— Ти знаєш. — схвильовано розповідала Маруся Саші, — мене дивує в цих дівчатках, і в цьому бідняткові, якась власна гідність, абсолютна відсутність бажання викликати до себе жаль. Вона раптом спитала мене: "Ви, певне, з чужої сторони? Я це бачу. Правда, наш Париж чарівний? Я не можу намилуватися ним. Увечері, коли мені пощастить розпродати все, так, як сьогодні, я люблю сидіти, і дивитися, і дивитися, і думати". — "Про що?" — спитала я її. "Про все. Про все, що хочу, можу думати".
Марусі так хотілося ще побачити те дівча. Вона кілька разів проходила вечорами повз ту церкву, приглядалась на бульварах до кожної юної квітникарки, щоб знайти ту маленьку мрійницю. Але хіба це можливо в Парижі, де так легко загубитися маленькій самотній душі. Спочатку Марії важко було призвичаїтися до цього переплутаного життя, вона в цьому навіть Саші не признавалась, навпаки, усіх дивувало, як швидко вона пристосувалась до всього. Може, в своїх попередніх мандрах і в Італії, і в Лондоні, і в перших поїздках до Парижа вона вже звикла і до різноманітної юрби, блиску багатства і поряд жахливих злиднів жебрацтва, до галасу великих міст.
Та тепер, коли вона надовго оселилася в одному місці, вона більше почала приглядатися і прислухатися до цього небезпечного руху, дражливого гомону блискучих вулиць, до таємничого мороку старих занедбаних провулків, де селилася злиденна біднота, — ой, як боявся Саша, коли вона блукала там сама! — до околиць, звідки натовпом сунули вранці, коли ще й на світ не благословлялось, робочі люди... Люди! Скрізь її притягали, вабили, цікавили люди. Не багатії, не "вищий світ" — про них вона ніколи не писала й не напише, а найдужче — робочі, працьовиті люди: старі, молоді і особливо дівчатка, підлітки, діти. І в кожній істоті їй хотілося розгледіти власне життя цієї істоти. Вона думала, як же воно розвинеться і збережеться у цьому вирі такого великого, живого, грішного, і чарівного, і бездомного, і такого, що всіх може притулити, міста, як Париж. Бо так легко загубитися в ньому...
І от зараз вона йде до хворої жінки, яка лежить у величезній лікарні для бідних. І коли Марія вперше прийшла туди, їй здалося: хвора, безсила людина, опинившись там, серед сотень таких же хворих, на таких же койках, в таких халатах, усіх цих чужих і незнайомих людей, і в чомусь схожих до жаху, — може відчути лише розпач і безнадійний кінець.
Але ж це були живі люди, з жадобою життя. Вперше проходячи по палатах, Марія боялася, що не знайде свою сусідку. Але знайшла. А потім уже, придивляючись до кожної з сусідок у довгій, як казарма, палаті, познайомившися з ними, вона дізнавалася про драму кожної, чимось подібну до драми іншої, але в чомусь свою особисту, своєрідну, і відчувала, як потрібна інколи одна рідна усмішка, одненька квітка, щоб допомогти людині видряпатися звідси, напружити останні сили в боротьбі за життя, або... або не такою безнадійно холодно-самотньою залишити цей світ...
Саша знову поглядає на годинник. Зараз вона, Марія, певне, вже в іншому кінці Парижа. Вона попередила, що їй треба обов'язково зайти до мадам Бенні, обов'язково тоді, коли Карл Бенні, молодший її син-лікар, брат загадкового знайомого Герцена — Артура Бенні, у своїй клініці. Вона уточнила це не для того, щоб Саша, бува, не занепокоївся з ревнощів. Карл Бенні її "придворний медик", її Богдася, та й самого Саші. І хоч Карл, звичайно, чудово розуміє їхні взаємини, все ж таки і сам інколи так млосно дивиться на Марію і сумно недвозначно зітхає. Багато їх сумно зітхають. Що поробиш? Саша до цього звик... Але сьогодні, справді, їй треба побачити матір Карла наодинці. Старший її син Артур нещодавно був у Лондоні, часто навідувався до Герцена й Огарьова, тепер повернувся до Петербурга, і від нього мати давно не має листів, дуже хвилюється. Марія знає: його заарештовано. Але ж, може, це ненадовго, може, це не через "лондонські зв'язки"? Може, поки що нічого не треба говорити матері? Краще запевняти, що материнське передчуття помиляється?
— Ой, як я не люблю брехати, і головне, те, що вона знатиме, нічого не допоможе...
Вона радиться з Сашею і, звичайно, зробить усе по-своєму.
...Вона вміє заспокоїти людину. Навіть Іван Сергійович казав не раз: "У вас дар робити з людьми, що хочете".
А з ним, із Сашею? Так, і з ним також, може, ще й дужче, ніж з будь-ким... Варто тільки побачити її, вловити її погляд, її усмішку при зустрічі, варто їй шепнути на людях, мимохідь "серце моє", якесь ласкаве, тільки "їхнє" слово — і він знає: вона з ним, адже вона з ним!
Але чому ж увечері, вірніше вночі, треба розходитись по різних квартирах, чому ж вранці не можна прокинутися разом, і для всіх вона — "пані Маркович", і інколи сама, сама вона так спокійно каже знайомим: "Оце одержала листа від чоловіка, з України, він пише..."
У цьому сучасному Вавілоні — Парижі — ніхто особливо не звертає уваги на їхні взаємини, наче все це природно, наче так і повинно бути: гарна молода самостійна жінка, ну й, звичайно, при ній, як тінь, стовбичить молодий чоловік.
При людях вони на "ви", і вона йому каже: "Олександр Вадимович..." А як усе може бути інакше? Він не знає...
Він дивиться на годинник і знову підраховує. Зараз вона у свого давнього знайомого — польського поета Сови-Желіговського. Саша інколи також заходить з Марією до нього. Але частіше вона буває там сама. Сьогодні вона також буде у Желіговського сама. Там вона зустрінеться, — вона сказала Саші про це, — з офіцером Олександром Сахновським, який приїхав оце з Лондона, а зовсім нещодавно вирвався з Росії. Вона сказала:
"Олександр Іванович просив йому допомогти тут перебути, влаштуватися, знайти якийсь заробіток. Я вирішила, поки що там знайдемо — хай зараз піджене Богдася в математиці, ми ж з тобою в математиці не дужі мастаки! Ти не уявляєш, з якого пекла вирвався цей Сахновський! Я потім тобі розкажу все — зараз ніколи..."
Вона часто так каже: "Я потім тобі розкажу". Можливо, це "потім" і не настане...
Що з того, що вона сама сказала Саші: "Ми повинні бути зовсім прозорі одне для одного. Ми нічого не повинні таїти в собі. Я вся перед тобою розкрита, і ти також!"
Що з того, що вона це казала? У нього й справді нема ніяких таємниць від неї. Які у нього можуть бути таємниці, якими він не поділився б з нею?
Та, кажучи так, вона й не брехала, це стосувалось різних життєвих справ і її особистого, сердечного... Хіба вона щось своє приховує від нього? Але ж це не стосувалося її зв'язків, її взаємин з людьми, з якими вона стрічалася у Желіговського, у Саліас, які приїздили з Гейдельберга, з Лондона. То ж були не її особисті власні таємниці, не її власні справи. Про те вона не мала права говорити навіть Саші. Саша це розумів. От і зараз. Сахновський, який "вирвався з пекла". Уроки Богдасеві — це лише привід тактовно допомогти. Саша знає, вона без роздумів поділиться останнім франком, не підкреслюючи, не роблячи сумних співчутливих очей, поставить просто тарілочку смажених каштанів, коли нічого іншого нема вдома, або, проходячи разом з якимось бідолашним прибульцем метушливими паризькими вулицями, запропонує, наче між іншим, зайти до кав'ярні випити чашечку кави і спокійнісінько попередить при цьому: "Не турбуйтесь, я ж тут господиня, а ви ще не призвичаїлись, і зараз вам кожне су дороге". І ніхто, ніхто не почуває себе ніяково.
Порівнюючи з Іваном Сергійовичем Тургенєвим, вона, зви чайно, була людина, яка потопає в боргах і не знає, як виплутатися, і Іван Сергійович не раз писав у Росію друзям, що треба поклопотатися про її гонорари, адже не можна, щоб Марія Олександрівна опинилася в Кліші! Але порівнюючи з емігрантами, яких стільки зараз прилинуло до Парижа, особливо польської молоді, — одні втекли від репресій, інші приїхали для налагодження зв'язків, з важливими таємними дорученнями і просто не мали змоги дбати про своє власне життя і добробут, — порівнюючи з усіма такими, вона ж письменниця з досить відомим ім'ям, і хоч нечітким, нерівним, а втім, якимось постійним літературним заробітком, вона має квартиру — недорогий пансіон, і хоча часто боргує в ньому, але ж це дах над головою! Звичайно, порівнюючи з ними — емігрантами, вигнанцями, часто з чужими паспортами, без будь-якої професії, якою могли б тимчасово заробити, — вона здається їм просто заможною! І для них вона може позичити в інших... і в неї було легше позичити, ніж у справді "імущих".
Саша це все бачить, і розуміє, і... хвилюється. Хвилюється за неї, і в цьому він, не признаючись їй, на боці Тургенєва, який казав і писав щоб "не підпадала вона під вплив польського елемента"
* * *
Не має вона права розповідати навіть йому, найближчій для неї людині. Адже Марії довіряють дуже багато. Навіть добре, що є заборона хоч комусь прохопитися цими відомостями, і добре, що Саші не можна казати — навіщо його підставляти під небезпеку? Хоча в ньому Марія була певна, як у собі самій, — ні за яких обставин він нікого не викаже, не зробить нічого зайвого. Перш за все, думаючи про неї. Але навіщо ставити його, бодай випадково, у прикре становище?
Часто, вже після того, як Марія дізнавалася про ті чи інші події від своїх польських друзів, від герценівських посланців, вони про це читали вдвох у "Колоколе", і тоді Марія раптом щось додавала, пояснювала. І Саші було зрозуміло, що вона знала про це раніше.
(Продовження на наступній сторінці)