Еге, "не існує"! Вона вчора прийшла до нього до хати, поводилась, як у себе вдома. Він ніяк не міг її випровадити. Ця навратлива рудоволоса жіночка має звичку робити все по-своєму. Вона відразу присвоїла собі амплюа диктатора!
Надійко! Чи чуєш ти мій крик? Приїдь! Приїдь визволяти свого Миколу з пазурів упириці!
18
Що таке Синя Панчоха?
Гаїна думає вже дві години й приходить до висновку, що це істота суха, вона не хоче знати кохання, наукова стара діва. Сьогодні редактор "Літературного журналу" потішив Гаїну: сказав, що її Христя з оповідання "Вродливі нещасливці" — Синя Панчоха. Гаїні захотілося не бути Синьою Панчохою, але вона не знає, який вчинок відповідає Синій Панчосі — піти до книгозбірні, чи не йти.
І Гаїна пішла, прийшла. То це вчинок Синьої Панчохи чи ні? Нема в кого спитати. Нікому й не хочеться говорити, — це ж профанувати своє недоторкане. Та й нема нікого. Дві приятельки має Гаїна. Одна — всім задоволена, урівноважена сім’янинка Соня, а друга… хоч і давня товаришка, але Зіна зрозуміти не зможе. Зіна — самі успіхи і ніякого нещасливого кохання… Та й от — і редактор журнала не зрозумів.
Ті твори, що з душі Гаїниної йдуть, нікому непотрібні. Скільки їй за цей час повернули? Чотири оповідання… Всі, всі… І Гаїні хочеться померти — таке ідеологічно невитримане почуття. А тому вона прийшла читати Стенда ля "Записки еготиста", щоб почувати коло себе товариша.
Що ж таке творчість? Це ж те, що йде від істоти людської і не питає, чи припасоване воно до "норм". Така пісня. Вже потім інші розкладають її на елементи, вчиняють вівісекцію, роблять із цього знавство.
Скульптори ліплять свої твори з натури, їм вільно її відтворювати. Чому ж мистець слова мусить "уза-гальнювати", "типізувати", "подавати в пляні соціалістичного реалізму"?… (Що воно за звір такий, ніяк не второпаєш?)
Птиці в лісі співають, як хочуть. Ет, нікого не слухай, а пиши так, як тобі любо! Інакше — ні! То вже не творчість.
І треба навчитися вже, нарешті, нести цей важкий тягар, нікому непотрібне життя. Невідомо, скільки ще років турбуватися про матеріяльне. Це ж просто якась анекдота, бо нагадує аліменти. Гаїна, виходить, сама собі платить аліменти на прожиття. А воно їй нінащо, не знаходить вона собі місця в ньому. Ані бурхливого, ані кольористого, — ніякого...
І чого це так, що коли чоловіки — диваки, то це їм прощається, а Синім Панчохам бути дивачками зась? Кожен мікадович не йме віри твоїй цінності...
От про кохання Гаїна так нічого й не сказала, а вона ж, не бажаючи бути подібною на Синю Панчоху, прийшла сюди…
Ну от, прийшла вона. Недалеко від сміху до плачу. Гістеричний стан. Може це й є поведінка Синьої Панчохи?
Ні; не ходити їй сюди, не розвереджувати себе ще й Стендалем. А інші місця їй видаються пусткою.
19
Вже скоро приїде Надійка, і скінчиться це чортовиння. Микола сказав Майї, щоб вона не мала ніяких ілюзій. Ми з Надією зв’язані словом і я нікого, крім неї, по хочу. Здається, ясніше сказати не можна. І Микола по має часу на сексуальні пригоди, бо йому треба опрацьовувати дипломну роботу, а матеріял росте в гори.
...Кавказ це теж — Скитія? Певно! Ось узяв у руки збірку звісток грецьких письменників того часу, а вони один за одним розповідають, які скитські племена проживали на Кавказі та які були їхні звичаї. Це ж там, на узбережжі Чорного моря, виявляється, відбулася не одна подія в родині знаменитої божеської династії Зевса. А-яй-яй, о-йой-йой, скільки там скандальних історій!
Як відомо, Зевс почав своє богування з убивства власного батька, Кроноса. Могилу Кроноса, що їв своїх дітей, а потім сам зазнав такої невеселої долі, показували на одній кавказькій горі. Мама Гера народила сина титанові Евримедонтові, що зґвалтував її ще до законного шлюбу із Зевсом. Син цей — Прометей, скитський цар, той самий, що вкрав у вітчима Зевеса вогонь і подарував своїм людям. Виходить, що скитам?.. Тато Зевс наказав синам Гефестові й Гермесові розп’ясти Прометея на кавказькій горі близько Каспійських воріт, на сумне видовище усім скитам. Хвалити богам, порятував його Геракл, всім відомий герой-чолов’яга, отой, що мав роман із жінкою-змією, володаркою Гі-леї, здається, Бористенівною... Еге, був такий гріх! Володарка Гілеї народила Гераклові трьох синів і один із них ото й був Скит, що від нього пішло все скитське плем’я. Подумайте, все це — онучата Зевсові, як не як, бо Геракл був побічний син Зевсовий. Якось він виплутався з любовної пригоди, подарувавши нащадкам лук, пояса й золотого келиха, а сам подався далі, на східне узбережжя Чорного моря, добувати золоте руно з арґонавтами у скитів-колхів. По дорозі ото й трапилось йому допомогти родакові: вирвав ланцюги разом із скелями, розкував Прометея і порозганяв орлів, таких дуже ласих до людського серця живцем…
Що ж це за золоте руно? О, в горах Кавказу течуть ріки із золотим піском. Ото, щоб добути те золото, кладуть у воду овечу шкуру й золото на ній осідає, шкуру ту й називають золотим руном...
Не тільки золото є в горах, а й мідь. Он славний майстер Гефест Зевсович викував цареві колхів мідні воли, що дишуть вогнем, а з того знов вийшла нова історія: арґонавт Язон зорав тими волами поле, посіяв зуби дракона, а з них повиростали незчисленні скитські полчища...
Але Миколу зацікавив не так кульгавий Гефест, як брат його, грубіян і забіяка, войовничий Apec. Ареса звали Теритом, що означає Звірський, а це тому, що як ідеш у бій, то не май у собі смирного почуття, мусиш бути як звір. Так ото цей Apec мав у причорноморських краях свої рівнини, гаї, храми, навіть цілий острів. Тільки йому одному скити приносили жертви, встромляючи меч у купу хмизу. Подекуди скитів так і називали Аресовим племенем, бо він, нібито, був їх пращуром. Отож те Аресове плем’я, — кажуть грецькі міти й леґенди, — і вигадало залізо, "зле сотворіння, що підноситься із землі, бодай би воно загинуло!" Скитське плем’я халіби, — розказує грецький тогочасник, — не пасуть і не сіють, вони вже тисячу років знають, як добувати залізо. День-у-день, серед кіптяви й диму, виконують вони свою тяжку роботу...
Микола протирає очі. Що за важку тему вибрав собі він! Apec… То це, здається, Арій чи, по-нашому, — Ярило? Аресове плем’я це ж Арієве плем’я, арійці? А справді, виріб заліза вперше був відкритий на Кавказі ще за тисячу років до того, як воно з’явилося у Европі. Кавказькі залізороби цупко тримали у таємниці свій винахід.
Цю друкарську машинку колишні господарі хотіли вже здати в музей, як унікальну старовину, а вона Гаїні ще й заробляє на життя. Жодної залізної деталі в ній нема, саме дерево. Писати треба не дивлючись на надрукований рядок, бо рядки закриті, а тому Гаїна називає свою машинку сліпою. Це перший випуск "Ундервуду", гордо пояснює вона Ушерові, Соніному чоловікові, що приніс їй до хати роботу.
— Чомусь ніколи до нас не зайдете! Соня час-від-часу має більше роботи, ніж може виконати… А що ви не маєте телефону, то як же інакше дати вам знати? — по-отецькому научає Ушер.
Справді! Вже давно була Гаїна в тому іншому світі. Упорядкованому, ситому. Соня має таку філософію: "Якщо я живу, то хочу мати все, що для життя потрібне". І на цей фокус спрямовані всі прагнення. Тому в цій хаті є справжня друкарська машинка, а, не музейна, є радіо, телефон, ну, і всякі інші доступні радянському службовцеві догоди. А проте, вони люди хороші. Яка не є Гаїна дикувата, а завжди їй раді. Стіл їх завжди вкривається для неї смачними речами. І це так нормально, що навіть думати про якусь замороженість Гаїні і в голову не приходить. Хіба вона з Сонею колись не складала разом іспитів, не стояла в черзі до студентської їдальні?..
— Та трохи й так, винна, — не виправдується Гаїна, розглядаючи роботу та домовляючись, на коли це треба зробити.
І оце сидить Гаїна в хаті, стукає на сліпій стариці та дякує Соні й Ушерові, що підперли її катастрофаль-но перехняблений в один бік бюджет. Може, вони єдині люди, що їх двері для неї відкриті.
Переписує чужі думки й цифри, а сама душею "там"… Вчора він здався Гаїні не таким вродливим, але сердечнішим, ніж завжди. А власне, ще на нього й не роздивилася, — щоб уяснити собі, що ж її так полонило.
Намагається вона стати на хвилину ним і подивитися його очима на себе. Бо її власний погляд на себе фундаментально міцний. Ніщо не похитне його: вона негарна. Це робить її несміливою, а на вигляд — суворою й неприступною...
Так, я негарна, — виправдується сама перед собою Гаїна. — А хіба я кажу, що навпаки? Так, я несмілива, непевна себе, часто впадаю в депресію, як оце останні два-три дні. Так, я не маю жіночого кокетства, — й не потребую, як не потребує грошей той, хто не збирається нічого купувати. Але ніхто ж не заборонить мені розглядати людей, у цікавій грі уяви ставити їх у найрізноманітніші ситуації. Це ж моя вправа і моє право! І це нікого не понижує. І це нічим не загрожує... Крім того, як не в тій залі — день втрачений, нудний, як оці цифри, що вистукуються на сліпій стариці.
І ці свої думки хоче Гаїна записувати, щоб ні одної відтіні їх не згубити. До всього іншого — не має сили. Он лежить уже давно майже закінчене оповідання, а Гаїні легше чужі таблиці копіювати, ніж оту свою літературну вправу вишліфовувати.
21
(Продовження на наступній сторінці)