Втім, він забагато сказав. Де сходяться троє… там краще мовчи. Досвід цей він виніс із заслання. І знову зробився недовірливий, насторожений, замкнений.
— Чому ти нічого не кажеш, як то на засланні?
— Та звичайно, — мляво відповів Гнат.
Він уже й друзям не вірить.
Ясно, — щось обірвалося навік. От уже й "золотокоса фея" не заважає їм розгорнути віяло приятелювання, заіскритися всіма барвами щирої степової душі, що нею наділені всі троє. Але в Гнатові якийсь ґвинтик обламався.
— Так… — не знала, що сказати Мар’яна.
— Умгу! — бовкнула Васанта.
— Таке-то… — блідо всміхнувся Гнат.
Він зовсім перестав бути подібним на непокірного, трохи повільного чумачину-козарлюгу з проникливо насмішкуватим поглядом сірих очей. Але все ж треба було розважати гостей і він додав:
— Там на засланні я зустрів одного вашого земляка. Ти, Васанто, знала такого, Бадьору?
— Бадьору?
— Як зветься?
Мар’яна й Васанта відмінилися, забули ніякову хвилину, відмолоділи, перетворилися в підлітків.
— Павло.
Павло Бадьора? То неможлива! Такий палкий комсомолець! І на засланні бачив його Гнат?
— Та то ж наш найкращий друг! — хотіла сказати Мар’яна й затнулась. Кому друг, а кому може й що більше.
Але про те не говориться. Васанта перша перемогла себе, — що було, те загуло, травою поросло. Їй цікаво, який він, як виглядає, чи такий самий з густою русявою чуприною, що все спадає на крутого лоба, з в’їдливим словом на устах та широким жестом завжди впевненого в собі, зверхньо-великодушного великого цабе. Чи й там він на ролях першого з перших, чи такий самий засланець, як усі? Це, хіба, неможливо.
— Можливо, — бовкнув Гнат.
— Чи оженився?
— Тебе, я бачу, останнє найбільше цікавить, — всміхнувся Гнат. — Можу потішити — ні. І не ожениться. Переконаний бурлака, — недовірливо й насторожено додав Гнат. І вже ця настороженість не сходила з його виду.
— То виходить, він із оптиміста перетворився на песиміста? — розчаровано протягла Мар’яна. — А я ж його так любила за те поєднання неусвідомленої владности й веселої іронії над таким, чого ще й не помічаєш. То ж наш перший навчитель азбуки політграмоти. Він усе приказував: "А Мар’яна шелестить!"
— Зрештою, чия то була любов? — з пронизливим гумором дивиться по черзі на товаришок Гнат, відморожуючись.
— О! В нас часто так буває. Один друг для двох. Тільки я Бадьору люблю так, що Васанта не може до мене мати жалю. Ми були з ним великі приятелі. Я тільки не збагну, — нерішучо протягла вона. — Такий завзятий комсомолець… Що за історія з ним сталася?
— Ну, цього я не знаю, не говорив з ним… — обірвав її Гнат.
Він рішучо наїжачився.
Васанта ще й досі мовчала. Це був удар. Крізь туман чула, як Мар’яна говорила про їх перший спільний роман.
— Перший, бо ми мали ще одного, чи то босяка, чи то денді з англійського коледжу. Приходив цей Андрій звичайно о десятій, а сидів до третьої. Але то була моя симпатія, а приятелювала з ним Васанта.
Васанта не могла б так вільно признатися. Вона ж дуже Павла любила. Вірила в усе, що він казав. Ніхто так красномовно не вмів виступати й розбивати своїх ідейних супротивників. Мар’яна вже трохи пізніше з ним познайомилася, то не бачила його, як вояком приганявся верхи вночі й полошив цілий куток… Цей Гнат нічого не хоче казати. Напевно Павло став членом партії й під час якоїсь хвилі репресій постраждав. Але Васанта знає: він не зрадив своїх молодечих ідеалів. Чи відчув він, десь там далеко, як у цю хвилину застукало, хоче вискочити від хвилювання її серце?
— Хоч би на відстані відчув, що десь про нього дві приятельки говорять, люблять, ожили… — перехопила Мар’яна вголос Васантину думку.
— То потішу вас. Перше, що він запитав, — чи не знаю я якої з вас. Спершу про Васанту, а потім про тебе вже, Мар’яно. Я думав спочатку, що він так само помилився, як помилялися ми. Я ж в інституті з рік плутав вас, аж поки ми не зрізались удвох з Мар’яною на одному іспиті.
— А, пам’ятаю! Ми здавали діялектичний матеріялізм… А Бадьора нічого не говорив про суперника, Романа?
Васанта швидко сказала, глумливо всміхаючись:
— Ця Мар’яна як розпатякається часом… Як почне перелічувати свої трофеї…
— Я? Я була тоді поза конкуренцією, на недосяжності п’ятнадцятьох кілометрів у царстві незнаности. Але от ти… Я думаю, що якби Роман ке був заарештований, то розігралась би серйозна драма там, на благословенному Дитинці.
— То був мій родич, а ти часом зовсім неделікатна, — рвучко обрізала Васанта. — Любиш безцеремонно побабратися пальцями у чужій душі…
Що з нею?
Гнат секунду подумав і повернув розмову назад.
— Чи пам’ятаєш, на якому дурному питанні ми зрізалися? Професор питав: чи мода, от скажімо фасон жіночого капелюшка, спосіб його вдягання, — соціяльне явище чи ні? І ми, розтелепи, обоє тоді не відповіли.
— А тепер? — оволоділа вже собою Васанта. — Ви й тепер не відповісте.
— Чому? Я відповім. Чоловіки вдягаються строго, без кричущих красок, я б сказала нудно, бо вони — покупці, роботодавці. А жінки нашої епохи з усієї сили пнуться, щоб якнайвигідніше собою блиснути, яскравістю оглушити покупця товару, зробити професійну кар’єру. Заміж — це ж у них професія…
— Коротше.
— Коротше: фасон капелюшка цілком відбиває жалюгідний стан інституту сучасної родини. Чи то продаж-купівля, чи то комерційний контракт, чи то фальш-лицемірство, чи узаконене розпусництво. Тільки не інститут творення молодого покоління.
— І на кого ти така зла? — спокійно, з підземною іронією запитав Гнат.
— Говорімо про щось інше, — запротестувала Васанта, — бо вже здуріти можна. Про що не заговоримо, то на політику з’їжджаємо.
— Хіба ж це політика?
— Певно! Як мода — суспільне, явище, то й шлюб та родина. А тут сам лисий дідько не добере, що ідеологічно витримане, а що ні. Скажи, що в нас хаос у родинних взаєминах — зразу тобі пришиють незадоволення радянською владою. Закордоном теж кажуть, що більшовики знищили родину…
— То це ж у всьому світі так!
— А, бодай вас… — покрутив головою Гнат. — Де ти працюєш, Васанто?
— Ніде. Перекладаю.
— Мені Ерна казала, що ти працюєш у словниковій комісії Академії Наук.
— О, як це давно було! Мене ж викинули. Усе обіцяють поновити, та…
— За що викинули?
— Ніби за батька, але я думаю, що інших часом ще й засилають, мене ж тільки зняли з роботи…
Гнат далі не хоче питати. Вони разом були в Гукусі, що мав славу буржуазно-націоналістичного кубла.
— А ти, Мар’яно? На фабриці?
— Я не можу бути десь довше, як шість місяців. За що не візьмуся, — не те… Тепер…
— Отже, теж незадоволення. Крапка. Більш не питаю.
Рішучо не знаходили теми. Всі теми зачіплювалися за політику, дуже далеко заводили, а Гнат цілковито втратив охоту до глибини явищ він волів по верхах перестрибувати. Та занадто добре всі троє зналися, щоб триматися лише поверхні.
Все ж день, здається, згаяно непогано. Ілюзії дотримано до кінця. Гнат провів їх до трамваю, ноги грузли в піску, соснові пахощі веселили, як хміль. І навіть ось така обережна товариська зустріч, коли хтось не хоче говорити про що попадеться, — і то вона облегшує, провітрює, будить приспані струни душі. Життя ж знову стає багатобічним і вабним.
Чого приходить Януш, нащо ця кволенька ниточка в’яжеться? Він такий самий прекрасний зовнішністю, що обіцяє душевну многогранність — і такий самий плаский, неінтересний, прозаїчний.
Дивує він Мар’яну. І чого ото приплентався? Нічого не сказав, ніяких особливих радостей не висловив, не виявив. Для якої мети тягне цю катеринку? Мар’яні здається, що після всіх ситуацій може бути або подружжя, або забуття. Але не знайомство. Та й знайомі можуть зустрітися десь на вулиці, але до хати не мають чого заходити. Просто з цікавости? Та й цікавости ж ніякої. Мар’яна така, що вже обрізала б знайомство, крім шапочного…
Проте, нитка в’яжеться. Януш приходить для дружніх порад, а Мар’яна йому скаржиться. Боже, до чого дожилася Мар’яна, — приходять уже купувати її волю за десяток професій, ще й із свахою! — Вигідна партія, — сміється Януш, — і ти, розуміється, не скористалася? Даремно! — А то прийшов раз уночі отой ледащиця Южний, десь о десятій, я вже хотіла спати лягати. П’яний — нічого не може сказати. І сів — не може встати. Ніяк не могла його випровадити…
— Нащо ти впускала? — картає Януш, пройнятий щирородинним обуренням.
— Звідки я знала, що вночі таку візиту одбуду? Певно що, тепер не впускатиму.
Мар’яна скаржилася Янушеві, бо знала, що хто-хто, а він її зрозуміє без кривотлумачень. Януш сам складає частину її біографії, Януш знає, яке побожне почуття викликає його краса, а от як нема між ними мови, крім оцієї поверхово-приятельської, то й нема.
(Продовження на наступній сторінці)