Кузьма й Дем'ян знайшлися на перших зборах "Плуга" несподівано. Вони не признавалися, що вступають, а тихцем вдалися до "папаші", як чомусь казали на голову центрального осередку "Плуга", Пилипенка.
Неля, одна тільки дівчина в "Плузі", сама того не знаючи, викликала і в Бориса смак до літератури. Він, здається, не мав досі літературної сверблячки і коли б Неля не сказала йому, що подала заяву до "Плуга", то він би й далі провадив кар'єру лідера в своєму драматичному гуртку.
Тепер він вертався додому удвох із нею, а не з Тамарою.
Тамари вже давно не було в інституті. З нею приключи-лася біда. Килина секретно розповіла Тарасові, що Тамару раптом, другого дня після їх "входин", викликали до комісії по чистці і запропонували подати документи, що її батько, — вчитель. Тамара поїхала за документами й досі ще не вернулася.
— Де вона їх візьме, коли батько її й досі попує?.. — таємничо додала Килина. — Але чия це робота?
Борис Микитчук і Танцюра виявилися давніми знайомими. Принаймні, на велике здивовання всіх товаришів, він напівпротеґуюче, напів по-братерському згукнув, побачивши його:
— А, в'юноша! Шанування, молодий таланте! Мой, мой! Дивно! Борис ніколи не говорив, що знається з Тан-
цюрою.
Інші члени обласної філії "Плуга" були ще невідомі одне одному, ще не перезнайомилися.
В цю неділю, звичайний день зборів "Плуга", — всі з цікавістю розглядають газету, першу літературну сторінку з. творами "плужан". Гумористичне оповідання Танцюри, — на першому місці, він тут найвизначніше "імено". Ліричний вірш Кузьми Волинця. Програмова стаття голови їхньої філії — Липовецького, редактора "Селянської правди*.
Борис Микитчук був зачеплений у саме серце. Він ішов сьогодні з певністю, що побачить і своє прізвище на шпальтах газети над нарисом про перше творче засідання "Плу-га". З горя він навіть не підбирався сьогодні до запашних папірос Липовецького, що манливо лежали на столі. Чо-
му ж не надрукували його нарису? Адже Липовецький так підбадьорливо, з надією, на нього поглядає, в так його підтримує.
Борис смикнувся був до Танцюри, бо з ним таки Липовецький радився у всьому, — а той каже:
— Що ж ти думаєш, газета усяку беліберду буде друкувати? Треба ще над собою попрацювати.
Тому Борис сидить, як чорная хмара. То таку ж саму чиюсь "беліберду" надруковано...
Ах, рішучо перші ролі йому не даються! Все десь серед надцятих сидить. Це було пекучіше за полин для честолюбного серця Борисового.
— Коли почуємо твори Тараса Сарґоли? — питав жартівливо Танцюра у Тараса, але в тім жарті був відтінок чогось неприємного. — Щось ти, брате, довго розгойдуєшся...
Тарас, таки правда, довго розгойдувавася. Він боявся виступати із творами. Особливо, як почув гостру критику на інших. А може воно в нього написано не в дусі пролетарської ідеології? А може безпорадне? Щю особисті настрої — смішне?..
Його дуже бентежив голова Липовецький. Він так звисока й так чужо подавав свої зауваження та оцінки, що часом аж на душі холодно ставало. А потім, — до всіх творів з одною міркою: треба кожен твір розглядати з погляду інтересів і конкретних завдань пролетаріяту, що бореться за соціялізм. Тільки тоді він виконує свою соціяльну ролю і має художню цінність.
Тарасові було дуже дивно, яке це відношення має Липовецький до пролетаріяту і трудящого селянства. Щуплий, з тонкою й дрібною кісткою породи, яка поколіннями була далеко від фізичної праці, з вузьким обличчям, з вузькою сухенькою дамською ручкою, яка ніколи, видко, не брала в руки чогось важчого за перо, в елегантних малих, вузьких черевичках, із купецькою, як здавалося Тарасові, звичкою закладати пальці обох рук за пройми жилета, — редактор газети дуже легко й вільно орудував словами: "про-летарська диктатурам "робітничо-селянська влада", "бур-жуазна ідеологіям
Тарас аж жаль якийсь мав на "папашу" за цього Липо-вецького. Невже він не міг вибрати когось, хоч трохи схожого на себе? Тарас ще не знав, що не сам "папаша" його добирав. Поки дійшло до того, що тут у кабінеті редакції збираються вони для своїх студій, — багато чого діялося. Насамперед, ЦК КП(б)У дав санкцію на приїзд і влаштування в цім місті прилюдного вечора. Також і на заклик до молоді. Потім не одно засідання в обкомі партії було, аж знайшов обком відповідного, свого, голову.
Чому головою української письменницької організації — не українець? А чому?.. Так... не будемо далі про це розводитися...
VIII.
Тут то вони тихенькі, а вдома Кузьма й Дем'ян дотинають і допікають усім, як тільки можуть. Вони так і шукають, до чого) б учепитися, з чого б поглузувати.
Цими днями вони не нудьгували. Сенсація! Установлено безповоротно факт — Карло Моор закохався!
Вони бачили вже другий раз Карла Моора з якоюсь невідомою. Ішли вулицею, мов п'яні, нікого й нічого не бачили, тільки себе. Ну, а як же Неля, Килина?
Килина, — хоч ти їй чорта дай, — все сміється.
А Неля все дужче ніяковіє, коли заходить мова за Карла Моора. Тут і сам дідько ногу зламає. Де ж вона була тої ночі?
Зговорилися Кузьма й Дем'ян, підмовили Костя з Тарасом, ще й Килину і почали розігравати Нелю.
— Нелю, твій коханий тебе зраджує!
— Який? — червоніла Неля. Бо воно почасти було й так.
— А той, що ти з ним цілувалася усю ніч.
Неля мало не плаче. Знов вони вже знущаються?
— З ким я цілувалася?
— А тоді, як ти прийшла додому на світанку.
Неля вже починає щось розуміти. То що, й Карло Моор прийшов на світанку?
Це її й смутить, але одночасно вона на всю хату регочеться.
— Та я ж усю ніч просиділа в коридорі якогось будинку, між третім і четвертим поверхом, і трусилася...
Нова версія! І хто їй повірить? Але факт фактом. Карло Моор закохався — і не в Нелю. Може й правда?
— Чого ж ти там сиділа? — напустилася Килина.
— Бо я боялася йти!
От яка то пригода з нею трапилася! Та вона ж героїня, — й мовчить.
— А чого ж ти досі про це мовчала?
— А чом ви не питали? Питали, де я була, я й сказала. А чому я пізно прийшла, — ніхто не питав... А що ж я, виправдуватися буду?..
Ну, й Неля! Чи вона боягузка, чи безстрашна героїня? Досидітися до першої години ночі й потім ночувати десь на коридорі між третім і четвертим поверхом...
А може найбільш відповідатиме істині те, що їй соромно було за свою боягузливість.
IX.
— Будеш сьогодні читати, Нелю?
— Буду, — зітхнула Неля.
Вона боялася, але не дуже. Етюд її вже пройшов "апро-бацію" найлютішого критика "плужанського", Бориса Микитчука і він її похвалив. А хто ж іще так жорстоко накидається на жертву, як Микитчук? Він сам прочитав був раз щось несусвітне, його розлаяли й тепер він у кожному шукає щось поганого.
Неля ніяк не могла скласти собі твердої думки про цього Бориса. На її думку він — довбня, не має в собі ні грана нічого тонкого, мистецького. З ним можна говорити на дуже складні теми, але, борони Боже, перечити. Як почне періщити своїми голобельними арґументамиі то на світі стає немило жити. І конче вона, Неля, повинна думати так, як він, все повинна йому коритися? Через те, що вони дружать? Якщо йому подобається солов'їний спів, то вже всякий інший, хоч би її, Нелін, погляд викликає в ньому якусь упер-^ ту злобу і зливу їдких, незаслужених епітетів.
Його смаки виключають усякі інші.
О! То вона навмисне наговорила йому про старосвітсь-кість і міщанство замилування в соловейковому тьохканні. Як вона кисейна панночка, то він...
Бо таки правда, про що не заговорить, то зразу видно, що довбня, якийсь дуб, повстяний валянок без емоції і відчуття краси. Неля помітила, що він і про красне письменство говорить з чужого голосу, бо йому недоступні якісь тонкі переживання й хвилювання. Доступні якісь слізливі " Марусі" Квітки-Основ'яненка, або "Сатана в бочці". Він тільки мас добру пам'ять і здібність переймати чуже. І це його рятує, мало хто бачить, що Борис оперує нахватаним, накраденним добром, а не своїм індивідуально зродженим.
Сумнівається Неля, щоб він любив і музику, хоч він і про неї силкується дуже вчено й авторитетно говорити й оцінювати. І чого такі люди лізуть у мистецтво, коли не люблять його?
То для неї загадка.
Неля примушена про це думати, бо їх взаємини набирають якогось не зовсім здорового характеру. Якщо вони приятелюють, ходять разом і якщо вже вона йому подобається, то хіба нема іншого, делікатнішого способу виявити свою зацікавленість, як цими волячими грубими жестами, від яких стіни червоніють. Найпростіша дівчина в селі вимагає якоїсь лицарської чемности до себе, — не оцього вульгарного лапання. Тепер аж зрозуміла Неля, чому Тамара тікала від Бориса... Бо він бридкий оцим "залицянням".
А Неля не тікала, вона йому не терпіла, а відкидала ті вульгарні, масні руки, сварилася. А востаннє вони геть остаточно розсварилися, того дня, як читали її етюд. Під час серйозної розмови, обмірковування твору, він, ні з того, не з сього, несподівано засунув свою руку їй за комір блюзки. Від обурення й сорому тієї хвилини їй і зараз хочеться на стіну дертися, хочеться якнайпильніше вичистити цей спогад із своєї пам'яті. Бо які вона приводи давала йому до цього?
(Продовження на наступній сторінці)