— Неправда! — скочила Васанта. — Коня мав уже одного й продав ще тоді, як померла моя мама, себто п’ять років тому. А корову…
Вона затнулась, мало не сказала… То ж вона сама порадила батькові корову продати. Однаково, в колгосп довелося б здати. Але в Моті так виходить, що ще перед вступом до колгоспу корова вже — колгоспне майно.
Звичайно, що Мотя не зрозумів, чого ж так щиро-весело, дзвінко розреготалась вона. Та бевзневі й не зрозуміти смішної сторони всієї ситуації. Зрозуміла б Мар’яна. То з нею можна так і в гіркому знайти смішне.
Зовсім розвеселившись, Васанта почала кепкувати.
— Колгосп на цьому всьому просто виграв, нащо ще й мене викидати? Дістав готову простору хату під бляхою, чудесний садок… Там же тепер дитячі ясла, а батькові сказали забиратися з села. Якби на мене, то я вже й корову подарувала б.
— От бачите! — сміявся й Мотя. — Батька викинули з колгоспу, сказали забиратися з села, а ви кажете, що він не куркуль. Ну, то куркульський підголосок. Як же може в вищому науково-дослідному закладі працювати на посаді наукового робітника дочка розкуркуленого?
Мотя начебто радився, начебто сам собі віри не йняв, дружньо вголос міркував сам із собою, — як вийти з прикрого, але безперечно наявного становища?
"Чого ви всі такі довбні?" — хотілося запитати Васанті.
— От, а я й досі не догадувалася, що я — дочка куркуля! Невже ж ви не бачите комізму? — прямо запитала.
Але Мотя був щиро доброзичливий і наївний від п’ят до кінчиків свого рудого волосся. Він з дорогою душею хоче допомогти Васанті у цій тяжкій ситуації.
— Знаєте, що? — надумався він і з радости легенько ляпнув долонею по столі. — Напишіть до Наркомату Освіти. Все, як є. Я з свого боку дам вам добру характеристику. Напевно, вас відновлять за пару тижнів.
VІІІ
Вже смеркає, треба засвітити світло. Мар’яна очутилася. Все це давно минуло, чого ж і тепер так хвилюється вона, себе карає? Заради яких моралей образила найшляхетніші пориви кохання? Ото ж то, що й сама не знає. Вона навіть не потурбувалася висвітлити йому, хто й що для неї Василь. Він і не спитав. Він тільки з мукою запитував "Чого ти мене гониш?" Може він відчув її зарозумілу гоноровитість?
Та годі! Вона — надзвичайна, призначення її — здійснити велику місію, а всі вони, всі оці закохані, всі її кохання — не те й не те. То чого ж сьогодні не знайде вона місця від безлюдної нудьги, не знає, куди себе подіти? Чому ж тієї місії не здійснює, врешті? Оті кілька "килимів", що створили з хатини затишне мистецьке ательє, — а далі що? На що спромоглася вона, щоб світ прийняв її в своє лоно?
В цю хвилину Мар’яні захотілося гомону, сміху, товариства, а саме — вишуканого, інтелектуального, цікавого, гострословного. Або ж — сидіти десь на концерті, розчинитися в мистецькій атмосфері.
Встала з підлоги, підійшла до сутінного квадрату вікна і, не полохаючи сутінків світлом, почала вивчати себе в дзеркалі.
— Хто ж це такий на мене дивиться — репана, тваринно-змислова пика? — запитала Мар’яна уголос, не бажаючи вірити, що її спрага тонкости та неприйняття примітивної плиткости і оця "пика" — одне. І довго-довго вдивляється Мар’яна в це чуже, її — не її, обличчя.
Хто дивиться з дзеркала? Цілий натовп матерів, батьків, тіток, дядьків? Простого люду мужицького? А де ж шліфування кільканадцятьох років, тих, що провчилась у школах вона? Де карб її упертого прямування до високостей своїх можливостей, самокатувань, що не вийшло з неї нічого? Де воно?
У цю мить Мар’яна не любить себе, цієї плебейської зовнішности, що нічим не різнить її від осоружного примітиву. Оця квадратовість обличчя, оці дурні, безвиразні кінські очі.
Але повертає в три четверті профіля — й не впізнає себе. Хто це — сфінксово вирізьблене обличчя з вистражданим запитанням до загадки своєї власної душі? Загадки — як скерувати життя, що не дає ні повного, ні півповного виправдання? Закраяне воно безповоротно, — а не те. В жадній галузі людських спрямовань не хотіло воно виявитися. Випадково не зосталося на селі, на клинові у півдесятини. Ну, от і пішло. І докотилось до вищої школи, до французької мови, до аспірантури… І не знайшлося в Мар’яні гнучкости опанувати засади марксо-ленінської методи. І прогнали її. Бездара? Чи може закономірний відсів чужої, непролетарської стихії? З цим, якщо воно історично виправдане, Мар’яна замирилась би, — без трісок, що відлітають, лісу не врубаєш. Але що ж далі?
Це питання все настирливіше й настирливіше випливає. Хоч як Мар’яна відсовує його, воно невблаганне. Воно отакими хвилинами, як оця, виростає в велетенських розмірах і аж застує здоровий ґлузд. Ну, от закінчила вона вищу школу, от вчителювала, от приїхала до Києва назад, от була якийсь час у науково-дослідному інституті, от уже перепробувала не одну професію, включно з латанням мішків — та світ не хоче прийняти її таку, як вона є. Світ хоче підігнати її під один рівень з усіма й устами Васанти каже: "Ти гниєш і розкладаєш інших". Устами Слави: — "Ти — зайва людина". Отже, якщо Мар’яна буде силувати себе стати іншою, тоді вона буде їхня?
В їх устах Мар’яна чує гомін юрби, що хоче стерти грань її відмінности. Стати іншою — стати не собою.
І сидить ось Мар’яна в своєму так-сяк приладнаному затишку під зеленими тінями заабажуреної електрики, і вперто вертається, б’ється крильми думка: "Далі що?" Так, тупий кут. Це, що є, тимчасове, нудний шлях до якогось яскравого життя, до мети. Що ж та мета? Чи уявляєш ти її, Мар’яно?
Щось треба змінити. Та що? Не віддасть вона спроста того, що вже здобула, і водночас — не те воно. Товариші? Де вони? Всі якось утрусилися в життя. Жити на рудні, в Донбасі? Ні, мабуть люди творять цікаву дійсність, а не навпаки, отже знову вернулась на старе місце: людей, звуку своїх думок! Дружба з Васантою? Васанті нема часу, вона досягає царства земного.
От і Васанта… Колись мали однакову долю й однакове все, аж плутали їх, мов близнят. Тепер Васанта — доцент, науковий співробітник, друкує свої статті. Васанта, поки Мар’яна шукала себе, зробилася заміжньою жінкою. Вона була колись тим відпочинком від самітности. Тепер — ні. Вона відчужіла, так ще сірник: відсиріє і не хоче горіти. Мар’яні чужі її трагедії із старим чоловіком. А Васанта для пристойности зробить сумно-співчутливе лице, коли ти їй про щось своє болюче розповідаєш.
Може тому урвалося між ними? Може й любила Мар’яна в Васанті саме химерне, а як вийшли з тіні реальні риси, то й не стало чого любити?
Любилися чотири годочки,
— розійшлися аж за два часочки…
В порожнечі добрий резонанс. Перехожий не знає, що ота пісня урочиста — "Ой, піду я не берегом — лугом, зустрінуся з несудженим другом…" — пливе молитовно з душі і летить у темряву глупої ночі, а не з розчиненого вікна на зелену Левашівську.
IX
Вже смеркає. Васанта така спустошена, що не має сил встати. На зеленому ослоні бульвару, під тополями, намагається обдумати. Що ж їй тепер робити?
Розмова з парторгом ще більше втомила Васанту, ніж із рудим Мотею. "Пусті слова про право бідних!" Вона добре бачила, що обидва лише збувають її, удають доброзичливість і співчуття. Вона для них — людина скінчена. Довше сама удавати й іронізувати не змогла б — тому тут.
Зразу спорожнів день, став такий порожній, що отак би тут і задубіти. Одначе, що ж?..
Одначе, жарти жартами, але чому такі диявольські? Половину свого життя вона вчилася, з них сім років присвятила мовознавству, має блискучі оцінки й райдужні пророцтва майбутнього — і от якийсь нездара рудий Мотя викидає її, мов цуценя, за двері інституту. Вчора була незамінна, сьогодні — непотрібна. І не потурбувалися виставити якісь переконливі арґументи. Угризнули — й знаку нема.
Сумнівно, щоб вони самі вірили в ту версію — "дочка куркуля". То ж кожен уже глумиться з цієї казки про білого бичка. Може сам Мотя й вигадав, бо щось дуже вже недотепно, а справжня причина… Причина?
Як не намагається Васанта глумливо-іронічно поставитися до події, — щось у неї зараз не виходить.
Якби то була Мар’яна.
Раптом при згадці про Мар’яну Васанта відчула себе сиротою. Все її притамоване почуття скривджености, неясна гіркість, скарга — вилилися в глуху ворожнечу до Мар’яни. От, як Мар’яна сьогодні її привітала! А якби то інакше, — вже тепер Васанта сиділа б не отут на ослоні, серед людей і в пустелі, а на Левашівській, серед Мар’яниних килимів. Мар’яна казала б: "Може за професора Тополю? Може за те, що… Послухай, Васанто, як вони усе знають за батька, то мабуть знають і те, що двоє з твоєї родини розстріляні, як петлюрівці, а Роман…"
Ах, ні, Мар’яна не все знає. Так вона не може сказати, так тільки Васанта може тайно подумати. Ніхто в світі не знає, навіть найближча подруга, про Романа, двоюрідного брата, про те, що вже заросло небуттям…
Проте, воно з навальною силою зринуло, те далеке-далеке минуле, здавалося б навік забуте, замкнене загубленими потім ключами.
(Продовження на наступній сторінці)