Твого страшного листа я одержав аж через два тижні після того, як ти його написав. Коли прочитав перші рядки — аж темно в очах стало і далі нічого вже не бачив ... А я ... я в ту хвилину, як Галочка вмирала в тяжких муках, я... Порви мого листа з Одеси і ніколи, ніколи не згадуй про нього. Мені соромно за себе, за людину, соромно перед Галею.
Але яке байдужо-жорстоке життя! Одною пригорщею часу кидає воно і муки, і втіхи, і радощі, і горе!
Я наче одубів за ці два дні, а оцих кілька рядків, які Я спромігся написати, — перший вияв, що я ще не зовсім утратив ознаки життя.
Шукав твого докладнішого листа, але ти, видно, його не на-написав. Всі-всі подробиці хочу знати. Мені здається — буде легше...
правда, що заступником стане начальник мого відділу, то може й мене переведуть туди. Мій же начальник кожну хвилину мене викликає, без стенографістки не звик працювати.
Остання новина та, що одну з двох стенографісток колишнього директора переводять у технічний відділ і навантажують секретарством. Чи не Зою це ? Ні, Зоя спокійна, а хвилюється Ангеліна, — здається, їй до секретарства доведеться взятися. Звісно, не всяка стенографістка захоче за секретарством забувати крилате письмо. Стенографістка ж, як піяніст, — якщо вона не тренується, то й швидкість її випарюється. А в технічному відділі якраз найбільше секретарської роботи, а стенографічної — кіт наплакав. От ускочила Ангеліна!
Добре, що це мене не стосується. Коли б на мене, — я нізащо не погодилася б.
А що, як у цьому пересуванні є якась прихована мета? А що, як Ангеліну посилають у технічний відділ тому, що коли ще й мене в секретаріят переведуть, то буде нас аж три? Ясно, одну треба десь перекинути —
Можливо, випадок, який має розрубати нерозв'язаний вузол, надходить. Можливо, життя само допоможе розв'язати те, чого ми сами, своїми людськими силами, оплутані умовностями, зробити не можемо.
26.
Юлія Отава
І це — вінець моїх екстаз, напруження, мого повноводного, відмінного, від усього, що було в житті, чуття? Як пережити це?
Юлія Отава
Сергію Михайловичу
Я знала все наперед, Сергію Михайловичу! Знала, що колись піду й не бачитиму Вас ніколи. І з жалю стискалося серце. Я тільки хотіла уявити собі, при яких обставинах це станеться, бо знала й те, що сама я — прикована до Вас. Уявити, як це станеться, ніяк Не могла. Вийшло так, що Ви ж мене й прогнали.
Коли я йшла вранці на роботу, сніжок весело кружляв у чистому морозному повітрі і лягав на м'який пухкий білий килим. А в тресті я перечитала вивішений наказ, що мені бути секретар-кою-стенографісткою технічного відділу, — і все уявила, що потім має статися. Я знала, — ні Ви, ні я не поступимося.
Ледве діждалася я кінця дня, вийшла на вулицю, — і все, чим жила, стало непотрібне. Як і ці шматочки ранкового незачеп-леного снігового килима поглинає чорна грязюка, так і моє життя закінчене. Мені нічого не треба.
Захотілося на високу-високу гору та й там і померти.
Я знала. Ви будете діяти так, як вдіяли, а я не зроблю того, чого не зробила б, коли б це наказували мені й не Ви. Ви не воліли прислухатися до мого внутрішнього крику, а я не могла виконати наказу.
І хоч Ви й жорстоко повелися зо мною, — я не вірю, що Ви — жорстокий, що Ви — сухий і черствий чоловік. Ви б мене засудили на смертну кару, бо так би велів Ваш принцип, який не вважає на особисті інтереси, — не повірю в те, що Ви черствий. Я без фактів, без підстав знаю Вас: Ви — добрий, чуйний і ніжний.
Це нічого не значить, що я бачу Вас один раз на місяць-два заклопотаного, замкненого, сухого. Я була ціле літо й осінь в чаду від Вас такого, яким Ви не хочете мені показати себе. Якби знайти в своєму горі такі слова, щоб Ви відчули всю мою подяку за це. Ні, не знайду!
Горе це неминуче мусило прийти і я його неминуче мушу пережити. От воно й прийшло... Щоб легше було, я й пишу до Вас. А легше не стає ...
В той день, як це сталося, я мала ввечері записувати з Зоєю нараду. Але не писала, послала замість себе другу. Треба було йти шукати іншої посади.
Другого дня вранці директор викликав мене для пояснень: чому я не виконую його наказу, не приймаю справ секретаря технічного відділу?
Я йому спокійно й тихо пояснила мою причину. Я прийшла працювати, як стенографістка, — й не думаю ставати секретарем.
Директор лагідно-суховато сказав, що розглядає мій вчинок, як ламання дисципліни. Коли є наказ — треба його виконувати.
Але ж мене не питали, чи хочу я і чи можу бути секретарем. Я не річ якась і не карта, що міняє своє значення від того, як її перекладуть. Якщо посада стенографістки в установі касується, то я можу подати заяву, хай мене звільнять, так, як звільнили Ангеліну Бар. Я зовсім не збираюся забувати стенографію через секретарство...
— Я не бажаю входити в ці дрібниці,—сказав директор. — Можете подавати. Або ж — ідіть, приймайте справи. З вами все!
І почав читати, що там лежало перед ним на столі.
Мені лишилося тільки вийти.
Хіба ж я не так все це уявляла собі, коли прочитала наказа? Начальник не зламає для мене наказу, — а я не відступлюся від слова.
Отже, замість записувати нараду, я пішла по місту шукати роботи. Я жодного дня не можу бути без роботи, бо в такому стані як нині, мені кожна незаповнена нічим година — отрута. Я й так никну з туги, — а що ж буде, коли я не заводитиму свого дня зранку точним механізмом. Ні, несила таке знести!
Ішов дощ, змішаний із снігом, я брела містом і плакала...
В кабінеті, куди я прийшла найматися, треба було почекати. Директор Металотресту приймав відвідувачів, говорячи тільки сам, а йому писали все на записочках.
Він був глухий і на милицях, без одної ноги.
Я сіла на канапі, уявила, що вже працюю тут, — і все здалося мені таким непотрібним, незатишним, страшним, що хотілося закричати. Як я дійшла до такого стану, що при людях плачу?
Я вийшла пошукати води — плакати можна тільки вночі, у глухій самоті, а тепер, — зціпити зуби, хоч би й поламати їх.
За кілька хвилин знов зайшла й зустріла привітну, турботливу усмішку. Чого я втікла? Тут, голубонько, треба нам докладно поговорити. І багато...
В директора дуже складні умови роботи. Директор, як бачить товаришка, — вибачайте, як вас звати? — від нервового захворювання з часів громадянської війни втратив слух і має на думці сам оволодіти крилатим письмом... щоб читати без розшифрування все, записане найближчим помічником, стенографом. Чи розуміє товаришка, чого директор вимагає?
Насамперед абсолютної щирости й відданости роботі, бо без цих якостей він не хоче брати собі робітників. Товаришці буде все довірено, товаришка супроводжуватиме Директора скрізь: на засідання, лекції, — а він читає лекції, — у відрядження до областей, чи до центру. Отже, все це треба обміркувати й усвідомити. В нього працювати справа не легка. Директор показує всі труднощі зразу і хоче, щоб товаришка все зважила. Як товаришка вважає? Директор хоче почути.
— Все, що ви кажете, мене анітрохи. не лякає, навпаки, — написала я на записочці. — Тільки чи не переведете ви мене згодом до відділу на "вхідні й вихідні?" Чи Матиму я стенографічну Іроботу?
— її в вас буде аж занадто.'—зрадів директор. — Мені подобається, що ви так конкретно відповідаєте. Я вже бачу, що ми зійдемося ... Якщо, взичайно, морально вас робота в мене задоволь-
Це він про своє каліцтво. Та хіба б відкрилися мені ці розсипи цікавої й повнокровної роботи, коли б він не був каліка! Мене аж поривало щось, — я вже бачила себе і} вагоні, що мчить через Щойно скошені запашні луги до Уралу, я; бачила себе у цеху, де Поважно подорожують у повітрі велетенські казани, бачила себе
червона ріка Саксагань ... у великій, наритій народом авдиторії, де я записую лекції... у просторій залі з величезними вікнами, де сидить хтось такий... я його слухаю, ба навіть записую, щоб мій директор зараз те прочитав ...
В мені знов прокинулась притамовану жага діяльности, жага витрачати свої сили, які наповнювали мене й яких не було куди Подіти останніми роками...
О, ми напевно зійдемося! Ось вона, різниця в ставленні до людини! До тебе підходять з повагою, з довір'ям — не так, як
той, що знищує поглядом, що дивиться, яі{ на ворога, що думає — можна мною кидатися, як річчю. І я певца себе, я виправдаю до-
нить
пейзажу Криворіжжя, де протікає
вір'я. Вже тільки те одне, що мене ним її виправдати.
вшановано, дасть мені силу
І це саме те, що мені тепер треба: жодної хвилини для себе — досить уже я блукала в собі, досить уже грузнути в трясовині почуття. Його відкинуто, як брудне жабуриння, як злочин, з огидою й презирством. Хіба я не почула, як мене оцінено? Я для нього — панночка з примхами, прислухатися до яких — принижувати гідність начальника.
Чи важко буде обслуговувати цього мирного, культурного інваліда, що не кидає працювати, навіть зовсім руїною ставши. Може й тяжко, — а там, де мене всмоктує в свою лійку почуття, —■ не тяжко нести біль?
Оце ж і ті зовнішні обставини, що ти їх чекала і що принесли тобі кінець . . .
(Продовження на наступній сторінці)