Вже вони як зберуться удвох, то дадуть гарту всім і всьому. Теза "шерше ля фам" (чи по-нашому "де чорт безсилий, то пошле жінку") їм також не подобалась, більш до душі було "кожна куховарка повинна вміти керувати державою". Звичайно, достосувавши до реальної дійсности. Слово "куховарка" можна залишити, бо ж і так у нас "жінка", "куховарка" — синоніми ("кожна жінка повинна бути куховаркою"), але далі мають бути слова: "… повинна могти захистити докторську дисертацію". А вже найбільшого презирства заслуговував у очах товаришок вираз: "Вона — жінка такої-то величини". Нема чим чванитися! Сама будь величиною.
А от… Тією дорогою не пішли, ця ж — закрита. Може якби не прогнані були з жаданого шляху, то говорили б оце про яфетидів чи антів… Лишаються манівці, бездоріжжя і питання: "Чи не покручі, справді, ми? Не можемо собі місця загріти".
Мар’яна не погоджується. Неправда!
— Ми може найчутливіші виразниці нашої епохи. Ми ж не хочемо чогонебудь, а бажаємо досконалого. Оця епоха найперше йде колесами по таких, як ми.
— Одним словом, ще один месіянізм, — зіронізувала Васанта, трохи криво всміхнувшись.
Мар’яна не звернула уваги на її скептичну посмішечку і вже захоплювалася:
— Так! Скажи, чому інші епохи не мали таких неприкаяних жіночих душ? Вони то були, але щось їх примушувало підкорюватися стандартним нормам… або йшли в манастир…
— О, вже з манастирями… Он, кажуть, уся Микільська слобідка — нащадки ченців Києво-Печерської Лаври.
Мар’яні рішучо не подобається Васантина посмішка, якась наче винна, наче вона хоче розсміятись аж до вух — і не пускає щось. Проте, нікому не скажеш так того, що ще не оформилось у власних думах.
— Що далі йде людство в майбутнє, що складніша людська психіка, то важча ця проблема — знайти собі людину до душі. Чи не бачиш ти, що в інституті родини на наших очах відбуваються різкі зміни? Що ми живемо в період краху усталених шлюбних норм і становлення якихось нових?
Ні, Васантин скепсис конче треба перемогти. Васанта почала насміхатися. Чи не начиталася часом Мар’яна писань Колонтай із її "легкокрилими еросами", "крилатими амурами", "вільним коханням" і подібними виплодами двадцятих років?
— Ні, Васанто, ти подивися навкруги, пошукай зразків щасливого шлюбу. І не знайдеш. Найбільш закохані, що одружуються наперекір оточенню в ім’я вічної Любови, — як вони потім гризуться!
— Бо нестатки, то гризуться.
— Ну, а старі?
— Бо набридли одне одному.
— Ага! Це саме й я кажу. Всі оті "нормальні" — вони обтяжені своєю "нормою", хочуть вирватися, незадоволень Сходяться, розходяться… Другі — терплять це все, лише через дітей. Чи ти бачила якусь щасливу сім’ю?
— А скільки в них презирства до нас! Як звисока питають: "Чому ви не йдете заміж?" Як жаліють тебе! "Ви одружені?" — "Ні". — "Бідна"! — І справжній жаль у очах. Як підозрюють тебе в різних збоченнях! Аж сама часом починаєш думати, що ти — якась ненормальність.
Дві радянські суфражистки навперейми злословили, скільки їм у душу влізе. Справді, ця категорія самітних жінок — найбезправніша, і відбуває подвиг свій не знати за для яких молохів.
— Знаєш, що? — надокучило вже Мар’яні. — Заспіваймо. Заспіваймо тієї, що ти вивезла з Полтавщини, весільної. "Та сухий терен…" Це така тонка мелодія, як камерний романс.
"Та сухий терен" у цій блакиті не виходить. Дуже безрадісно.
— Гей, а моєї натури та й не перестановлять…"
Пісня звалася "Горе вам, дівчата…", але Мар’яна вилущила з неї ту ідею, що їй найбільш відповідала, пісню перейменувала.
"Натура, як у тура" вимагала розкошанської безпосередности.
— Ну, то цієї, що всі жидівські няньки увечорі по київських садах та сквериках співають: "Гей, вітер з поля, да хвиля з моря…"
Ні, навіть у місті в сільських дівчат виходить краще, ніж у них. Навіть і пісня для кожного часу та місця — своя, а всі вони хочуть, щоб душа, й шлюб, і родина зоставалися в віках незмінні. Де Васанта узяла цей переклад?
— Та один мій знайомий дає. Дуже швидко потребує здати, то передав мені…
Тепер вони говорять уже: "Один мій знайомий…" Боже, як вони розійшлися!
— Якби ще хто був, то ми швидко б зробили цей і взяли новий. Може ти кого маєш?
— Є в мене один хлопчина, треба буде його спитати. Один такий нав’язливий зарозумілий юнак. Дуже розвинений, але завжди чогось у нього руки мокрі… "Ой, у полі криниченька на чотири зводи…"
О, ця то вже зовсім не підходить у цій гелленській блакиті.
— Що це таке? — перша обурилася Васанта.
XXV
Аж ось де пам’ятники з Аскольдової Могили! Поскидані в яр, що починається за сходами до Дніпра. Отож там між деревами та кущами яру й валяється нікому непотрібний тепер мармур.
В яру буяли тополеві гаї й досягали, своїм верховіттям їхніх ніг. Левко Береговий і Мар’яна спинилися й не знали, чи їм іти далі, до Лаври, чи вертатися. Вони вже й так ненароком далеко зайшли, хоч Левко тільки проводив Мар’яну додому.
— А я зовсім була забула, що словник у вас. Так у мене всі книжки десь поділися. Хтось візьме, а я забуду навіть, хто. Це якби я не прийшла за ним, то ви б і не принесли?
Левко збирався…
— Але звісно, як то в місті… Ніколи нема вільного часу. Словом, як той казав, побожними бажаннями пекло вимощене…
З цим Левком зовсім так само, як із Васантою. Так само легко, невимушено, так само не зважуєш кожного слова — казати, чи ні — не цідиш через сито свідомости. З ним не треба вдягати маски, щоб тебе бачили. От тільки зайшла до нього — відразу втрапила в свою атмосферу. Двадцять хвилин минуло, як вода в бистрій ріці. Левко написав записку дружині, що вийшов, і пішов її трохи провести.
— Ви хочете вулицею чи садом? — запитався він, і Мар’яна від щирого серця відповіла:
— Вулицею швидше, але мені шкода так відразу розстатися з вами… Я наче вирвалася з в’язниці. З іншими тільки отруюєшся, а потім довго видихуєш отруту та радієш самоті.
А Левко ж і не старався навіть її розважати чи приподобитися. Він також зрадів Мар’яні, розповідав про себе з тією ніби ніяковою, ніби нерішучо-м’якою усмішкою, з іронією, що стосувалася себе самого. І цікаво, що нічого особливого не говорив, а виходило тепло, дотепно, щиро. Тонка деталь, одне слівце — і все оживає.
І так вони йшли — через повітряний місток, через сади, понад кручами, у яр спускалися, повз цитаделю проходили, на шпилі видряпувалися, аж поки дійшли до цього звалища пам’ятників.
— Я позавчора тут була. Тут так прекрасно, що я ще й вас привела. Ви не знаєте, чого це, як прийдеш сюди, то всі гальма зникають і хочеться щось лепетати, сміятися, філософувати?.. Як п’яна!
— Справді, тут якесь п’янке повітря, — здивувався й Левко.
— А я думаю, що люди колись взагалі не потребували алькоголю, щоб почувати себе п’яними.
Левко не може віджалувати. Так близенько — і за тією біганиною, за роботою ніколи тут не буваєш. Не бачиш справжнього обличчя Києва.
Мар’яна поскаржилася:
— Просто на очах усе міняється. Я пам’ятаю, як наші батьки жили: не христини, то входини, то масляна, то "оказія", то ціла серія весіллів. Це ж навіть не гульливість, а побут такий. А тут — так рідко виходиш із похмурої буденщини.
— Та епоха, мабуть, назавжди минула. Правда ваша, люди на очах тверезішають і сухішають.
— Але ж це однобоко! В людській природі є потреба радіти, веселитися! А тепер нема того трибу.
Левко також відчуває цей інший триб: темпи, ущільнений час, плян, відчитність… Часом здається, що йдеш, затиснений у якомусь конвеєрі-тунелі.
Мар’яна якось вискакує з конвеєру, — але ж от усі кажуть, що вона "несучасна", "позахмарна".
— Ви нарікаєте, що нема часу, а я й час маю, тільки йде він у мене на не дуже почесні речі з позиції "соцзмагання й ударництва". Я щось усе життя вчуся й не доучуюся, а потім знову вчуся. От була зимою на курсах сценаристів, а з мене така сценаристка вийде, як вийшла вчителька, комбайнерка, робітниця… Може була б з мене килимарка… якби кожен раз новий мотив розробляти. Не маю сили повторювати, ремесло мене вбиває.
Як тонко цей Левко відчуває, що за цими терпкими словами Мар’яниними.
— Багато зустрічав я різних див, але таких чайльд-гарольдів у спідниці ще не подибував.
Левко, нехотячи, вразив її в найболючіше місце.
— А я ж мала бути істориком! Та в мене так вийшло, як Шевченко до долі скаржився. Я собі часто проказую ці слова, як дуже вже гірко стає:
"… учися, серденько: колись
з нас будуть люди!" — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь, і вивчився.
А ти збрехала!
Які з нас люди?.."
(Продовження на наступній сторінці)