Мар’яна забула, чого вона розбурхала стільки споминів про різні епохи. З фотографії дивився на неї м’яко-сумовито, довірливо, може навіть докірливо, стрункий чорнявий молодий чоловік. Сидить на стовбурі напівсхиленого дерева, його вгорі й знизу обліпила дітвора, а на звороті напис: "Дорогому Павликові з заздрістю, що й ми, старики, були колись такими щасливими. Володя".
Павликові, а одначе опинився в її "архіві". Володя й не догадується десь, що Мар’яна має його фото. Її ж могли тоді зловити, як вона побачила й вкрала з стіни цю картку. Це було через рік після тієї незрозумілої ночі. І навіть через рік, і навіть ось через стільки років схвилювала Мар’яну вона.
У той вечір, можливо, не одне її життя повернулося зовсім іншим річищем, а й ще кілька. Ще три. Володя із своєю нареченою розійшовся. Розійшлася й Мар’яна з Василем.
То були все гнізда над безоднею. Ще вдень, ще як несподівано ця кімнатка наповнилася гістьми,. — не знала, що хвилі несподіванок можуть накотити всі разом і після їх роботи береги життя наберуть зовсім інших обрисів.
Мар’яна тоді щойно приїхала з провінції і мало їх подружжя виглядати так: Василь вчиться в педагогічному інституті, вона — на аспірантурі. Так прирекла собі Мар’яна, власне, прирекла себе на той обов’язок подружжя. Усі ж так роблять. Хтось у подружжі — жертва, а чи то мала бути вона чи Василь — не задумувалася, занадто хотів обожнювати її Василь. І вона не знала, які демони завіряються в ній, яка мана заворожила її душу.
Василь же бачив, що вона розумніша за нього. І Мар’яна відчувала це щоразу в тій нудьзі, що завдавав їй цей невідступний і на все згідливий поклонник. Єдиний вихід відкараскатися від його настирливости — одружитися вже, чи що? Вона не обіцяла йому родинного затишку, він бачив, знав, що всі думки її не тут, а коло інтелектуальної роботи. А як він хоче панькатися, тішитися нею, то Мар’яна вже скорилася цій долі. Чи ж лежить на її сумлінні та кривда йому?
Несподівані гості принесли із собою все, що треба для входин. От згадали, що земляки, й заскочили Мар’яну — мати, її дочка й дочки наречений, Володя. Все це — далекі люди, хоч і знають п змалку. Не ближчі й не дальші за Василя, за весь світ. Всі вони — за прозорою стіною, для них треба бути не собою, а такою, як вони її уявляють. А Володю, звичайного собі студента-медика, також не раз бачила в них, у цій простій, добрій родині візників. Гарний голос, добродушність, жодного виразистого вияву понад загал передмістя, пласкі сентенції, як наприклад, "за гроші все можна купити", — Мар’яна просто його не бачила. Хай уже п’ють і їдять, що самі принесли, Мар’яна тільки підкоряється обов’язку господині й намагається змавпувати цю ролю з когось уявного.
Гості повеселилися, побажали Мар’яні та й розійшлися. Спочатку десь дівся Володя, вийшов, зник і не було його, аж поки стара з дочкою не пішли. Мар’яна вже й забула за них, вже прибрала все, — як вернувся Володя. Пішли… а йому так зле! Він весь час сидів у подвір’ї під липами. — Так, там дуже гарно, як гай, хто б подумав, що за таким непоказним будинком… — І невже він так довго просидів? Боже, так голова болить!
Блідість і незігнані ще сліди страждання. Володя — друг того дому, де Мар’яну приймають завжди, як свою. Все це — прості добрі люди, чого ж Мар’яна має заноситися? Вона питає:
— Може ви трошки полежите?
Володя вдячний. Лежачи, він почуває себе вже краще, так як би й у Павлика. Дуже він їх любить, він же в них змалку виводився. Задушевність розмови, як у поїзді часом буває, без жадних задніх думок, без бажання вгодити, приладнатися. Говориться, що хочеться. Перша зупинка рознесе їх у різні боки. Але ця задушевна хвилина довела Володю до признання про затаєне, занурене в підсвідомостях, прикрите добродушною байдужістю. Матері не пам’ятає він. Ніколи не знав материної ласки. Нема, мабуть, нічого в житті ціннішого й людині необхіднішого, як оця тепла долоня матері, оця безкорисна прив’язаність.
Вже й світло засвічене, а задушевна розмова про людське, гарне лагідно пливе, як липовий дух у вікно. Може навіть краще, що їх двоє, а не четверо, може тому виник цей настрій тихої довірливости, щирости без задніх думок. Мар’яна теж признається: в ній такі дивні, невиправдані почування ще з дитинства живуть. Страшної самітности. І в родині росла, а малою гірко плакала. Чого? "Мене ніхто не любись!" Якої любови, якого тепла хотілося їй? От такого чогось… Нема того… Та тепер Мар’яна звикла, виховує себе в атмосфері суворої твердости, бо знає, що того, найпотрібнішого кожній людині, нема...
Стук у двері.
— Можна!
І входить… з валізами, з вокзалу —несподіванка накочує одна на одну — Василь, Мар’янин наречений, з товаришем. От. У неї, як нема поблизу Василя, на ліжку лежать якісь чоловіки!
Це думається.
— А ми збиралися у тебе ночувати. Були вже в Лаврі, в гостинниці, а там нема місця, — Василь сказав "у Лярві" — чи не навмисне, щоб у цій кімнаті прозвучало це слово?
Боже, який же нецікавий цей Василь! Якби ж він був хоч трохи складніший!
А що думає Володя, що о десятій годині два чоловіки приходять наніч, то вже й хто його знає. Він не ворушиться, байдужо лежить і не реаґує навіть, коли Василь ображено кидає:
— Ну, та ми вже не будемо заважати, пошукаємо собі десь іншого місця. Щасливо зоставатися!
Ніяких запитань, ніяких пояснень. Лише вдячна рука притягнула Мар’янину руку, поцілунок в долоню. І потім Мар’янина рука досягла гарячого чола Володиного. Він плаче? І хоч мокра її долоня, Мар’яна знає вже, що вона зробила все вірно, що досі не схибила.
Якби ті не пішли, то Володя ще трохи полежав би, відпочив від ослаблености, скріпив свої жалі та й пішов би, а Василь із товаришем приїхав би як до свого дому, а Мар’яна підкорилась би неминучій ролі будувати родину. Любу чи нелюбу.
А сталось зовсім інше. А дійсність сказала: "Ні, ти — для кохання! Або сама". І аж тепер Мар’яна знає, що дуже добре — розрив з Василем. Аж у той вечір збагнула Мар’яна, яка мука — Василь. Бо довго-довго, до світанку не могли розлучитися. Кохання? Не знати, як це називається — ця велика правда, що постала сама собою. Мар’яні тільки здавалося, що так не може бути. А Володина наречена? А обов’язок перед Василем?
Цей обов’язок, незримий сторож над душею, говорив устами Мар’яни: "Вже час, вже час іти вам, Володю!" Але то були марні слова, ніхто з них не слухав того сторожа. З тією ж печаллю, що й про матір свою — ніколи незнану, Володя питав: "Чого ти мене гониш?" І це була уся їх розмова, бо й цієї не треба було.
А наостанку, на світанку, уже в дверях сторож, наперекір Мар’яні, сказав жорстокі слова:
— Ідіть — і ніколи більш не приходьте.
Бо ніколи такою величчю, такою правдою і правом на щастя не вибухла Мар’яна. Ті плиткі штучні закони й приписи людські, якими вона намагалася загатити повінь, — були дрібні трісочки. Мар’яна побачила це на другий день.
Але вона сказала Володі більш не приходити. І він її послухався. Без розпитувань, без пояснень. Більш ніколи не був тут.
Це, але безмірно глибше, схвилювало тепер Мар’яну. "Старик" Володя, такий задушевний, — чи зміг він знести ту її жорстокість? Після його вайінтимніших признавань, лише їй довірених… Він же її й на крихту нічим не образив тоді, а вона так його вдарила.
Серед розкиданих своїх "реліквій" сидить заскочена зненацька Мар’яна, вдивляється у власну, їй незрозумілу, душу. Чого ж вона прогнала щастя, яке само прийшло до неї у всій своїй многогранній повноті? Які демони шепнули їй ті шорсткі слова?
VII
Васанта вже загляділа руду голову Моті. Ну, це така нісенітниця, що аж смішно. Просто весело. Вона — куркульського походження!
— Як їздилося? — запитав Мотя, розмашисто подаючи їй руку й міцно потискаючи.
— Як викидалося? — в тон запитала Васанта.
Мотя не зрозумів.
— Та ж мене!
— А-а-а! Ходімо, поговоримо… — співчутливо узяв Васанту під руку рудий Мотя і повів до свого столу. — Тут ніхто нам не заважатиме. Їйбогу, я вас обстоював, як міг, але прийшли матеріяли…
— Що я — куркульського походження? — доказала за Мотю. — Та мій батько ніколи не мав більше, як три десятини поля, город і садок. І пару коней.
— Тут справа глибша… — інтимно-роздумливо провадив Мотя.
— Що я — учениця професора Тополі? — рвалася поперед Моті Васанта. — Та з цим же вже докінчено. Ну, били мене за буржуазні концепції, за націоналістичні впливи — я ж у моїй статті всі свої помилки скритикувала. Що я маю з ним спільного? І в останній роботі…
— Так, цього досить… — здавалося, Мотя хоче сказати: "не досить". — Досить, але от що: в вашій особистій справі є такі відомості… Вашого батька виключено з колгоспу нібито за розбазарювання колгоспного майна.
— Якого? — здивовано підняла й так дугасті брови Васанта.
— Та от перед вступом до колгоспу продав коні й корову…
(Продовження на наступній сторінці)