Головач за ці часи ані трохи не змінився, мав ті самі витончені, елеґантні рухи, ту саму зміїну-тонку, але звабливу посмішку.
Вони з чогось реготались, як заходили хлопці. Видко, жили в гарній приязні, по-добросусідському. За третім столом сидів Василько і читав.
Кузьма ткнув свого носа в двері і, побачивши трьох за трьома столами в веселому реготі, — посунувся назад.
— Хто там? Це ви, хлопці? Заходьте, чого ж ви?.. — побачив уже їх Танцюра.
— Послухайте нові вірші! — з ентузіязмом сам себе перебив Василько.
З чого вони так голосно регочуться?
Тарасові пригадалася раптом та давня, напівзабута сцена: Танцюра стягає з трибуни Головача, а тоді Василька. Хто сказав би тоді, що за рік-два вони сидітимуть разом і реготатимуться так смачно, так заразливо. Це, мабуть, знов якийсь "Вилітаючий балет"?
Василько. такий гострий, так уміє дотинати, що біда — попас гися йому на зубок. Ця задеркуватість і гострота слова в повсякденному побуті, якось у нього переплавлю-валася в міцно напоєні сильними емоціями новелі, але хто-зна, що було в ньому дужче — запашний талант новеліста, чи притягання його яскравої індивідуальности.
Головач, кажуть, вступив був до "Гарту", але скоро вийшов, бо не зійшовся в творчих засадах із голорою "Гарту". Він тепер і ще кілька рафінованих поетів та прозаїків, щоб не бути "дикими", заснували об'єднання "Ланка". І хоч хижо гризлися на виступах по студентських авдиторіях із "Плугом", "Гартом", панфутами, символістами, — ось як вони мило та гарно в приватнім житті гаяли час.
Тих вечірок тепер ще побільшало. В місті було кілька об'єднань з непримиренними між собою творчими декля-раціями і плятформами. Звичайно, бувало так, що якась група дає свій вечір у якійнебудь педшколі, а вже опоненти приходять невідмінно і в дискусіях "про шляхи й напрямки сучасної літератури" дають одне одному припарки, добіла розпікають атмосферу, а то часом і почнуть перемивати брудну білизну.
Потім вони всі разом вертаються додому, — сердечні, милі, ввічливі друзі.
"Плуг" у цих дискусіях ще не розгортався, хібащо Танцюра, чи Липовецький виступлять. Поривався до бою й Микитчук, — але ще боязко й непевно, хоч він свою непевність намагався маскувати навратливістю. Зате Василько й "Плуга" не милував своїм їдким сарказмом. Навіть не читаючи новелі, чи вірша якогось "плужанина", зауважував глузливо:
— Папір усе терпить!
Тарас так близько ще досі не здибався з "визнаними" і був приємно вражений. Він, почувши якось, що папір усе терпить, був ображений, почував справді якусь "квадратуру кола", магічний круг. З одного боку, у "Плузі" він почував задуху безкомпромісних вимог "пролетарської тематики", "витриманої ідеології^, а, з другого боку, люди широкого діяпазону і вже досвідчені — кплять з тебе.
А воно ось і не так страшно! Ось вони вже всі разом сидять і розмовляють. З другої кімнати прийшов ще символіст Ставенко, ерудитна і широко освічена людина, з чудесним стилем промовця. Він приніс нову купу віршів до Головача.
— Було чомусь у кореспонденції до нашого відділу, — сказав він.
— Це знов мені? — вжахнувся Головач. — Я скоро втону в цій зливі віршів. Чи ви бачили десь у світі таку націю, щоб усі писали? їйбогу, нація поетів! Мабуть, нема на Україні жодного юнака, щоб не писав віршів...
— А ви й досі цього не знали? Нема!.. — ствердив цю застарілу аксіому Василько.
— Коли де мене приходить якийсь юнак із віршами, так і знай, що в нього їх торба є, — сміючись аж по вуха, сказав Танцюра. — Я зразу питаю: "А де торба?"
— їйбогу, вони мене доведуть до того, що я напишу статтю, або нарис "Літературна Січ". Це ж справді стає подібне до козакування! — з комічним відчаєм підгорнув неслухняне пасмо з чола Головач. — Колись кожен юнак, як хотів добути собі слави, як не знав, де подіти свою енерґію — то йшов у Січ. А тепер куди? В літературу пруться, сучі діти!
— Козаки-нетяги, — вставив несміливо Тарас.
— Ось ці козаки-нетяги вже складають суворі іспити в нас, досвідчених козарлюг, — кивнув у бік Волинця й Сарґоли знов Танцюра. — Коли вже будеш читати ге-ніяльний твір, в'юноша?
Це до Тараса.
— Скоро, — ухилився Тарас.
Справді, писали майже всі, кого тільки Тарас знав. Недалеко ходити: у їх архієрейському корпусі, крім Килини й Серафима, (дівчата ідейно ще й досі належали до архієрейського корпусу) всі грішили, всі виявлялися талантами.
Неля писала й далі свої безтілесні, як хмаринки, поезії, вона вже прибрала собі й псевдонім такий — Хмарка.
Побережець строчив предовжелезну прозу, шукаючи себе то в Гамсунівському ліризмові, то в Винниченківських психологізмах, то в футуристичних антрашах, кульбітах і спіралях.
Волинець оспівував сам себе, борсався між міським пейзажем і рідною селянською стріхою.
Навіть Кость впав у загальне безумство, мазюкав шаржі,, де тільки прийдеться, і підписував під ними смішні тексти.
Навіть Сміянець обізвався віршем про червоноармійця і просив "друкнути".
Одна тільки Килина була переконана й категорична геологічка.
Та ще Карло Моор закопався в науку. Він хотів забути Тосю.
А Тарас хоч писав — і досі тримав під замками таємниці свої дорогоцінності. Одну тільки з них, не питаючи Тараса, надрукував "папаша" в столиці, та й то вона потрапила до нього випадково, разом із Тарасовою заявою про вступ до "Плуга". Але щоб сам Тарас ліз... Він навіть боявся отак прилюдно читати...
Борис Микитчук після свого невдалого дебюту й першого тріюмфу на Неліному, взяв різкий курс. Він критикував усе з піною біля рота, усе, що не показали б йому, лаяв. Кожен твір був для нього не що, як "дрібнобуржуазне відригування", "інтелігентські ремінісценції^, "психо-ложество".
Микитчук сидів і наче клював носом, аж поки не починалося обговорецня. Тоді він першим брав слово і гатив, мов сліпий сокирою, розбивав у пух і прах автора, його буржуазну, "не нашу" концепцію, "не центральні постаті нашої героїчної дійсности — нема робітника, чи найбідні-шого селянина", "дріб'язковість теми, коли наш час такий багатий революційними темами".
Особливо діставалося песимізмові, або тим творам, де хоч трохі^ повівало сумом, елегією. Це — "втеча від життя*. "Чому автор у конфлікті з нашим полум'яним, революційним сьогодні? Яке його соціяльне походження?" Просто ліричні вірші про палаюче листя підпаленої вечірнім сонцем тополі він вважав смертним гріхом проти пролетарської літератури. А бідні традиційні соловейки мусіли тікати світ заочі з пролетарської поезії, бо то вже було найбільше падіння в очах Борисових.
Борис гатив і періщив рублем, не розбираючи, на кого потраплять його удари.
А власне, хто йому міг заборонити? Могли ж інші читати свої твори — чом він не може їх критикувати? Тим більше, що молоді кадри покликані знайти новий творчий соціялістичний метод і розгромити все старе^ трухляве, гниле, всі ті буржуазні дзеньки-бреньки. Годі дзенькати-бренькати, пора запрягти літературу на службу пролета-ріятові і здійснити діялектично-матеріялістичний постулят про службу мистецтва пролетаріятові й партії! Геть буржуазне гасло: "мистецтво для мистецтва"!
У такому лайливому дусі він міг говорити цілими годинами.
У всякому разі, те чого він добивався, ставалося. Про нього вже котилася слава не тільки в тім колі, що відвідувало "Плуг", а й ширше. Називали "голобельний Борис", коли ж він хотів би чути "неістовий Віссаріон". Висміювали, хоч дивилися, як на несерйозну юнацьку гру молодих сил. Чи ж не "ортодокс!" Чи ж він розуміється в тому, за що розпинається?
І Борис ті репліки чув, і зі злости ще довшими цитатами засипав.
— Ви не дуже так із Січчю, — застеріг Танцюра Головача. — Як почує наш голобельний Борис, то зубами вгризеться в вас.
— Я собі уявляю! — засичав своїм в'їдливим сміхом Василько. І відразу зробився лютий-прелютий, зовсім такий, яким стає в полемічному запалі Микитчук. — Ви чули? "Січ!" Дрібнобуржуазні націоналістичні виродки хотіли б відродити "Січ"! А ще може й гетьманську неньку-Україну, а там дивись і самостійну директорію, УНР? їм не до смаку робітничо-селянська держава, ін-дустріялізація, заповіти Леніна! їм, бачте, Січі, Петлюри захотілося!
— А я, все ж, напишу! — стріпнув своєю чудесною шевелюрою Головач. — Дуже вже мені весело буває часом читати оці зливи письменницької кортячки нашої молоді. Може якось оборонюсь! — іронічно додав він.
Головач прекрасно володів сатирично-ліричним пером, мав глибоку всебічну культуру та тонку естетичну вдачу, і було суконному Борисові до нього, як мосьці до слона. Глибоко пророблена концепція проглядала в кожнім його ненароком кинутім слові, в кожнім нарисі й нотатці. Це не було учнівське, рабське копіювання чужого розуму, це був неповторний індивідуальний вогонь думки, хоч віком він був не такий дуже старший за початківців. Діялектичний матеріялізм він знав, мабуть, краще за Бориса, але не в цитатах, а у внутрішній духовій переробці. Знав він і ще дещо, наприклад, кохався в історії України й викінчував роман "Січ-мати".
Головач, сміючись, обвів усіх своїми, жевріючими безперестанною думкою, очима.
(Продовження на наступній сторінці)