Якби ж не оці примари страшної щоденности! Вони тяжкою масою навалюються на свідомість, давлять, мучать. Он учора в їдальні бачила: прийшов загін мадярів. Нещасні, голодні, підбиті… Із Проскурова йшли пішки. Купив один сто грамів вінегрети, а другий у нього видирає. Крізь них Мар’яна бачить інші кадри: он у смітниковій скрині злодійкувато риється чоловік у дірявій шинелі, вигрібає гнилого, мерзлого буряка й їсть. Он женуть наших полонених вулицею, одні кістяки, не можуть ноги підволокти, а їх німці б'ють нагаями, як худобу, прикладами в зад підшовхують. Хто впав, — пристрелюють. Жінка кинула пів буханки хліба в середину, — того, хто кинувся зловити, застрелили.
За цими кадрами встають безжально інші. Оті страшні табори в чистім полі, чи вірніше в непролазнім болоті, де за дротами збито тисячі людських істот. Збиті вони так тісно, що й лягти ніхто не може, всі мусять спиратися один на одного. А під ногами — болото, це спеціяльно таке місце для табору полонених вибране. Осінні дощі, пронизливий холод, а вони мокрі, голодні роздягнені. Тиснуться одне до одного та згадують, що німецьке радіо обіцяло. Так звірячо обдурили фашисти!
Стоять перед очима всі оті табори — на Керосинній, в Гумані, у Володимирі Волиньському, у Рівному — всі ті, що про них у Києві говорять. У Броварах поранених полонених напхали, як оселедців, у школу, а щоб швидше виздихали, то не дали ніякої лікарської допомоги, ні догляду. Люди тиснулися одне до одного, робили під себе. Щоб якнайшвидше погинули, німці взимку повибивали в школі всі вікна…
Отаке все верзеться удосвіта і від усіх цих настирливих кадрів Мар'яні хочеться… в нірвану.
Яке несучасне прагнення! Не більшовицьке, не німецько-штепівське, не донцовсько-націоналістичне. Злочин проти стаханівства, проти підгону києм "не лінуйтесь", проти "пробоєм". Східні лінощі.
Але це найнормальніший Мар’янин, найулюбленіший стан. В цьому — повнота. Мар’яна — без думок. Забарвлення емоційне, густе, пахуще. І нема цьому слів.
Яке право мають відбирати це й таврувати тверезі практики? Це Мар’янині єдині години, що виправдують роки й десятки років безцільних нудьг, страждань і душевної порожнечі.
І зовсім Мар’яна не хоче прислухатися до тих меркантильних утилітаризмів, які не люблять наших степів, яким начхати, чи там рілля, чи скитський полин, сивий туман, простір, розлогість, — все те, що пахне, що навіває снагу й щастя буття. їм не тільки начхати, а безумовно краще із меркантильних міркувань високоякісно експлуатувати чорну ріллю і бути нечутливими до поезії-душі цього степу.
А в цьому ж емоційному тісті заквашуються ідеї. Вони Мар’яні потрібні, а не життьова метушня. їм усе хоче Мар’яна жертвувати.
Тільки нема чого. Мар’яна — бідна біднячка. Хіба оцю блакитну круглу кімнату? Її жертвувати, чи що?
XXXVII
Максим підходить до Сінного базару в прекрасному настрої. Будочка на Галицькому базарі вже забута, зате процвітає біля Сінного комісійна крамниця, повна усякого добра. Добро те само пливе, переходять через Максимові руки різні коштовності — звичайно такі, що знаходять собі покупця. Приносять бабусі свої самоцвіти, ювелірні вироби, — їх і ще килими скуповують, переважно, мадяри. Німці ж купують усе, що бачать: хутра, одежу, взуття. Видко, в них не так, як то казали: за два тижні навезуть усього, повідкривають крамниці, повні усякими товарами, бо в них нема ринків збуту. Навезли! Вони дивляться, як би звідси все вивезти. Голодранці!
Але Максим не може на німців нарікати. В його крамниці вони чемні, коректні, ввічливі. Особливо ті, що вертаються з фронту, кожен із них купує якийсь "ґешенк" додому. Не з одним із них можна одверто поговорити. Далеко не всі раді Гітлеровому режимові. Ці ж військові розповіли йому про плян Бравхіча, що відкинув Гітлер, про тертя між вермахтом і партією…
Потім, добрі покупці оці фірмачі, що наїхали великою хмарою до Києва. Вони хоч, здебільшого, й з тупими крамарськими пиками, але серед них багато є інтелігентних облич. Ці устатковуються на місці. Учора один закупив комплект стилевих меблів із червоного дерева чернівецької роботи. Максим ще й подарунок йому додав — шість кришталевих келихів. Німець спочатку не зрозумів. А потім попросив паперу й побіг кудись. За пару хвилин прибіг, — приносить п'ять кілограмів ковбаси. Вони в своїх харчових магазинах "нур фюр дойче" усе мають. А наші — нічого, крім неїстівного хліба, шість кілограмів на місяць. Хвалити Бога, вже ремонтуються "Гастрономи". Може скоро почнеться нормальне життя. Також ремонтують і відкривають двадцять п’ять продуктових крамниць. Там буде все на картки. Це для цього й закрили базари, щоб не перепродували того, що куплять дешево… А Максим слухає ці розмови й щось не дуже вірить. Дай, Боже!
Так мріє собі благодушно Максим, ще відчуваючи смак від учорашнього німецького подарунку, а й не бачить, що біля його крамниці стоять машини і німці виносять з неї паки.
Операція відбулася блискавично. Це ніякий грабунок, це лише штадткомісаріят цього ранку конфіскує цінності, як і в усіх комісійних крамницях. На потіху
Максимові, акуратні і чесні німці видали йому акта, що саме сконфісковано, а самі з паками поїхали. А що всього за один раз не забрали, то замкнули й наложили пльомбу. Дайте знати, щоб забрали свої речі, хто не зголоситься за пару днів, — того речі пропадуть. А комісійну крамницю вашу віднині взяла в свої руки німецька фірма.
Залишилося подякувати й піти. Не відбудеться сьогодні торгівля. Не буде куди носити бабусям своїх перснів із брилянтами, різні статуетки, елегантні дещиці, мережива… Не буде де про політику, про фронт поговорити, різні чутки звідусіль нанизати. Ба навіть і тих пару зустрічей, що призначено було в його крамниці, не відбудеться. От здивуються, коли побачать замок на дверях!
Ось одна людина, що мала ніби зайти сьогодні, вже й іде.
— Куди це ви так щиро топаєте? — привітався Максим до Мар’яни. — Чи не до мене?
— Та до вас!
— Ви саме впору. Ще хвилина й я вже завернув би ось у цей завулок. На крамниці висить замок.
— А що? У вас якесь свято? — здивувалася Мар’яна.
— Щось подібне. Сконфісковано в мене на сто тисяч карбованців речей та ще й людських трохи.
— Коли? — тоном вище запитала Мар’яна.
— А оце півгодини тому! — із тим самим жартівливо-гумористичним відтінком відповів Максим.
— А чого ж ви не рвете на собі волосся? — зрозуміла, нарешті, Мар’яна, якого жанру треба дотримуватися.
— Людина родиться й помирає гола.
Ага! Дуже заспокійлива сентенція. Як так, то Мар’яна почала про своє. Ну, і як же це? Де ж вона тепер з ним побачиться? Казав зайти сьогодні до Максима в крамницю, хоче конче Мар’яну бачити…
— Хто це?
— Та Кучерявий. Якась справа, не знаю, чого він хоче, але заходив спеціяльно... Я просто заінтригована.
Максим жартувати перестав.
— Кучерявого ви не побачите. В нього велике нещастя. Забрали жінку і вже, мабуть, розстріляли.
— Кучерявого жінку? Що, що?
Так. Три рази за нею приходили. Жидівка. Один раз сховав. Другим разом випросив: подивилися на трьох малих дітей, махнули рукою і пішли. За третім разом уже нічого не помогло. Віддав чоловік жінку на смерть, а сам за діти та на село. Приходив до Максима позичати грошей. Нема Кучерявого в Києві.
Як це Максим може так діловито-спокійно говорити про такі речі?
Аж тепер ясно стало Мар’яні. Десь на початку зими зустрічалася з Кучерявим. Боже, який він був тоді озлоблений, а Мар’яна не могла зрозуміти, чому. А то вже по жінку приходили. Тільки не міг він Мар’яні цього сказати. Він же ховав її.
— А він же так чекав німців!
— Гм... Багато чекали. Тепер ті, що найбільше чекали, — найбільше їх ненавидять.
— Що ж він тепер з тими малими робитиме?
Мар’яна зовсім забула про свою заінтригованість та нездійснене заспокоєння її. А та особа, що мала прийти сьогодні з Кучерявим, була якраз і не дуже далеко. Роман Чагир теж наткнувся на замок Максимової крамниці і мусів піти ні з чим. Здається, чи не господаря крамниці, що стояв і розмовляв із якоюсь жінкою, він бачив на Сінному, як ішов сюди? Цікаво, чому нема й досі Кучерявого? Чому склеп замкнений? Фатально не щастить йому із Кучерявим. От-от уже мають стрінутись — і завжди щось перешкодить. А Кучерявий так же певно обіцяв звести його з найближчою приятелькою Васси. Та одна може навести на сліди, де шукати. І от не прийшов чомусь.
Швиденько повернувся на Сінний, щоб впіймати господаря склепу. Та той уже давно розчинився у рухливому перехресті Львівської й Сінного базару.
XXXVIII.
Ще в кращому гуморі, ніж Максим уранці, сьогодні цілий день Мирон.
На радощах він навіть подарував одну із своїх численних запальничок німцеві Гельмутові, військовому шоферові, що їздить із автоколоною між Лодзю та Києвом. Гельмут сидить і по-ідіотському наспівує:
Добже, добже, тра-ля-ля,
Шталін іст капут...
А Мирон подарував — і гадав, що вже гостя позбудеться. Та Гельмут і не думає йти. Він ще жде чогось… мабуть, чаю з мелясниками, німецька голота! А Миронові конче треба скочити в одне місце, тут недалеко, і нема нікого вдома! Як випровадити німця? Мирон на голках.
(Продовження на наступній сторінці)