— Та вони в себе так само воюють із церквою, як і більшовики.
Отак, усе само собою приходить у нечувано хаотичний стан. Підпільні чутки без усякої цензури, одна одній суперечливі, правда переплутана з дурною нісенітницею. І хоч підпільні чутки зазначають точне число вступу більшовиків у Київ — п’ятнадцятого лютого, — хоч уже дехто збирається з розкішних мешкань переносити свої манатки назад до убогих халуп, — газета київська невтомно навчає киян, хто вони й що вони, як то вони мають поводитися, щоб заслужити собі належне місце в новій Европі, в тому новому порядку, що закладається оце аж на ціле тисячоліття. Яке воно, те належне місце, трудно було уловити з хитромудрих проповідей "Нового Українського Слова", бо чомусь націонал-соціялісти не поспішають популяризувати своїх ідей, не добиваються, щоб кожен киянин пройшов "нацистську політграмоту" чи хоч мав щастя прочитати нацистську біблію, "Майн кампф", заборонену у більшовиків і затаєну новими соціалістами від визволених народів. З натяків газет ми повинні лише здогадуватися про суть цього вчення. Очевидно, комусь невигідно, щоб кожен роздумався: воно то соціялізм, але яка наша участь в тому соціялізмові? Будемо переварені на мило, а шкура наша перероблена на рукавички чи дамські торбинки?
Щодня ця єдина духова пожива приносила порцію образ українському народові — милосердно, щоб легше переніс він свій перехід до рабства.
Говорилося ніби про радість праці, — яка шляхетна тема! — а виходило, що українці то негодяща нація, від неї дарма сподіватися сильного характеру, сміливости дії, культурних цінностей. Їй тільки цілувати німецького ступака. А тому: ледарі-українці, працюйте! Відколи вже це український народ ледарем став? То силою хотіли весь народ обіднячити, за працьовитість із села виганяли, а тепер знову якесь зовнішнє накидають. А яке, — ніхто не знає. Нічого не обіцяють, "як заробите, так і матимете". Із чужих рук матимете!
Другого дня читаєш українською мовою, що Україна ніколи не мала своїх героїв, своєї історії, своїх славетних традицій. Хмельниччина — випадковий, незначний і нехарактеристичний епізод. А в вісімнадцятому році пара якихось нечемних, зле вихованих юнаків прийшли до німецької влади й вимагали самостійности... — І такі інші огиди.
Ще третього дня ця газета, на бібулі синього кольору, наповнена відомостями про високу німецьку культуру. От які то німці, в них і Ваґнер, і Бетговен, і брати Грімм! А в нас що? Зовсім непотрібно, неактуально відзначати ювілейну дату Михайла Старицького, але вже обов’язково нам треба знати про якогось там зоолога Бурмайстера. Щоб цей колоніяльний, поучуваний до послуху й покори, ні до чого нездатний народ день-у-день переконувався: нема чим йому пишатися, сонце світить тільки з Великонімеччини. Недарма редактор цієї німецької, перекладеної на українські слова, газетки послав уже свою дочку-студентку за покоївку до Німеччини з першим транспортом добровольців.
Ще згодом втлумачується, що повстання та революції згубні для народу… очевидно, колоніяльного, бо в самих панів-німців слово "революційність" дуже модне. А демократія — облуда, видумка жидів для панування. Але що має бути замість революційности й демократизму, цього не говориться. За логікою, замість демократії — аристократія. Замість виборности — шеф, фюрер, вождь, один верховний, зв’язаний з таємничим Провидінням, самодержець. То це може монархія? Теж ні. Втлумачується: до реакції повернення не може бути. Що ж тоді реакція, як не найчорніша сьогоднішня!
Коротше: не лінуйтесь, не бунтуйтесь, не мрійте, бо романтика теж шкідливий анахронізм і не дає ніякої користи. Не бунтуйтесь, як вас поведуть до різниці на заріз, бо все одно ви кращого нічого не варті, ви ніколи не були здібні до самостійного державного життя.
Коротше, газету дано нам для того, щоб вселити зневіру в себе, в свої сили, впоїти безвольність і рабську покору та повну надію, що все хороше нам принесуть, як не "старші брати", то,.визволителі", "вчителі". Похапцем висвячують у ці "вчителі" германські народи, без яких ми, нібито, за всю історію не могли й кроку зробити. Щоб довго не трудитися, просто позичено ідею у "старших братів", які нам увесь час простягали "братню руку". Все українське — негодяще, замість нього треба запроваджувати німецьке, бо воно корисніше. За своє змагатися не слід, бо нема за що. А як що й є добре, то воно перейняте не в кого ж таки, як у німців.
Найкоротше ж, — нижче тубільне населення треба не піднести, а присадити, притупити, збити в пилюку.
І за все це редактор Штепа дякує день-у-день, аж захлинається, аж поему видрукував: "За що ми дякуєм тобі, Німеччино!" За це і ще за те, що "вчителі-визволителі" безперервними транспортами вивозять людський і худоб’ячий контингент, кам’яновугільну й залізну руду, цукор, збіжжя, — все те, чого не добрали "старші брати". А в тім будинку Академії Наук, де з вікон викидали чотири інститути, — свище вітер. Він навіть і на один день не потрібен був переможним великонімецьким збройним силам. А всі форми громадського життя тубільців заборонені, недозволені, розігнані. Оце тільки й втішайтеся, українці, німецькою газеткою, перекладеною якимись недолюдками на вашу мову. Чекайте "належного" місця. Воно вже й тепер містить у собі правду: такого, як належить народові безвольному, некультурному, без своєї історії, героїв, державних здібностей…
А під шелест цих проповідей вилазять на поверхню пройдисвіти, що при всіх урядах не змогли зукраїнізуватися, чванливі й загребущі влади. Правда, що хаос, і не первотворний, а з такими всесвітніми "жучками". Вони "влаштовуються". Протекціонізм, лазівки, хижацтво, вигризання з зубів. Без цих плутаних шляхів — пропадай, і то негайно! Хто як може: базар, патент, наспіх склепана "самодіяльна кооператива"... у якій пайовик нічого ніколи на шаг не одержить і не має права нарікати, бо зараз почує: "це вам не совєти!"…
Враження таке, що хтось навмисне все це робить. Каламуть пливе на поверхні й ніхто не в силі її втамувати. Все стає дибки. Безладдя й хаос. Німці намагаються якийсь порядок ввести, але саме в тій дозі, якої потрібно, щоб їм було легше експлуатувати ще нерозтягнене. Німецька сила діє не виховавчо, а по-військовому точно, репресивно. От на хлібному заводі розстріляли цілу зміну робітників — невинних. Розстріляли, бо знайшли уламки скла в борошні. А то дівчата з попередньої зміни, що змащували дека, захотіли вкрасти олії й заховали дві пляшки в мішках. Прийшла друга зміна й, нічого не знаючи, взяла ті мішки в роботу. — Он на схрещенні Хрещатика, Васильківської, Басарабки й бульвару Шевченка, де найбільший рух, три дні висять на ліхтарях два повішених із записками на грудях: "українець", "жид". Глухо-глухо тепер у Києві. Після всіх спроб організуватися, відновити те, що притаїлося від евакуації, що придушене арештами, заборонами та розгоном, — життя тепер блимає каганцями по кухнях, та ще от сюди, до Гната Загнибіди, хто зайде. Все знову притаїлося. Або метикує, як би не пропасти, або повтікало на села, пообростало бородами, — щоб ніхто й не знав, хто ти є, хто був.
Єдиний світоч на весь Київ — управа, та й то тут тільки вдають, що працюють, насправді ж ніякої роботи нема. Ну, от відділ освіти. Що, справді, робить у ньому Гнат Загнибіда? З вищих шкіл дозволено тільки медичний інститут, лише найстарший курс, що кінчає цього року. Жадних спілок, жадних "Просвіт" не дозволено. Три театри починали організовуватися — і всі три розігнано. Науково-дослідні інститути, що почали були відновлювати свою діяльність, розігнано. Музеї, крім "Готського", замкнені, з них німці краще вивозять собі. Бібліотеки німці взяли в свої руки, ніхто не має права користуватися ними.
Що ж має робити відділ освіти? Відкрив кілька шкіл, та чи надовго? "За відсутністю підручників" мають бути закриті. От як надрукують нові підручники... А хто їх пише? Науково-дослідний педагогічний інститут? Туди прийшли німці, поставали на дверях і сказали: "Вег!" Навіть не дозволили співробітникам у шухлядах столів забрати свої шапки. Бо фюрер сказав, що освіта шкідливо впливає на ум народу. "Нове Українське Слово" дбайливо спопуляризувало це на своїх сторінках і замкнуло усі входи й виходи цим "афоризмом".
Хто це казав, — "вже гірше не буде, як є"? А воно ось може бути й гірше. Розбито тюрму, випущені з мурів радісно почали розправляти члени, дихати свіжим повітрям, набирати розгону до творчої праці, а тут на них накинуто камінного мішка. Задуха, мука, пригніченість.
І от до цього накинутого мішка, виявляється, теж можна пристосуватися. Хто ходить на село, хто допродує безгосподарне майно, хто випросив безкоштовно меблі і тут же загнав у комісійну крамницю, хто тільки свої останні лахи міняє, хто застосувався до каганця й гороху, хто вмер, — але триб життя якось крутиться в холоднім, з невивезеним сміттям, темнім Києві.
Все це таке непевне! Фронт, що добіг був до Елісти у калмицьких степах, знову підкотився під Харків. Ті переможуть, чи ці? Таке питання вже стало звичкою і, виявляється, під знаком його теж можна думати про буденні справи, і навіть мислити, і навіть сміятися.
Так, так! Все це виглядає настільки песимістично, що єдиний порятунок — безпідставний оптимізм.
(Продовження на наступній сторінці)