для сторонніх очей.
Марія згадала сімейні нелади у Герцена, які не припинялися і тепер, коли людина мусила перемогти нелади, що виникали з поляками, хоча за його ставлення до польських справ проти нього усякими провокаційними засобами настроювали ліберали на батьківщині.
А Бакунін із своєю пташкою-дружиною! Вона нарешті вирвалася з Сибіру, їй допомогли виїхати за кордон, і тепер вона тільки мріє про Париж! Париж — і нічого більше! І Бакунін губиться перед бажаннями цієї дитини і просить графиню Саліас розважати в Парижі його милу Антонію!
А який смутний Желіговський напередодні свого одруження. Так, він одружується незабаром з дочкою Міцкевича і рве цим довготривалий зв'язок з письменницею Буташевич. Буташевичка приїхала з Петербурга й ридає на грудях у Марії! Щоб розважити й заспокоїти її, Марія вже обіцяла поговорити з Іваном Сергійовичем, щоб той прочитав і написав кілька слів про повість Буташевички "Щоденник дівчинки". Добрий Іван Сергійович не відмовить Марії. Звичайно, Желіговський почувається не дуже добре.
А який там спокій у самої бідної Марусі! Усе непевне, усе тимчасове, хіба лише коли сидить за своїм столом і пише, трохи заспокоюється. Та починається інший неспокій. Може, їй і писати треба зовсім не те, що пише? Вона пише "Записки дячка" і не може покинути отих дячків-попів, та попівен, та черниць з далекого свого дитинства та юності. Вони їй спокою не дають ні вдень ні вночі. Інколи вона наче не бачить цих бульварів, вулиць, різноманітної' юрби, бо перед очима зовсім інші картини. І не можна ж життя розкласти по поличках — оці години я з ними, потім Богдась, потім Саша, потім Сахновський з його дорученнями... Ні, ні, не можна ні роботи, ні почуттів, ні думок розкласти по поличках, але як впоратися з цим усім?
Сахновський повернувся з Лондона ще дужче стурбованим та заклопотаним.
(Продовження на наступній сторінці)