Опанас Васильович навіть не розпитував, — чому до Парижа, чому не хоче лишатися в Гейдельберзі, припиняє лікування в Швальбасі, не їде на Уайт, куди так хотіла поїхати. Він знав, що туди Герцен запрошує і Пассеків...
Він не розпитував. Вже добре, хоч це вона йому каже.
Він лишився в Гейдельберзі у добродушного Гофмана, якому кругом завинили, а вона з Богдасем поїхала до Парижа.
Це Герцен сказав, здається, в Остенде: "Люди, котрі живуть en garni — в мебльованих кімнатах, — легше знімаються з місця і переїздять, ніж ті, що заводяться своєю норою".
Якось при слові Єшевський сказав Марковичу, що Пассеки в Баварії, що захворів Володя. Значить, вони не поїхали теж в Англію... Але ж і не в Парижі... Швидше б додому. Неприємно, та треба скористатися протекцією Тургенєва, щоб влаштуватися на якусь службу.
На Куліша надії тепер нема. У Каменецького самого копа неприємностей, і він бідує, але "дома", все краще.
Повернуться додому, все уговтається.
Люди своїм втручанням, здавалося б співчуттям, з найблагішими намірами, але ж завжди з підсвідомою цікавістю до сенсацій і взагалі чужих справ, завжди прискорюють події і, головне, якісь рішучі висновки, зміни.
Може, коли б Тетяна Петрівна не скаржилась усім, не бідкалася так, всі ці інтимні події і не набрали б такої ваги "перед Європою"?
На Уайті всі щиро жаліли, що Марія не приїхала. Вона ж збиралась, бажала, це було очевидно. Адже почали приходити для неї листи — значить, вона давала свою адресу в Англії. Звичайно, не "свою", а Герцена, і Герцен відправляв її пошту, додавши черговий "Колокол" і інші свої видання в Париж Тургенєву, для передачі Марії Олександрівні, — бо не був певний, що вона там, надто блискавично міняла вона адреси і місця перебування!
Ні, цього разу вона порівнюючи надовго затрималась в Парижі. І в багатьох листах друзям — Анненкову, Макарову Тургенєв писав про неї: "Все така ж мила і так само їсть гроші".
Справді, на що вона розтринькала за півтора року 30000 франків, обмежуючи себе в усьому, в тому ж платті, в стоптаних черевиках, сидячи іноді без обідів? Але вона лишалась такою ж "милою, розумною, щирою і поетичною Марією Олександрівною", і Тургенєву було не байдуже до її життя, і він їй часто писав з Куртавнеля, а коли приїздив до Парижа, вони завжди бачились, і ближчі друзі знали — від Тургенєва навіть швидше і точніше можна довідатись про Марію Олександрівну, ніж від неї самої.
Завжди нею дуже цікавився Олександр Іванович, і йому Тургенєв писав про неї докладно:
"Куртавнель, 27-го вересня 1860.
Люб'язний Олександр Іванович, як тільки я одержав твого листа, переданого мені, негайно вручив його Марії Олександрівні, яка також хотіла негайно відповісти тобі. Мені з нею було не мало клопоту: треба було вивести на світ божий з виру фальшивих взаємин, боргів і так. ін., в якому вона крутилася. Чоловік її незла і чесна навіть людина, але гірше всякого злочинця своїм дрібним, дратівливим, самолюбним і незносно важким егоїзмом. Марнотратством грошей (при абсолютній відсутності не тільки комфорту, але навіть одягу) він нагадує мені Бакуніна, нічим, зрозуміло, іншим, бо при цьому він обмежений до убогості. Я вирішив, щоб зло викорінити, влаштувати Марію Олександрівну до пансіону, де вона за 175 фр. на місяць має все готове, відправити чоловіка до Петербурга, де на нього чекає служба, підготовлена Ковалевським, з'ясувати всі борги і тим самим припинити їх, а урвиголову і кепсько вихованого, але розумного хлопчиська — сина Марії Олександрівни, віддати тут у пансіон для вимуштрування. Але чоловік, котрий досі жив грошима й боргами жінки, не згоджується їхати з Гейдельберга, не попрощавшись із нею й сином — там, і от вона туди поскакала на два дні, що їй коштуватиме франків З00. Принаймні вона одвезе йому гроші на від'їзд і з'ясує борги його в Гейдельберзі (себто візьме їх на себе). Він, головне, заборгував Гофману, колишньому московському професору..."
Лист був жорстокий не тільки щодо Опанаса Васильовича. Коли б і Марія прочитала його, їй стало б гірко за обох. Але вона була ще переконана, що все робиться залюбки для неї, легко й просто.
А зараз ніхто б, може, не повірив, їй найдужче не хотілося образити Опанаса. Вона сама запевняла себе: він поїде, влаштується, вона працюватиме в тихому своєму пансіоні ще більше, і тільки розрахується з боргами, приїде з Богдасиком. А Богдасика Іван Сергійович теж добре влаштував для навчання.
Як вона могла відмовити Опанасові і не поїхати попрощатися?
Вона бачила — Тургенєв надто зверхньо ставиться до її чоловіка, він не розуміє його, бо не утруднює себе увагою й інтересом до цього, але ж Іван Сергійович так турбується про неї і стільки допомагає в усьому...
Та на умовляння не їхати зараз до Гейдельберга, не уривати вже трохи налагоджений-побут і роботу— вона категорично не згодилась. Власне, яка різниця, що до її боргів додасться ще З00 франків? Розплатиться!
Вона не могла, не могла зараз так образити чоловіка.
* * *
Дуже сумні й важкі були ці два дні в Гейдельберзі. Розмовляли тихо, спокійно, обережно, так — начебто в сім'ї важкохворий, і щоб не турбувати його виявом своїх почуттів, говорять лише про суто ділові справи. Маруся записала цілу низку доручень — куди віднести нову повість "Три долі", нові оповідання, де належить одержати гроші, кому скільки віддати, скільки з них їй надіслати, скільки собі залишити. Записала навіть, кого обов'язково в Петербурзі привітати, обов'язково знайти Писарєвих — Митину матір, чула, зараз вона там. Радила Опанасові, де краще підшукати квартиру.
— На весну ми повернемось, не сумуй! — казала Марія впевнено.
Опанас Васильович більше мовчав. Він уже сам не міг далі жиги на її утриманні, без своєї роботи і, власне, без сім'ї. Вона нервувалася дужче. Навіть її заспокоював:
— Не хвилюйся, все там влаштую, і ви приїдете. Слухай, Богдасику, мами, пиши мені.
Але, поглядаючи на сина, він стримувався, щоб не заплакати. Не зумів, не зумів він збудувати сім'ю. Що він може й дорікнути? Може, коли б сам був інший, діловитіший, уміліший, усе було б і інакше. Хоч би швидше минав цей час розлуки, щоб вони повернулися, а він зустрів би їх батьком, господарем в теплому гнізді. А любов? Не треба про це думати. Вона ж його дружина, мати його сина, і хіба вона не звикла до нього?
Він захотів сфотографуватися з Богдасиком. Власне, і з нею хотів, але вона не любила фотографуватися. "Не хочу на прощання. От повернемось — тоді!" Вона вірила, що повернеться.
— Я проведу тебе до Франкфурта, — заявила вона. Їй всіляко хотілося пом'якшити його від'їзд, зробити його теплішим.
Сумно повідомила Єшевського про від'їзд Опанаса Васильовича.
Чужі діла, а Єшевському також боліло. Професор зрадів, що Марія Олександрівна їде проводжати чоловіка.
— А як же ви самі повернетесь? Він уявив, як їй буде тяжко...
— Знаєте що, я теж поїду з вами, якщо нічого не маєте проти.
— Авжеж ні, я вам вдячна буду! — щиро мовила Марія.
Дізнавшись про це, вирішила їхати з ними і Сонечка Рутцен.
Опанасові Васильовичу це було приємно. Він вірив—дружина й син лишаються на кілька місяців, вона недорого влаштувалася в паризькому пансіоні. Богдасик вчиться, вони перебудуть, поки він все підготує. І як не байдуже було до людей — що скажуть, як подивляться, — зараз і через це було приємно, що їдуть його проводжати. І здавалось: з ним знову його добра, уважна Маруся, яка так дбайливо зібрала речі, про всі справи нагадала і сиділа, поклавши голову на його плече.
Давно не була вона такою ніжною і близькою, і наче їй розлука була ще важчою, ніж йому.
Богдась лишився ночувати у Гофманів, бо вона хотіла посадити чоловіка в берлінський поїзд, а тоді вже вертатись.
Усі говорили про незначні речі, турбувались про квиток, поїзд, вагон.
Осіннім похмурим ранком, о шостій годині, відходив поїзд на Берлін.
Марія зайшла з чоловіком у вагон. Обнялися.
— Прости мене, Марієчко, — поцілував їй руку, голову.
— Пиши, ми писатимемо про все. Ми приїдемо навесні. Не турбуйся за нас, все гаразд буде, — і раптом усміхнулась тою далекою довірливою усмішкою. — Як повернемось — одразу поїдемо в Чернігів, Немирів, Київ — скрізь! Обійми найміцніше батька Тараса, і Дорошенка, як побачиш, і всіх, всіх наших друзів! Скажи, всіх я пам'ятаю, усіх люблю моїх "паничів", як і раніше, і всім мої книжки даруй, ті, що тепереньки вийдуть.
Уже дзвонив дзвоник.
— Маріє Олександрівно! Ви до Берліна їдете? — кричав з перону Степан Васильович Єшевський.
— Марусю! Зараз поїзд рушить! — перелякалась Сонечка.
Марія стрибнула з східців вагона. От передавала вітання друзям, Україні, і наче вся вона, батьківщина, на якусь мить з'явилась перед нею, не конкретна якась картина, а відчуття рідного, безмежно рідного... Опанас висунувся у вікно, востаннє подивитись на Марусю.
Коли б знав, що справді востаннє...
Потім сів. У купе нікого не було. Сльози котилися з очей. Швидше минай цей час!
Частина друга
1
(Продовження на наступній сторінці)