Чому б це лені справді не зробити так, як зробив Максим? Одружився з Галею, обіцяють незабаром присвоїти мені титул дяді. От би зажали всі гуртом! Ми б з Зоєю до них у Верхнячку на літо їздили. Наші діти гралися б разом, а часом би й побилися, ми б їх мирили... О, я б їм надавав ляпанців по рожевих задках І,,
А справді, чом це мені не одружитися? Максим майже в кожному листі пише про це, все натякає на Юлію. Та Бог з нею, з тією ходячою хмарою...
15.
Юлія Отава
Все таки, день недаремно минув. Я його бачила. Тепер така радість від нього. А в ту хвилину було так соромно, бо я заглянула в двері, де він міг би бути. Так, я шукала його. І він зловив мене на цьому. Він одягав пальто, і побачив мене, і зрозумів. Так млосно й нехороше стало мені, наче мене побачили в непристойному вигляді — і я рванула звідти. Цього більш не повинно бути, —— чуєш?
Але чого це я взяла собі в голову, що він негарний? В нього дуже гарні, тонкі риси: вигнуті різким малюнком уста, чоло широке, як повінь, брови енергійними стрілами розлітаються над великими, здовженими до скронів, синіми очима. Чому я раніш не помітила, що він і зовні надзвичайний Г
От що я вирішила. Він погано думає про цей мій вчинок? Ну, і нехай думає. Я вже знаю, що мені треба за всяку ціну вийти з цього закутня. Не шукати його, не думати про нього, я не можу, а думати заборонено. І нікуди діти свою жагу. Вповзає якась туга, мука, хвороба душі. Тому й виходять такі непристойності
Я знаю, він зневажливо про мене думає. Він думав, що я нав'язуюсь. Мені це сказала його спина. Так було:
На цьому тгокні вранці я доганяла його аж три поверхи, хотіла наздогнати, щоб привітатися. Така потреба була. Але він плов так швидко, а потім почав ще й бігти і я не могла його догнати. Може мені здалося. В нього рука тремтіла, коли він узявся за РУчку дверей. Він же не знав, що я ззаду доганяю його. Він не оглядався.
Мені було страшно, щоб він не озирнувся ненароком, і Хотілося жагуче, щоб оглянувся. Але він не оглянувся. Ось останній момент, ось двері, — невже не озирнеться? Не відчув мене?
Ні, він не озирнувся. Він зукоса, як норовистий кінь, глянув кутиком ока на мене, увіходя^и в двері. Він знав, що я за ним іду. Так чому ж не захотів, щоб я привіталася? Чому не захотів озирнутися?
Може саме тому, що знав — я ззаду? Може й він так тремтів і боявся мене, як я його? А що, коли це так?
16.
Зоя Малевицька
А що, коли це так?
А що, коли Платон не м^,е серйозних намірів, а так, для парубоцької розваги, гає час зі мною. Ще ніхто так не подобався jwsfiv, ях: БТа, jure-... ¿9? лиж*? цеитеко ЗЕЙШ. Тут так: або адружк-тися, або нема чого одне одному голову крутити.
Але я краще б язика свlt;)ГО ковтнула, ніж сказала йому це. Скажу йому, що виїжджаю На Далекий Схід, — якщо він серйозно ставиться до нашої зуСТрічі, то йому те треба буде більш розжовувати. І взагалі — чоГо це я повинна про це говорити? Вийде так, ніби я нав'язуюся, ffi( так теж не годиться.
А як же?
Ніяк. Якщо він не думг^е одружитися, то побачивши, що марно гає час, і сам відійде. Ну, що ж, тим краще буде для нас обох...
17.
Юлія Отава
Чи винна людина, коли в неї на руці, замість п'ятьох пальців, шість, або сім? Чи винна я( що в мене гіпертрофія почуття? Я не знаю, чи народилась я з цим дефектом, чи це, — набута хвороба. Однаково, мені з цим тяжко. Я кволої вдачі й піддаюся силі дужчого, дійовішого характеру.
Тому сьогодні і я йду й; думаю про те, що було. Власне, нічого не було, але для мене воно було.
Порожні вулиці сяють відбитими в асфальті електричними світлами. Дерева зеленою павутиною листя сплелися над моєю головою і ніжність сумна клубочеться в свіжому нічному повітрі. Ні, сум ніжний і запахущий іде від феєричного мережива зелені, осяяної електрикою.
Ось поза мене пробігла машина, за нею друга, третя. В першій напевно сидить аскет, — який він виснажений, вимучений став. Він тепер цілими ночами сидить у своєму кабінеті. В ньому вже нема нічого звичайного, якийсь фанатизм праці пожирає його утле тіло.
Машини, як і я, вертаються з нічного радіопереклику. Я записувала цей переклик. Що ж, як я надіялася, — так не було. Не було Синьоокого.
Я з таким хвилюванням ішла на цей переклик. Адже після тієї зустрічі на вулиці я бачила його раз — ворожого, сухого. Подивився, як ножем ударив. Напевно сьогодні він керуватиме перекликом.
Але він з'явився на мить, переглянув якісь матеріали і знову зник. Ні, це звичайна робота. Ніякого свята серця сьогодні не було.
Я люблю роботу, бо вона організує. Люблю, коли робота змушує вийти з своїх берегів і напористо, з розгоном шалено мчати. Відповідальний момент радіопереклику, кінцеве слово, записувала саме з таким розгоном, ловлючи слова напруженим вухом.
Була мить, я гостро відчула — щось мені заважає писати, гальмує руку. Я подвоїла напруження: жодного слова не випустити тепер з уваги, а скінчу — тоді підійму голову. Не раніш.
Промовець закінчив. Тепер я можу підвести голову, подивитися, як примушувало мене щось.
Просто мене стояв Синьоокий, — який він виснажений, змарнілий. І яке нестерпне сяйво його очей. Чи то мені видалося? Він же дивиться не на мене, дивиться десь-десь у просторінь, повище мене, — небачущими, вицвілими вмить очима.
Такими стали ті очі й тоді, на вулиці, коли я, не думаючи ні про що, стояла, чекала когось. Щось тоді примусило мене повільно, як уві сні, повернутися круг своєї осі і... Синьоокий за десять кроків від мене і дивиться теплим, радісним сяючим поглядом на мене, — спостережливо, наче сам себе про щось питаючи. І раптом, тільки я обернулася, — цей сяючий погляд сховався, зник, вицвів, висох, збайдужнів.
Ось такий він став тоді, як нині. Чи видалося мені все те сяйво. І тепер я так і не можу втямити: чи це його воля діє, що я обертаюся до нього, як соняшник до сонця, чи мусіла я збирати на кінчик свого пера всю волю свою, щоб побороти силу його навіяння, — а чи може він мене й не бачив, просто мій організм настільки його відчуває, що зразу підкоряється його присутності?
Я хвилююся в той день, коли мені випадає його побачити. З самого ранку, ще з ночі, прокидаюся в якомусь хмільному напруженні.
Коли ж це він з'явився, що я його не помітила тепер?
Так, не помітила, але відчула і вже підпала під гіпноз цієГ незрозумілої людини, яка фізично випарюється і в'яне, але яка може прив'язати мене за ниточку і я нездольна визволитися, сказати: "Ні, я цього не хочу!"
А він і не дивиться на мене!
Тому мені хочеться іти всю ніч і багато ночей порожніми тихими вулицями, під феєричним зеленим сплетінням і плакати,, плакати, аж поки не вичерпається в сльозах моє почуття.
18.
Платон Озеровиг
Так... Чого хоче від мене Зоя? Вона й не відпихає мене, і випускає тисячі невидимих довгих голок, крізь які не доступишся до неї. Якась дивна тактика невловимости, гри усмішок і натяків. Вона весь час закутується в якісь серпанки. Чи вона дуже тонка кокетка, чи дуже наївне дівча, — не розберу я.
Яка вона мила, привітна, сердечна. А як тільки я спробую її пригорнути, чи, борони Боже, поцілувати, — вона відбивається і брикається, як молоде лоша. З охотою йде гуляти в парк, але коли я намагаюся скерувати нашу прогулянку в безлюдні місця, вона неодмінно виводить туди, де багато світла, багато людей.
Дурненька! Хіба двоє молодих людей, які подобаються одне одному, невідмінно повинні сповіщати світ про це, ставити штамп загсу на своє почуття? Чи не найважливіше саме це почуття? Але в ній є якесь упередження проти вільного кохання, нічим не оформленого. Суміш старосвітських традицій із душевною чистотою, чи щось інше? Чи просто гра в одне й друге? І, з одного боку, це мене приваблює, я її ще більше бажаю. А, з другого боку, лякає: а що, як за цими серпанками, — меркантильна, прозаїчна засідка на "законного мужа?"
Раз сидів із нею в саду і сказав:
— Між іншим, чи є при тобі пашпорт? Як є, то зайдімо зараз у загс.
— Я між іншим у загс не йду! — відповіла вона, зарозуміло подивилася на мене й гордовито тріпнула своїм золотистим німбом.
Не знаю, чи це був жарт, чи щось глибше під її словами. Жарт^ чи дуже багато? "В загс вона піде, тільки сім раз відмірявши"
А що, — може зважитися? Як уявляю собі, що це може раптом статися, то шкода мені своєї парубоцької свободи... Але, як кажуть, — "коваль клепле, поки тепле..." Ні, навіть сьогодні треба було б про все це поговорити із Зоєю, викликати її на відверту, щиру розмову, — що вона думає?
Але, на жаль, сьогодні не вийде! О сьомій годині виїжджаю в несподіване відрядження до Одеси. Сьогодні вже не вийде...
19.
Юлія Отава
Минуло свято врожаю. Я так чекала цього дня, — і пішла звечора, не діждавшись кінця нудної урочистої частини. Його там не було!
А я, дурна, чомусь надіялася, що побачу його в цей день і він буде без панцера начальника. Мені чомусь здавалося, що це но-вовведене свято буде відмінне від усіх наших остогидлих офіційних свят, щось свіжого й творчого принесе, а на ньому Синьоокий буде просто людиною.
Так, це моя мрія, — побачити його звичайною людиною. Власне, вся моя біда в тому, що мене віддаляє велика дистанція. Я навіть не можу з ним привітатися, він навіть не відповідає на мої привітання.
(Продовження на наступній сторінці)