"… Сармати вештаються взад і вперед вулицями міста Томі. Нема нікого без налуччя, лука й синюватих від зміїної отрути стріл. Грубий голос, люте обличчя. Ні волосся на голові, ні борода не підстрижені. Десниця завжди ладна всадити ножа, що його кожен варвар носить біля ребра… Мають у собі більш дикого звірства, ніж вовки. Звіриними шкурами й широкими штанами захищаються від холоду, а страшні лиця закриті довгим волоссям.
Довкола міста загрожують війнами незчисленні племена, що вважають ганьбою жити не з грабунку. За містом ніхто не почувається безпечно. Ворог густими натовпами, як зграї птиць, налітає тоді, коли його найменше чекають, і забирає здобич, ледве помічений. Ми часто збираємо на вулицях отруєні стріли, що залітають в середину міста при замкненій брамі. Тому рідко хто насмілюється обробляти землю, та й той нещасний одною рукою оре, а другою тримає зброю…"
8
Сьогодні вже місяць, як Гаїна не була в книгозбірні. Від того тільки, що вона усвідомила: "В нього роман із тією дівчиною з чорними косами…" — вона вчиться дивитися на світ, як і раніше.
І чого це ти розігналася до того, що тобі не належить? Не для тебе любов, не для тебе дружба. Гаразд, це найбільше щастя, що подароване людям, — та не всім. Ти його ніколи не мала. Але ти маєш ще більше щастя: це отой стан розпливу в повноті, у всесвіті. Це бездумна напівсвідомість, що зливає тебе із небом, із степом навколо, із співом жайворонка, із запахом землі та трави, і всіма барвами степових квітів, з усіма тими існуваннями-життями, що бринять навколо. Здій-снюється тоді твоє повсякчасне бажання: бути скрізь одночасно, собою виповнити все. І як назвати оце несхоплене в думку почування? Гаїна не знає.
Може тому така бездарна вона у "світському" вияві? Ота їхня "активність", "виступи", обжирання за себе, намагання удавати "чарівну особистість", запобігання ласки у "можновладців", — все це чужа й невідома їй царина. Не може вона похвалитися й здібностями цитувати напам’ять, бо те, що читає, йде в глибини й там розчиняється та стає складовою її частиною, повертається в свідомість уже в зовсім іншому вигляді. В інших усе зостається на поверхні й вискакує при потребі відразу, — непережите, неперетравлене, витвір не власного розуму, — але яка шикарна пам’ять! Що ж, нехай безліч Гаїниного часу йде на бездумне марення, майже втрату свідомости... Але це — її найкраще, її власне, індивідуальне щастя. І як назвати це?
Так би треба було піти в книгозбірню, понишпорити в енциклопедіях та в книжках із психології, — як же зветься це щастя! Чи й іншим воно відоме? Ніхто нічого навколо не скаже. А запитай — ще засміють. Перша Зіна… Вона вже раз її висміяла. "Ох, яка ж ти незбагненна, складна істота! А я не вірю!" — поглузувала Зіна, як Гаїна почала була їй приблизно отакий стан описувати. Та цього не можна розказати, це в слова не вкладається. Може це і є та нірвана?
А "Трактористка" не виходить. Треба ж! Тільки як писати отими папужними з газети фразами, то нудно. Нудно! Може та трактористка теж переживає отаке щастя в степу, як вийде весною орати, а я її повинна напхати суконними висловами про відсотки виконання й перевиконання норми…
Ось візьме Гаїна та напише про трактористчину матір. Ходила та мати до лікнепу. Ходила-ходила, та вже й набридло їй, покинула. Та й прийшла вона до канцелярії колгоспу, щоб дали соломи. Бо дочка заробила, а не допросишся, щоб привезли, нема чим у хаті прокурити. Та й питають її: "Соломи хочете, а до лікнепу не ходите?" — "Я вже грамотна!" — відказує мати. — "Ну ж, прочитайте, що написано на плякаті, отам під портретом товариша Сталіна." — "А чого ж, прочитаю! Тут написано: ЗАЄМ В ЧОТИРИ ГОДИ!"
9
Знов Микола не в нормі. В голові не ворушиться жодна думка. Це, мабуть, із Майєю оті вічні історії. Через ці безсонні ночі встаєш уранці невиспаний, із синіми колами під очима. А як заснути, коли Майя щораз більше удосконалює свої тортури? То — капала воду за шию чи цокотіла об склянку ложечкою, як він засинав. Тепер узяла собі за звичку ножем вдаряти по залізному бильцеві ліжка, і то біля самого вуха. Чорта лисого заснеш! Може вона брязкати так хвилину, дві, десять, годину, — стільки, скільки він удає, що спить і не зважає на її приявність. Можна збожеволіти! Але Майя каже, що це вона може збожеволіти від Мико-линої байдужости й холодної неуваги. Та ж вона йому жінка, чи ні? Нерозписані, ну то що? — Відчепись! — па це Микола. — Знаєш, що мені треба багато працювати. Я мушу спати! — Ні, ти спати не будеш, як я не захочу цього, — своїм нахабнющим диркучим тоном голосно карбує Майя. — Добре, розкажи мені, як ти ко-лись розказував, про свою дипломну працю…
І Микола починав свою казку. — Ти, мабуть, чула про таких амазонок? — І читала. Ми в десятилітці вчили… Це ті, що випалювали ліву грудь немовляткам-дівчаткам, щоб вони вміли добре стріляти, як виростуть? — О, я бачу, ти добре це знаєш! — Я ще тобі можу лекцію прочитати. Вони добре їздили на коні, стріляли з лука, самі обробляли землю в повнім військовім спорядженні, а їхні чоловіки сиділи вдома й робили хатню роботу… А щоб чоловіки не збунтувались, то їм ще в дитинстві перебивали гомілки… — Ага, то я тобі розкажу про одну з них… Звали її Амаґа.
Була це жінка Медосака, царя савроматів на узбережжі Чорного моря, десь біля Керчі. Бачила вона, що чоловік її п’є-гуляє, а про справи й не думає подбати, то здебільшого сама чинила суд-розправу. Сама розставляла в країні гарнізони, відбивала наскоки степових ватаг та ще й допомагала сусідам оборонятися від усяких наїзників. Блискуча слава про неї рознеслась по всій Скитії. Це вже, мабуть, скитське царство було в Криму, як те діялося. Бо херсонесці, що жили в Тавриці — де тепер Севастопіль, знаєш? — прийшли до Амаґи й попросили її прийняти їх у союзники та допомогти й захистити від кривди сусіднього скитського царя.
Амаґа спочатку послала скитському цареві наказ припинити кривди херсонесцям. Коли ж скитський цар не послухав, Амаґа вибрала сто двадцять воїнів, найдужчих тілом і душею, дала кожному по трос коней, проскакала з ними за добу тисячу двісті стадій, раптом з’явилася в дворі царя, перебила сторожу біля воріт. Скити розгубилися, думали, що нападників більше, ніж вони бачать. Амаґа вдерлася із своїм загоном у палац, перебила всю рідню й дружину царя, вбила самого царя. Країну віддала херсонесцям, а царську владу доручила синові вбитого царя, наказавши правити справедливо і, пам’ятаючи сумний кінець свого батька, не зачіпати сусідніх гелленів та варварів...
Навіть Майя заслухалася. Справді, наче Маруся з часів громадянської війни, командир загону… А що то за Заріна? — А то була в Закаспії цариця саків. Вона таку добру пам’ять про себе залишила, що саки висипали їй високу могилу, а на ній поставили золоту статую… Ще дуже багато переказів є про амазонок, що вплелися в грецьку мітологію. От, Іпполіта...
Але Майя вже позіхає, їй завжди стає нудно, коли мова заходить про грецьку мітологію. Вона швиденько міняє тему. — А ти розкажи, як то колись говорив, про старовинні традиції державности на Запоріжжі та про спадковість цієї традиції в руських князів, чи ото запорозьких козаків… Чи як то ти казав? — А що ж, може ні? Та на Дону й Кубані ще до революції козак мав ставитися до війська у повному спорядженні, — із своїм конем, харчами. Це ще скитська традиція. Вони так комплектували своє військо. А хто не мав коня, то не міг брати участи у поході. А втім усі вони були при зброї, себто, по-нашому, козаки. Не дивуюся, що за Хмельниччини усі вважали законним своїм правом бути козаками. Вони ж — нащадки вільної суцільно озброєної людности і дико було їм, що одним це право визнається, а від других відбирається… Або ж, — князь і дружина… Це ж традиція скотарів, що охороняли свої череди… Або, — побратимство… — А що то ти колись говорив про столицю на низу Дніпра, де потім була Запорозька Січ?
Ну, і так далі.
А тепер Микола ходить цілий день, як мокра курка, позіхає, голова напхана ватою. Він блукає очима по залі, сам не знає, чого хоче.
І раптом — стрілою думка. Нема Ляодіки! Це, справді, дуже дивно! Вона ж йому аніяк непотрібна, а надто тепер, коли доля його майбутньої аспірантури важиться на волосинці. Але щось таке йде від неї, від її приявно-сти, чого не можна словами переказати… Таке, що йому хочеться думати, думки самі в’яжуться в образи-кон-цепції, читаний матеріял стає безмежно, гостро цікавий. Історія України в її зав’язці навіває йому стан-емоцію закоханости. Так, закоханости, себто високої частоти вібрацію радости-екстази. Що воно таке? Не сама Гаїна Сай, а те, що є вона, ця Гаїна Сай…
Щоб зібрати свої думки докупи, Микола втупив очі в щось поза собою. Та-ак… Він знає,чомуЛяодіка зникла. Євген же якось ото казав, що збирається послати її у відрядження десь на південь у колгоспи, там вона має зустрітися з якоюсь стаханівкою-трактористкою й написати про неї нарис. А Гаїна Сай, мабуть, не відає ні сном, ні духом, що Микола легким доторком зрушив її нетечу, раз колись зронивши про неї тепле слово. Останніми часами вона була така жалюгідна й нецікава, усохла. Той вогонь, що метав блискавиці, зник. Шкода її. От, таке людське почуття… Походження, невдаха-літераторка, викинута з життя… Повчальний приклад і тому, хто хоче триматися на поверхні. Може й добре, що так, як є-Бо… і прощай, дорога-кохана аспірантуро!
(Продовження на наступній сторінці)