— Нема про що говорити! — презирливо скривилася Мар’яна. — Це ж я й тобі не відчиняла тому, що хочу його відучити від цих найясніших відвідин.
Та все ж настрій вечора зіпсований.
XI
Перед самою лекцією до авдиторії зайшов із скрипковим футлярем статурний, з гордо відкиненою назад головою молодий чоловік і здивовано розглянувся, немов когось шукаючи. За п’ять хвилин він зайшов знову, скинув капелюха, і поправив зачісане назад смоляне гладеньке волосся, злегка розкинув поли свого чорного лиснючого шкіряного пальта й сів на лаві біля Мар’яни.
Всі думали, що це якийсь лектор, а це — новий слухач. Скільки пихи, щонайменше — фільмовий артист світової слави.
Таке було перше враження від Мирона.
Друге враження, не минуло й дня, було ще яскравіше. Мирон зо всіма відразу перезнайомився, з деякими відразу на "ти". Всі вже знали, що він приїхав із провінції, працював юристконсультом. Після лекції він сів за рояль і ошелешив усіх, — крім того, він ще й музика, піяніст. І скрипаль? Мабуть. Незнайомих досі він об’єднав у товариство, сиділи тут і Мар’яна із Славою у яскравому капелюшку. Носій багатьох професій (кравець, фотограф, інженер, маляр і поет) Путькало, Нарцис Сорокопуд, п’яничка Южний, донбасівські висуванці також були скорені товариським генієм Мирона.
І третє враження: що це за темний тип, цей Мирон? Він конче хоче, щоб Мар’яна прочитала посвідчення про його юристконсультство. Еге, він навіть був слідчим. Чому Мар’яні треба про це знати? Чому він так неестетично почмихує, що то за волосинка завжди йому лізе із ніздрі? Як придивишся, — зникає чар його гордого, трохи артистичного, трохи видовженого самовпевненістю профіля, що в першу хвилину змусив Мар’янине серце спинитися. Здається, це фанфарон.
Можливо. Можливо… — Мар’яну завжди притягає зло. Оце якесь особливе почуття величезного потягу до людей типу Мирона. Ясно, кричущо лізуть тобі увічі непорядність і неприятність, просто огидність, але що більше бачиш цих ознак, що більше протестуєш, то більше справджується той перший спалах усієї істоти, гаряча кров, гостра заінтересованість, така охляла й холодна від добропорядних чеснот.
Пустий хвалько, провінційний лев. Як він жахливо подриґує плечима, коли грає на роялі! Він конче мусить ходити або із скрипковим футлярем (а може там скрипки й нема?), або з фотоапаратом, або з мисливським псом. Він ще, крім того, спортсмен. На сценарних курсах раптом об’явилася ціла група спортсменів: волейбол, лижви, ковзанки… гм! Навіть пінґ-понґ. І скрізь
— Мирон. Він ні до кого не залицяється. Не філософує. Не переслідує настирливо. Не фліртує. Але тільки одна його присутність — і вже Мар’яна в світі казки. І ще нещаднішою критикою проймається, вражається кожною рисою і — гидує, гидує, гидує…
Щось діється з Мар’яною, вона сама не знає, що. Давно не була вона така прекрасно самотня, як тепер. І саме — на людях, коли ніхто не знає твоєї глибини, а ти змилюєш усіх безжурною посмішкою поверховости. Коли ж зоставалася якийсь час удома, то відкривалися безодні нестерпного безвихіддя.
Всі посинілі від холоду, скандзюблені, обдерті, всі викинуті із життя — рідні тоді Мар’яні. З ними, тільки коло них бачила своє місце. Бунтарське "я" кричить: "Ні! Або все, або нічого! Все!" Мар’яна так мало хоче в цьому "все", а проте не має його.
Посивілі дерева кажуть: "Мар’яно, прийшла зима, прийде весна, а тебе нема!" А хіба не однаково — є вона, чи нема її? Коли людина вибилася з сил, виснажилася, голодна, нічого на думку не йде, то нікому ж від цього не скрутно, тільки їй. А хіба Мар’яні не байдуже, що з світом робиться, коли вона пропадає? Низький егоїзм? Це Славине обвинувачення на Мар’яну не справляє жадного враження. Коли вона гнитиме в землі не пройшовши життьового циклу, — що ж для неї прикрашений рушниками папірець із її подобою? І ще далі йде вона: стає світом, байдужим до Мар’яниного скруту. Однаково, є вона із своїми стражданнями чи нема…
Ця відмова від себе, що приходить на людях, дає їй рівновагу. Чи ж іти їй за приписами, коли найвищі приписи диктує ця, така їй необхідна, рівновага? Позбудеться й цього (якби, скажімо, не було цих дивоглядних курсів), хробак порожнечі сточить її душу.
Тому Мар’яна потурає оцій малечі, що хоче приятелювати з нею. Кожен з них піде собі протоптаним шляшком, оці хлоп’ята, що з котурнів свого неуцтва всерйоз вважають себе інтелектуальними висотами. Оцей Нарцис Сорокопуд. Як не намагається він встановити контакт — не вдається йому. Хоч він дуже мудрі речі часом говорить, та Мар’яна щохвилини відчуває, що він — хлоп’я. Претендує на рівність із нею, а рівности не може бути, вона б ображала Мар’яну. Зате сам Нарцис цього не відчуває, він інколи навіть звисока повчає. Коли б не тепер, Мар’яна презирливо показала б йому місце за його невідповідну короткість.
— Ви — така дитина! — от таке говорить цей молокосос. — 3 вами можна зробити все, що захочеш.
І Мар’яна сміється. Скільки пихи й певности! "Пророк" не здогадується, що вона дужа іншим.
Проте, є дещо в кожній людині. От і Нарцис часом уміє подати влучну характеристику. Про Мирона він каже: "Тупий жулик". І Мар’яні теж здається, що цей Мирон — безпринципний пролаза, ще й зіпсутий до відрази. Характерно, як він іде: чванно, на пружинах. І ця чванність такої невисокої якости, така провінційно-цирульницька… Мар’яна призналася Нарцисові, що її часом така огида бере від цього Мирона! Боїться вона забруднитися об це болото.
Навіть Южний-п’яничка, що завжди просить позичити грошей на півлітра, завжди ходить посоловілий і тупувато-веселий, і той уже щось чистіше за цього дзшдзівер-зуха.
Мар’яна ніби зводить балянс свого теперішнього оточення. А головне, головне — безперспективність, їй і курси ці не зарадять. Страшно переступити через поріг кожного дня.
XIII
Відлига зжерла білість снігу на Хрещатику, хмурно й пронизливо-сіро в природі, сіро на душі. Мар’яна, нікому непотрібна, стоїть біля вітрини на розі й удає, що дивиться на виставлене електроприладця. Насправді ж вона кидає оком на трамвайну зупинку, хоче подивитися на "старика Володю". У провінційному лисячому хутрі й вушанці, — видко, приїхав із своєї цукроварні на день-два. Він стоїть і чекає трамваю, Мар’яна може на нього роздивлятися, він її не бачить. Як постарівся, як роздався! Як покарбоване обличчя прозаїчними думками! А може й він удає, що не бачить її, може й вона видалася йому облізлою, вицвілою?
І от як байдуже стукає її серце від цієї зустрічі. Скільки нестерпних мук, неспаних у сльозах ночей пережито, а тепер — нічогісінько не відгукнулося в ній. Якийсь жаль за симфоніями, що вже не існують… Володя приїхав статечно за покупками чи у відрядження, а Мар’яна безцільно заходить із крамниці до крамниці, подивитись і нічого не купити, аби серед людей, щоб розмовляти із собою на людському тлі. Це стало її потребою, це заміняло їй кішку й собаку.
Хтось узяв її під руку. Повернула голову — Мирон.
— Що ти тут робиш? — з пильною тривогою приглядається він до Мар’яни. — Я вже півгодини тебе спостерігаю.
Заскочена, Мар’яна не може отямитися. Що це за Мирон? Увесь час уникає її, не хоче говорити, а одночасно стежить. Дивиться — хто з нею? І нашорошено прислухається — що каже вона? Десь ненароком загортати: "Чи будеш на волейболі?" — і потім на волейболі не дивиться в її бік. Іншим разом: "Я чекаю тебе на виході!" — і не чекати. Допитуватися, коли й де вони зустрінуться, а потім те йде в небуття.
Скільки раз Мар’яна казала, собі, що поговорить просто, задушевно. З того нічого не виходило. І от, заскочена, навіть тепер вона не знаходить ні тонкости, ні простоти. Вона відповіла, внутрішньо замкнена, зовні зовсім невимушено:
— Дивлюся на оцю електричну плитку і думаю, чого це на вітрині стоїть, а як зайдеш купити, то скажуть, що нема.
Друзяка Мирон із шумливим полегшенням відказав:
— Боже мій! Яка світова проблема! Та я тобі зараз це влаштую. Тут мій добрий знайомий завмагом. Ходімо!
Справді, за п’ять хвилин плитка чудодійно опинилася в руках у Мар’яни, тільки шепнув Мирон щось завмагові. А ще за п’ять хвилин вони вже йшли вгору Лютеранською.
— Ми зараз її попробуємо, — каже Мирон, а це означає, що він іде до Мар’яни.
І скрізь він, як удома! Скільки в цього Мирона різних талантів!
— Просто, збіг обставин, — скромно відмовляється Мирон. — Мене всі дуже люблять, я придбав за цей час у Києві масу знайомих.
Мар’яна далі не розпитує. Якісь таємниці, щось він завжди не договорює… і завжди так, що навколо нього постає неприємна атмосфера, — чи вдає значну особу, чи якісь темні справи. Так і сьогодні. Мар’яна боїться наразитися на якийсь цинічний жарт, що ними Мирон часто натякає на свої донжуанські успіхи.
Та він сьогодні інакший. Такий, як у першу хвилину. Докладно розпитує, дорога йому кожна твоя дрібниця, ніяких поз "значної персони", чванливости. Тиха товариська зворушливість і зворушеність. Де ж та аморальність, що так забиває дух?
— А тепер спробуймо плитку. Зараз засмажимо яєшню.
— Ідея чудесна, — втішено погодився Мирон, і яєшня додала ще більшої зворушливости.
(Продовження на наступній сторінці)