— М… м… м… — пожував губами Євген. — Та то можна б… тільки не знаю, як до того поставляться принципали. Її ім’я, справді, одіозне, багато разів відмінювалося, — чув сьогодні, якими епітетами її обкладали? Та ще й походження… Хоч правда, діти за батьків не відповідають, та боюсь, що…
— А все ж… Вона справляє дуже позитивне враження, — майже просив Микола, не знати чому. Може тому, що його обурили зарозумілість та розперезаність оцих "украінскіх пісатєлєй", які й говорити українською мовою не вміли. Хотілося щось тому протиставити.
— Може й спробую… — туманно відказав Євген і перевів розмову на інше.
Сай! Дві з половиною тисячі років — досить часу, щоб перетворитися із степової принцеси на куркульське охвістя. Але яке диявольське коло обставин круг неї!
14
Наближається буря. Буря пристрастей. Перед бурею, навалою стихій, капітан готується, збирає сили, стає кам’яний.
Буря та ще тільки відчувається. Радісно й тихо, сон-цесяйно і грайно — але поблискують у наелектризованому повітрі короткі блискавиці, як погрози.
І все це — лише в тому світі, де царицею я і де звук падає без відгуку, без луни. Але Гаїна чомусь надіється на капітана, — хай веде, мусить вести, камінно зціпивши зуби. Та маленька, легкодуха й довірлива особа мусить скоритися капітанові, вилитому з неіржавистої сталі.
Вона нехтувала наказами капітана не раз — і випивала за це гіркої. Та тоді їй прощалося. Молодості прощається все. Тепер є шлях, а навіть і кінець цього шляху визирає. Тепер лиш праця, праця і праця. Відпочинок — марнотрата. Спокуси — тяжка омана.
Перед Гаїною лежить переклад. Ніхто його їй не замовляв, вона сама його вибрала, робить, а як зробить, то понесе до видавництва. Скільки тут вкладено кро-піткого потіння, щоб слово було гнучке і влучне! Мука, — але яка радісна, світла. Гаїна любить переклад, бо це ж також творчість, вигравання українського слова, розширення власного лексикону й збагачення для загального вжитку.
Вона певна, що там це оцінять. Хіба перекладачів не треба?
15
Тож щоб залишитися на науковій роботі, треба стати членом партії. "І нікакіх ґвоздєй!" Микола вже подав заяву, спочатку в кандидати. Якщо не партизується, — не бачити йому аспірантури, як своєї потилиці.
Другу рекомендацію дав брат Майїн — там одної дівчини з молодшого курсу. А першу він уже давно мав, ще з місця праці до вступу в університет. Тільки він її не використовував, бо не міг чомусь себе присилувати. Як той казав: краще бути "безпартійною сволоччю", ніж викиненим із партії "ворогом народу"... Але... Є й така приказка: легше верблюдиці влізти в глечик із вузькою шийкою, ніж безпартійному розгризти граніт науки до докторської дисертації. Хоч і яка розблискуча-переблискуча характеристика керівника катсд-ри, хоч хай сім раз талановита буде дипломна праця, а таки знайдуться бар’єри, пороги, застави... Як не тепер, то в четвер, а таки виколупають тебе з науково-дослідного інституту. То краще вже тепер забезпечитися.
Отак під знаком партизації розпалювалася Миколина любов до скитів. Знайшов він там не лише Мадія, а й дев’яностолітнього царя-вояка Атея, що загинув у бою, а не в ліжку і не від пістряка. Знайшов Геракла, батька скитського народу, допомагав Гераклові розкувати Прометея. А Аполлон і Артеміда то й зовсім не грецькі, бо вони прибули із скитської Гіпербореї… Що більше заглиблювався Микола в нетрі грецької мітології, то виразніше виступало дивне: вона наскрізь пов’язана з Північним Причорномор’ям. Миколі прийшла в голову дика думка, чи самі греки, ота їх клясична культура, що стала підвалиною європейської цивілізації, чи вона часом теж не входить корінням у причорноморські степи? Подивитися тільки на тих бородатих сократів та демокритів. Хіба ж не подібні вони на портрети скитів з їхніх ваз та сагайдаків?
Але, щоб не розпливатися, Микола відкинув думку про греків. Не все за раз. Перш треба партизуватися.
Тільки Гаїну Сай ця партизація витиснювала. Хоч Гаїна й мала право на почесне місце у цьому Миколиному світі, як сестра сая, може особистого дружинника Атеевого, а може й самого Мадія, але партія не потерпить навіть платонічного зв’язку з куркульським охвістям чи рупором дрібнобуржуазної стихії, чи як там ще її величають. Ні, скитянко, я тебе не бачу й не знаю!
Але ж проте… Чи були б ці візії, якби не заглянув він у глибину цих фіялкових, аж чорних часом очей?
16
Гаїна хоче знайти вихід свойому нуртуванню почуттів — і не знає, де шукати його. Так сумно їй, що здібна на екстраваґантність. Але сором спиняє, сором за свою старість, — в шістнадцять років це було б інакше. В чім вихід? Чи могла б покласти перед ним листа, занизаного тими почуваннями, що ними оплутана вона? Чи могла б розповісти про буревії й спалахи, що ними сповнена душа і що все більшими колоніями в ній розростаються та не хочуть уже там залишатися?
Могла б. Але це — самій собі зачинити двері.
Чи могла б, опинившись зовсім близько, написати на клаптеві паперу: "Ви давно мене спостерігаєте. Скажіть, чи дуже я грізна?"
І це могла б. Але яка гнітюча буде павза, коли на лиці його вималюється здивовання, що само відповість: "Ви нам непотрібні!"
Не може Гаїна й привітно всміхнутися, бо це була б якась профанація. Людина намагається показати, що уникає. Розміркуємо: чи для того, щоб не дати приводу до недоречних думок? Йому, мовляв, ні до чого це. Ні, коли б ні до чого, то міг би сидіти поруч і не помічати її, як усі ці випадкові фотельні сусіди. А він тікає в протилежний бік залі, але весь час роззирається, неспокійний, зненацька обертається, щоб зловити мій погляд.
Людина раптом за всяку ціну підкреслює, що вона не хоче тебе знати. Одночасно — уперто, одверто признається. Але здалека. Що хоче сказати?
Гаїна почуває, що губить, що само відпливає від неї щастя. Що ж зробити, щоб втримати його? Не ходити до книгозбірні, взятися до чогось поза цією залею, поки ще не вкорінилося це жало? Гаїні випало в житті бути сумним філософом і нічим іншим. А того, щоб розгорнути віяло лукавства, — нема в ній, не знаходить у собі цього. Вона стає несмілива й дурна, коли обізвались усі струни її душі. І навіть відразлива.
Ні, вже досить! Все це пригнічує її і підсмажує на повільному вогні…
За такими думками Гаїна не зчулася, як уже підійшла до масивних дверей книгозбірні. І при самому вході завернулася. Він уже-став їй необхідний, це якась пагуба! Треба припинити це тепер, поки не пізно. На, на тобі цю залю, — сідай, де хочеш, будь спокійний! Не буду я вимолювати твоєї ласки!
17
О, Аллах! Як це воно так скоїлося? Вчора — вільний козак, Надійчин наречений, а сьогодні… Де вона взялася на мою голову, ця чортиця? Яким чином опинився Микола в однім ліжку з нею? І не п’яний, і не закоханий, і не загіпнотизований, і сном-ні-духом не гадав ще ввечорі… А тепер він із Майєю начебто чоловік і жінка? Микола не може спам’ятатися.
Точно висловлюючись, Микола почуває себе зґвалтованим. Ішли разом додому із університетських партійних зборів. Брат Майїн, голова студкому, вважав, що як дав рекомендацію, то має ще й на чай до себе запросити. Нічого не зробиш, Микола зайшов. Хотів якнайшвидше відбути той чай, але ця гливо-руда Майя, вчора товаришка, а сьогодні чортзнащо, — вона ще просить зайти на хвилину до кімнати, що стоїть вільна у їх мешканні. Він міг би її зайняти, якби хотів. — Ні, він кімнату має. Правда, поганеньку… — Але зовсім вільна, про платню нема що й говорити, та це ж не надовго…
Майя була така розмашисто товариська, з широкими жестами сердечного друзяки, з нарочито, здавалось би, грубуватим голосом, із солоними слівцями в розмові, що начебто стиралися й затиралися усякі перепони та різниці між ними. От собі, товариш у спідниці. І Микола розтав, не втримався й признався цьому товаришеві у спідниці про свою затаєну мрію. Аспірантура. Скити. Традиція державництва, загублена у млі тисячоліть, гніздилася в степах нашого Причорномор’я, на низовому Дніпрі. Козаччина нашого середньовіччя — тільки одне з чергових її розпалахкотінь, а живе вона й до наших днів. Що ж таке махнівщина, як не ґротескове її відродження? Нащадки степових причорноморських предків, що знали мистецтво блискавичних переходів і з’яв у несподіваних місцях, що в далеких походах плюндрували Мідію й усю Передню Азію, що від них Єгипет тремтів і відкуплювався даниною, що володіли Низом і всією Україною, — може ще так можна подивитися на махнівщину? Не маючи іншого виходу своїм дряпіжним успадкованим імпульсам, хлопці пооперізувалися стрічками з патронами, обтикалися бомбами, озброїлися карикатурним анархізмом і давай плюндрувати сусідні, чужі їм духом, міста й містечка, давай блискавично перелітати через простори на своїх тачанках…
Не знати, як це в Миколи вирвалося. Ніколи про махнівщину й не думалося, а само десь ні з сього, ні з того вплелося. Словом, Майя такою широкою концепцією була захоплена. Та до того ж захопилася, що кинулася Миколі на шию.
А потім почався якийсь шал. То не Микола був, то невідомий йому звір, тварина. Дві тварюки, що створили восьминогого звіра, — якщо вірити Платонові, що такий існував. Існував, то були Майя й я. Але Микола хоче викинути із пам’яті цей спогад. Ніякої Майї не існує на світі.
(Продовження на наступній сторінці)