— Я гратимусь з дівчатками з третього поверху. І я завжди сумую за тобою, коли тебе нема, але занудьгувати не встигаю, — розсудливо мовив Богдась.
Марія потріпала його чубчик, який щойно пригладжувала, поцілувала в кінчик носа й пішла. Вона ж обіцяла Юлі турбуватися про її чоловіка, замріяного savant. Тільки подумати, цими днями він невдало кинув сірник і в нього на вулиці загорілося пальто! Він навіть не помітив цього, тільки за кілька хвилин подумав, чого це на вулиці так чадно? Перехожі перелякано його зупинили, і він тоді почав гасити на собі пальто водою з рівчачка. Хлопчаки, веселі паризькі гамени, з захватом і задоволеними вигуками йому допомагали! Богдась заздрив, що його там не було...
Коли мама пішла, Богдась постукав у двері на третьому поверсі. Там жила молода, красива французька дама. Ну, не така красива, як мама, але все ж таки досить гарна, як малюють у журналах. Це в неї була дівчинка, ровесниця Богдася, теж гарненька і теж завжди дуже чепурно вдягнена і схожа на картинку з дитячої книжки, їй Богдась дуже подобався, і вона сама перша прийшла познайомитися-. Вони бігали вдвох у садок коло дому, і maman дівчинки просила Богдасеву маму відпускати до них Богдася.
Богдась, звичайно, волів би гратися з хлопцями, але що ж, коли в їхньому будинку не було хлопців його віку, або надто малі, або зовсім дорослі, і, правду кажучи, дівчинка також подобалась Богдасеві, дарма що була трошки задавачка. Та Богдасеві пальця в рот не клади, він із неї пиху швидко збивав, особливо розповідями про хлопчачі витівки в пансіоні. До них інколи приєднувалась дівчинка-англійка, з четвертого поверху. Вона була нічого собі дівчинка, не задавачка й миролюбна, але з Лулу-француженкою було веселіше. Лулу любила попустувати, як і Богдась, тільки чомусь так траплялось, що вона завжди виходила суха з води, а за все відповідав Богдась. Але він їй це полицарськи прощав.
Так і мама вчила, що завжди краще взяти провину на себе, а не підводити інших, і ніколи в житті козаки-запорожці не виказували своїх товаришів. Богдась був певний, що колись Лулу оцінить його геройську поведінку.
Діти вдвох побігли в садочок, але чомусь незабаром Богдась відчув, що йому не хочеться бігати і в роті гірко, і він якось глухо кашлянув — наче в діжку.
— Ти кашляєш, як пес гавкає, — засміялась Лулу.
Йому раптом здалася ця біганина з м'ячем зовсім нудною.
— Я піду додому. У мене є справи, — сказав він Лулу.
— Ну, от ще, — закопилила губи дівчинка, — ти ж сам покликав мене і ще раніше казав, що в суботу будеш вільний!
— Казав раніше, а тепер обставини змінились, — по-дорослому відповів він і поволі потупав у свою кімнатку.
По дорозі він зустрів сусідок по table d'hote, двох молоденьких панночок американок, завжди бадьорих, зайнятих, заклопотаних.
— Comment зa va, Bogdass? (Як справи, Богдасю? (франц.) — спитали вони в один голос з нефранцузьким акцентом.
— Merci bien! (Дуже дякую! (франц.) — відповів чемно Богдась, але навіть не усміхнувся, як завжди. У нього страшенно розболілась голова.
Він сяде, посидить тихенько в кріслі, і поки прийде мама, все минеться.
Йому було дуже важко привітатися з приязною немолодою панночкою з Португалії — пишною, великою, з вусами, як у чоловіка, і з величезними не сережками, а цілими обручками у вухах. На цих обручках навіть замки були, і ці замки цікавили Богдася.
Незважаючи на те, що вона вся була велика, як гора, і з вусами, вона дуже подобалась Богдасеві, бо любила розповідати про свої мандрівки по світах і дуже весело сміялась, і якось, коли, крім них, нікого не було в їдальні, Богдась дуже чемно попросив подивитись ближче обручки у вухах, і вона навіть дозволила помацати замочки. Він потім так само чемно подякував і навіть шаркнув ніжкою, як робили найбільш виховані зразкові школярі без нагадування старших.
Взагалі в цьому пансіоні, де жила мама, були люди з усього світу, здебільшого приязні і до нього, й до мами, і мама, коли виходила в спільну вітальню, охоче розмовляла з усіма.
Богдасеві спочатку було дивно — з різних країн, а всі немов схожі, і розмови у них про роботу, книги, паризькі театральні новини, як у звичайнісіньких собі людей... от тільки португалка з своїми обручками... Але ж вона подобалась Богдасеві найдужче за всіх.
Взагалі, як придивитися — так усі люди однакові. Може, трошки по-іншому гралися хлопці в Гейдельберзі, і в Лозанні, і тут, у Парижі, але ж майже однакові ігри і в м'яч, і в розбійників. Він швидко знайомився з усіма, аби трошечки розуміти мову, а порозумітися можна! Він майже так само, як і мама, вільно розмовляв по-французьки, особливо з хлопцями, яким було байдуже до помилок, а в Гейдельберзі він белькотів по-німецьки.
Але ж так само, як і мама, він найдужче любить рідну, українську. Як це Полінька Тургенєва така вже доросла, а зовсім, ну зовсім забула рідну свою російську? Хіба можна забути? Ніколи він у житті не забуде, де б він не їздив! Він раптом уявив, що він уже повернувся "додому", у немирівський будиночок, його стрічає дядько Дорошенко — і не впізнає його! А він, Богдась, розмовляє з ним і по-французьки, і по-німецьки, і по-португальськи! А дядько Дорошенко думає, що воно за молодик такий приїхав, з яких таких земель? І раптом Богдась починає співати пісню, яку навчив співати любий Дорошенко:
Он, на горі та й женці жнуть...
І тоді дядько Дорошенко пізнає його і кидається обіймати! Ой, як добре!
Богдась справді хотів заспівати тихенько. Він сам собі сидів у кріслі в їхній кімнаті, й чекав маму, і про все це думав, і хотів заспівати, і раптом почув, що у нього не людський голос, а якийсь собачий хрип.
— Богдасику, що з тобою?
Над ним стояла мама, перелякано дивилась на нього, мацала чоло, щоки.
— Лягай, швидше лягай, у тебе підвищена температура.
Вона взяла його на руки і віднесла в ліжко. Потім усе туманилося перед очима і в голові. Він тільки весь час бачив перелякані мамині очі, вони здавались йому неймовірно великими, та ще чув незрозуміле слово — "круп".
Він бачив — заходив Олександр Вадимович, "мсьє Пассек", як інколи чемно казав Богдась, і мама його кудись посилала, заходила товста добра португалка, у двері просувалась голова господарки пансіону в білому чепчику з широким рюшем.
Здавалося, що Олександр Вадимович весь час прибігає і зникає, він щось приносить, когось приводить... Так, приводить лікарів, бо ті починають його, Богдася, мучити, щось наказувати, а у Богдася нема сили ані сісти, ані рота роззявити, навіть заплакати. Приходив savant Єшевський, майнуло обличчя Івана Сергійовича, і Богдасеві захотілося, щоб він знову став "добрим велетнем" і сів коло нього, але мама замахала на Івана Сергійовича руками і чомусь не пустила, кажучи: "У вас Полінька, у вас Полінька!"
Мама весь час сиділа коло нього, і не роздягалась, і не лягала спати, навіть коли ставало зовсім темно і надходила ніч. Певне, була ніч, бо було зовсім тихо, і було б моторошно, якби він не тримав маму за руку. Здається, в кутку на стільці сидів Олександр Вадимович і не хотів іти звідси, хоча мама казала, щоб він ішов. Богдась, навпаки, хотів, щоб він лишався. До нього долітали слова — "круп може задавити", і він боявся, що прийде якийсь "круп" і почне його давити, тому, певне, і мама не відходила, але все ж таки безпечніше, коли і чоловік у хаті. Він хотів сказати про це мамі, та не міг вимовити слівця — тільки сипів.
Він загубив відчуття часу, не помічав, чи день, чи ніч. Він марив, приходив до тями, знову поринав у забуття. У нього був дуже важкий стан, але ж сам він цього не знав. Лише інколи верзлося щось страшне, марилося і він хотів закричати, та йому тільки здавалось, що він кричить, а насправді він сипів і задихався. Мама вливала в рот щось гаряче, йому ставало трохи легше, навіть добре — мама весь час була коло нього і він засинав, тримаючи її за руку.
Особливо важкі були два перші дні, а найстрашніший — третій — криза. Уже не казали "круп", а казали — "криза".
У кімнаті розмовляли пошепки. Йому здалося, що мама плаче. Раніше він ніколи не бачив, щоб мама плакала. Йому стало її страшенно жаль, йому здалося, хтось її скривдив, її треба втішити, і він прошепотів:
— Мамо...
— Богдасику, серце моє, любий мій хлопчику! Він прийшов до тями. Богдасику, скажи, скажи щось! — майже закричала Марія. — Слухайте, він уже пізнав мене!
Богдась хотів засміятися — які дурниці! — він би не впізнав мами! Але він тільки шепотів "мамо", і то йому здавалося, що він сміється; вони обоє плакали...
До них підійшли лікар і Олександр Вадимович, і, здається, португалка була тут, взагалі, здавалося, багато народу. І вже всі всміхалися і давали якісь краплі мамі. Він не спав, не марив і все розумів. Лікар сказав, що він молодець, і сказав, що прийде завтра вранці, а щоб Олександр Вадимович приніс мамі вечерю. І вони лишились удвох. Мама голубила його й шепотіла:
— Ніколи, ніколи з тобою не розлучимося, мій найдорожчий, мій хлопчику!
Він це знав і так, і поблажливо їй всміхався, — він уже міг всміхнутися, — і гладив її волосся.
Повернуло на одужання. Невдовзі якось з Олександром Вадимовичем прийшов Єшевський.
Він подивився на маму й похитав головою.
— Маріє Олександрівно, отепер ви вже повинні хоч на годинку вийти на повітря. Погляньте на себе в дзеркало, на що ви перевелися.
(Продовження на наступній сторінці)