… І на Боспорі, і на Райні не мають кочові скити хат, ні огнищ. Живуть вони у вежах, накривають їх вовною з овечих шкур та повстю. Не їдять хліба, не знають ні плуга, ані оранки. Вежі їх на чотирьох чи шістьох колесах. Це — рухомі доми, часто на дві кімнати, закриті повстю. Туди не досягає вітер, ані дощ, ні сонце. Везуть вежу дві-три пари волів. Чоловіки їдуть по боках на конях, у вежах сидять жінки й діти, за вежами тягнуться отари овець, череди дворогів, табуни коней. Стануть на попас, поки є паша, поживуть, — а тоді далі.
Коли надходить зима, складають усе майно в вежу й переїжджають у тепліші краї. Мабуть, у Крим, — здогадується Микола.
А зима в Скитії люта! Мідні казани від холоду тріскають! У безлісному степу віють холодні вітри, вічно сніг і мороз, а від вітрів ще більша холоднеча. І так — вісім місяців. А влітку — нестерпні спеки.
Отож, як вродиться дитина, її несуть до джерела, мороз чи не мороз, та голеньку занурюють у крижану воду. Витримає — буде, як дуб. Усе життя здорове та міцне. А не витримає, помре, — для дитини краще, бо не зазнає нещастя хорувати і бути нікому непотрібною… Але як уже жиє, то годують кобилячим молоком і "не приставляють до дитини капосних мамок та дядьків", — висловлюючись словами грека, який усе оце нам розказав.
Дивно! То оце з цієї "непривітної, холодної Скитії, де вісім місяців мороз, туман і сніг, з безлісної пустелі, де росте тільки трава", греки з приємністю одержували всілякі добра? І чого тільки не навозили їм! Скотину, шкіру, мед, віск, хутра, солону рибу і головне — хліб. Експорт хліба був найважливішою галуззю торгівлі скитських магнатів із грецькими колоніями. На хлібові й розбагатіли вони, зазнали смак тонких грецьких вин, повдягалися в дорогі тканини, полюбили різні нечувані розкоші, як ото пахучі олійки, спеції, розкішний посуд.
Добрим джерелом прибутку були ще й раби, — роз-повідають грецькі автори. Не було дому в Римі чи Ате-нах, щоб там не вслуговували скити-раби чи рабині. Кожний хоч трохи заможніший дім мав як не стільника, то пекаря, то водоноса. В Атенах поліція складалася із скитських стрільців.
А вже як самі скити ставали панами, то не дай ти, Господи-Боже! Скитська аристократія була дуже жорстока. Панувала над іншими так бундючно, що рабське слугування в них було сполучене із слізьми та пам’ятне в кількох поколіннях.
Вони чомусь нагадали Миколі нашу партійну аристо-кратію, отих різних князьків — секретарів райпартко-мів. Чи хоч би й "членів комітету незаможних селян", отих неохочих до сільської праці вічно бідних гультяїв, що їх радянська влада поробила "хазяями села" і що безжально викидали на мороз сйоїх сусідів, призначених у Кремлі на загибіль…
Може це в них говорять ті предки, що зневажали працю коло землі, а грабунок вважали найпочеснішим зайняттям? Може цей розгром свого ж свата й сусіда — вияв ще невигаслих, імпульсів?
Микола задумався й дивиться поперед себе. Чому Ляодіка така чужа, змінена? Що з нею? От, уже й пішла. Щойно ж прийшла.
Ця загадка, її прізвище… Царське, а вигляд гіперборейський. Може це й загадка нашого народу? Саї й гіпербореї в ньому перетопилися... Чи може ще не перетопилися?…
16
"Я вже вимучилася докраю. Нічого більше придумати не можу, як просити Вас: не спостерігайте мене. Все-все розумію, тільки серце не слухає…"
Витримки, витримки! Смійся, нарешті, з себе, як не можеш до кінця зрозуміти, серцем пройнятися, що нема його для тебе. А листів, розмов непотрібно.
І от Гаїна знов розхвилювалася, не до читання Марселя Пруста тепер. Що, як Пагуба стежить у цю хвилину? Що, коли вона не вигадує? Яка сила примушує її й його водночас підносити голову, зустрічатись очима? Що це за притягання? Не до Пруста тепер, не до "Одноповерхової Америки". Не до цього. Геть звідси! Та куди ж? До Соні? Ні! Ні, неможливо. Знову бачити ту жінку в білій хустині, що гнеться на розкладачці у сінях, — і їсти ті добірні Соніні страви?
Нічого не хочеться, крім мріяти без дум і образів, згу-щеною емоцією. Мріяти годинами, днями. Може Гаїна збожеволіла? Бож "настирлива ідея" це й є божевілля.
І коли вона відмовляється від Пагуби, то їй здається, що вона сама себе обкрадає. Коли дає собі волю, — здається, що осміяна. Від одної прірви до другої балянсує. Ну, добре, нехай буде друга.
Щоб переключити це напруження, дати йому вихід, Гаїна намагається зосередитися на чомусь іншому. Теми! Якби ви так легко клалися на папір, як оці думки настирливі! Для цього потрібне зусилля, а воно пішло на інше.
Плутаючись у цих думках безрадісних, уявила собі Гаїна: от мине час, вона не відчуватиме гострої втрати. Так, я знаю, втрати! Хоч це буде втрата в повній силі, та відбудеться процес задавнення. Але тепер! Чому ти ридаєш?
Тому, що вся моя емоційна сфера відгукується до цієї людини. Всякі розважання зникають. Чому не можу я дивитися ззовні на свої муки, де ти, велика Я? Ні, цієї синтези не буває. Роздутий бальон емоцій витиснув мою вірну старшу Душу. Вона знітилася.
Відмовитися б від непроханого дару життя, аджеж доводиться ось від кохання відмовлятися. Смерть і кохання — чи не дві рівнозначні сили? Або кохання, або смерть — ти хочеш сказати? Ні, кохання — таке ж невблаганне, як і смерть, і без нього — смерть.
І щоб витиснути таки ці думки, Гаїна починає писати оповідання. Та замість "Ударники ланів" рука виводить: "Біла хустина".
17
Вовк у лісі здох, — Микола вибрався в гості. Подобалась йому ота цікава пара, Тарас і Аріядна, що разом з ними Микола та Євген зустрічали Новий рік. Науковці обоє. Тарас — археолог, сухуватий у вислові, з точним окресленням усього, що не казав би, з малою дозою тонкого гумору. Аріядна — етнограф, з фантазією, цікавими асоціяціями. Як дотепно бавилася вона давно-забутими символами: Новий рік — народження непереможного Сонця — бик-сонце — хрест — свастика — спіраля... Це — його атмосфера! Жартували з нитки Аріядни.. А ось тепер Микола надумався й собі за цю нитку вхопитися.
Вже давно цвяхом улізла одна думка в голову, щораз вертається та й вертається, — та нема з ким її поділити. Про оте наше слово орачі. Чи не є воно те саме, що й арії? Чи не трипільців тих таємничих це справжнє ім’я? Адже ми їх теж так само називаємо: "хлібороб", це ж синонім "орача". Він оре ралом ("оралом") — "аріє". А що він орав волами, то й віл так само звався Ар. Воли були священні істоти, а оранка — священна дія. Хтось не вмів вимовити Ар і казав Ай. Та й стало — бугай — "бог Ай".
Не пропало воно й після того, як настав злам. Зникає мальована кераміка аріїв-орачів, з’являється нецікава й груба шнурова кераміка, — чомусь смаки змінилися. Цю зміну доісторики зв’язують із рухом людей із бойовими сокирами, — камінними, але виробленими на зразок бронзових месопотамсько-кавказьких. Ідуть вони та й ідуть, змішуються із старожитніми орачами, переймають у них уміння обробляти землю, та разом і з цим і само ім’я. Але ці арії вже не такі! Через п’ятьсот років від початку занепаду трипільських селищ, з’являється войовничий бог Арій-Арес у бронзовому спорядженні і рушає на південь підбивати Егей-ські острови, Крит, Трою... Замість старих божеств, псаджує на Олімпі царську родину батька Зевса… Понесли з собою ці Аресові завойовники й свої казки, ле-ґенди та міти, та й усіх тих героїв-богів: Прометея, Ахіл-ла, Геракла...
Чи правильно думає Микола?
Ну, а в нас ці арії-хлібороби й бронзовики-скотарі, злютовані в один нарід, залишилися з Яром, Ярилом. Микола ладен присягати, що стародавній праслов’янський бог Яр, бог весняного скресання природи, ярої сили весни, врожаю, само сонце навіть — мав він первісно образ бика. Старослов’янський Ярило як і єгипетський Озіріс, весною умирав, його оплакували, хоронили... щоб зерно, яке сіячі хоронили у землю, зійшло ярою пшеницею.
А скільки слов’янських імен пішло від цього Яра! Яровит — бог у західнїх слов’ян. Ярослав, Ярополк, Яромир…
Крім патрона хліборобства, Ярила, є ще й Юрій, патрон скотарства. Хіба ж це не змінений Арій?
Чи вірно думає Микола?
Але це тільки передмова до того, що випливає далі. Витікає ж от що: леґенда про золотий плуг, золоте ярмо, золоту сокиру й золоту чашу це — символічне оповідання про генезу нашого народу. Плуг і ярмо — символи орачів-хліборобів, що орали волами. Сокира — символ приходців-"бронзовиків", що розіллялися по мапі Евразії із своїми сокирами-зброєю. Чаша — символ кровної споріднености народу, що витворився з усіх цих метаморфоз на державотворчих скитських дріжчах. Чаша — це вже скитський символ, скити пили побратимство з одної чаші. Ну, а що воно золоте… То ж у скитів усе золоте. Леґенда, але яка точна: дочка Бори-стена — місцева людність, орачі; приблуда Тарґітай-Геракл — представник "бронзовиків"; їх нащадки — ті, що потім звалися скитами, ой, вибачте, сколотами…
Чи гарна моя казочка? — всміхається сам до себе Микола. — Це ж стосується українського народу, бо ми й далі — орачі-хлібороби, продукуємо хліб не тільки для себе, ай… Вірніше, — тільки не для себе.
Але ця остання думка абсолютно не пасує кандидатові партії, й Микола старанно її викреслює.
*
(Продовження на наступній сторінці)