Цілий день на Мар’яну налягають мороки сну, цілий день голова крутиться. Один за одним похоронні мотиви. Януш, Мирон і от іще й Нарцис… Та чи варт віддавати стільки думок цьому хлоп’яті? Хлоп’я собі спритно веслує. І поки говорили "не освідчуючись", то було ще якось цікавіше. Але тепер — або чекати Мар’яні пропозицій "пожити з місяць", або ж настирливому цвіркунові набридне переливати з пустого в порожнє і він уже втямить увесь фальш своїх уявлень.
А він же, здається, хоче бути теоретиком-мистецтвознавцем. І такий без душі? Як на Мар’яну, то вона ладна закохатися в горбатого, аби в нього гарна душа була.
А та їхня "милість" Мар’яну не полонить. Ні, ні і ні! Не піде вона на поступки, не хоче з кимось "пожить". Це — яма, тута, занепад. Мар’яна хоче обріїв, сонця, вранішнього подиху п’янкого.
І як постійний референ, — до болю, пристрасно хочеться мистецької атмосфери. По-свіжому, так наче не було цих років змагань, занепадів, болів, самоаналізи й подібного чортовиння.
Мар’яна сидить у читальні Дому Вчених, дивиться на ліпний ренесансовий орнамент, крізь розчинені двері долітають хвилі звукобарв концерту… Чому половина втіхи відпадає, коли вона слухає музику в тій залі, де люди зібралися для цього нарочито? А от тут, думаючи про своє під Ґріґа, вперше за багато років помітила красу ліпної стелі. Неначе з цієї ненавмисної музики напилася води і, поки ще спрага не мучить її може сприймати красу околишнього світу. І не тягне її в чужий світ, і Мирон далеко, і купить Мар’яна абонемент, і ходитиме в оперу та до театру. Як увісні, — в цій побічній залі. Завжди найбільше вражала її музика крізь сон, наче з-під землі.
Невже таке втихомирення дав один зимовий світанок? І коли це так, — чи спрагне Мар’яна знову, чи буде те саме борсання? Чи чекає вона людину з дороги, чи певна вона, що буде, а чого не буде?
Все здається кращим на віддалі, гострі кути згладжуються, виступає додане від себе, створюється кумир, те, що бажалося б…
І Мар’яна повна в цю мить світанком. Чи в неї голова крутиться від немочі, чи від цієї повноти, що знайшла по дорозі? Повнота від того, що… Ах, не треба аналізувати того, що не хоче розпадатися на елементи!
XVII
Мар’яна співає. Пригадує найдавніші пісні і чує, як від неї відходять намули. В цю хвилину багату хотіла б ще комусь відсипати повноти.
І той хтось стукає в двері. Хто не є — радість треба відсипати, бо її багато, через край.
На тих правах, що Мар’яна переклала кілька російських новельок п’янички Южного на українську мову і щось там заробила, він уже два рази просив у неї грошей на свою пиятику. А це ще — пізно ввечорі присунув п’яний, як ніч, уліз у хату й сидить. Клює носом і намагається зв’язати два слова. Він, здається, не дуже тямить, хто це перед ним, і верзе всяку нісенітницю.
— Нащо ви п’єте? — дивиться з цікавістю Мар’яна на п’яного.
— Я — п’ю… Так, я п’ю! Бо людина стає тоді людиною. А всі — к чорту! Я — людина…
Ще більше цікаво Мар’яні. А куди — к чорту?
— Це значить: к чортовій матері.
Неясно. Чорт має маму? На це Южний не дає членоподільної відповіді.
— А все ж таки цікаво, що ви відчуваєте, як уп’єтеся?
П’яний бовдур схилився на стіл і, здається, пригадує, що він відчуває.
— Знаєте, чому я питаю? — серйозно втлумачує Мар’яна. Може п’яні швидше зрозуміють її, ніж тверезі.
— Чи відчуваєте ви якесь піднесення, окрилення? Чи здається вам, що земля вже не притягає вас до себе і не в’язнуть ноги до неї?
— Ні, я плаваю! Ми на лодочкє каталісь… золотістой-золотой… — затягнув Южний.
— Послухайте, романс цей уже вийшов із моди. Та тихше, бо сусіди вже сплять.
І, на диво, бовдур замовк.
— А скажіть, чи ви коли пробували гашиш або кокаїн? Яке це відчуття? Я тому питаю, що я часто переживаю евфорію, яка йде не знати від чого. Це — радість, раювання всього організму, всіх куточків душі. Тоді хочеться співати, як п’яній. Ні, штучно створене алькоголем піднесення не зрівняється з цим чистим струмом… Може це ще якесь дикунське цілосприймання світу? Я думаю, дикуни були нерозлучні з цим світовідчуванням. Не знаю тільки, чого я потрапила в цивілізацію…
Южний клював носом, наче підтакував. Але Мар’яна вже опинилась у вирі такого стану, коли їй байдуже, кому говорить. Може вона ще п’яніша за Южного, може ще смішніше виглядає, якби так поглянув хто тверезий. Чув чи не чув Южний, але Мар’яна поспішала виговорити нагромаджене.
— Це — найкраще в світі, ці сп’яніння без алькоголю, від самого часом повітря, від пісні. Ось чому дикуни не сприймають цивілізації… бо вона в них відбирає найкраще. А я згодна бути божевільною, аби тільки це переживати. Ще, як пише Достоєвський, є це в епілептиків. Може, ролю епілепсії в мене відограють глибокі душевні пригноблення? Вони не мають ніякого стосунку до лікування, можуть тривати роками… Але я ще не знаю… може ці пригноблення — результат собачого життя, анемії, а може й… — тут Мар’яна згадала, що її відігнали від наукової праці, тільки вона швидко переключила цю думку. — А може це раювання всіх куточків душі — пісня здорового організму, успадкованого від предків? Южний, ви спите?
— О, ні! Ні! — обурено й енергійно згукнув розбуджений Южний та й знову загруз у глибокім сні.
— А то буває ще так: ритм душі розділюється на два. Один помалішає, а другий швидшає, і ти чуєш їх разом. Все, що робиться, все, що бачиш, відбувається водночас і бурхливо швидко, і все помаліше та помаліше. Один темп стає скажений, вихровий, а другий — лінивий-прелінивий. Боже, як це чудово! Потім ці два ритми втрачають поступово свою інтенсивність, наближаються один до одного, сходяться і, врешті, впадають в одну течію. Оглянешся — з казки, стає довкола знов звичайний будень. Чи вам коли таке буває?
Мовчанка.
— Южний! Ви чуєте? Чи буває вам так, що ви щось робите, й ваша свідомість доносить вам це, як кип’ячий шалений крутіж, і одночасно, як наче ви ледве не завмираєте? Ну, хоч коли ви п’яний? Буває?
Южний похитнувся, пробелькотав:
— Заміж… І то довго навіть не думати… Як рукою зніме… І мені на півлітра, а як ні, то станете жертвою власного вибуху. Я п’яний, я знаю все, я не тверезий. Нещасливе кохання, посвята науці, все це — пічуха! Треба заміж. І мені на півлітра…
О, Боже! Навіть п’яний, і той те саме варнякає, що всі вони торочать, починаючи від Слави і кінчаючи Нарцисом. Чому вони всі товчуться біля еротики, коли й еротика — один (тільки один!) з проблисків тієї загадкової незвичайности, якій Мар’яна не прибрала ще досконалішого слова, як казка, але яка приходить у багатьох з’явах. Чому вони всі пояснюють цим забобоном, коли ж перші прояви Мар’яниної свідомости в дитинстві саме ці: туга за незвичайним, за чимось не таким, як довкола, бажання вирватися, а хоч створити самій те незвичайне. А ці два ритми — це перші спогади дитинства…
Ґоль-ґоль-ґоль…
Щось із Южного лилося. Южний, хоч який п’яний, вхопився за кишеню. Витяг уже порожню пляшку. Було ще на дні, він випив і хотів уже вкладатися спати. Тільки намагався підняти із стільця своє обважніле тіло й не міг, а Мар’яна, лиха вже на себе й на свою язикатість, помогла йому й легенько виштовхнула за двері. І чого це їй заманулося своє найінтимніше викладати? І перед ким? Вона ж уже не раз обіцяла собі засвоїти велику мудрість мовчання.
На душі зостався гидкий осад, а на підлозі — калюжа від цього нічного відвідувача.
XVIII
Нестерпно хочеться відмахнутися від усіх. Голівонько моя бідна, це всі не ті, що з ними Мар’яні легко! Ніхто з них не сягає їй навіть до плеча, голос її навстіж розкритої душі йде повище їх і потрапляє в порожнечу.
Як душно, як нема чиїй дихати, як жахливо моторошно! Найкращий, найрідніший, найсолодший друг — самотність, бо не може Мар’яна піти на компроміс із обмеженістю, вульгарністю і тупістю. Все це кругом — нудно-пренудно, точнісінько, як у дитинстві, коли хотілося вирватися десь у казку, у світ, у науку, аби не в нетечі.
Їх ціла тічка. Сорокопуд, донбасівці, Южний, кравець-меляр тощо, тощо. Той жаліє, рятувати хоче, той думає увірвати, той з пропозиціями лізе, кожне відтворює Мар’янину біографію за убогим шабльоном. "Ґрубую бабу откопалі". А нема такого, щоб увів у казку. То й не буде вже?
Мирон, про нього окремо. Він — шантажист, злодюжка. Мар’яна вже давно закаялася довірятися людям. І от — довірилася. Так, він — досвідчений злодюжка. Мар’яна не ненавидить його, тільки її гидливість бере. Одного не може вона зрозуміти, може потім зрозуміє. Це те, що все ж у ньому багато друзяцтва. Невже він так добре грав? От ця боротьба в Мар’яні проти нього кожен раз зринає, коли згадує за Мирона. І зовні, кінець-кінцем, він більше відштовхував Мар’яну, ніж притягав. Мар’яна хотіла переступити через огидне, не помічати — і вона сумлінно те робила. Задля друзяцтва.
Ех, Мироне, треба було тобі таким фіналом закінчувати? Мар’яна не просить милостині, але вона не вміє й змилостивлюватися.
(Продовження на наступній сторінці)