— Товариші! Прошу слова! Окружком комсомолу доручив мені заснувати в нашій школі комсомол...
— О, а це що за комсомол?
— Комуністична спілка молоді, яка діє й працює скрізь, тільки в нас її нема. Комсомол бореться за комуністичне виховання молоді й нам, як майбутнім вчителям...
Пам'ятає Тарас, як його вразили слова: "На нас покладено почесне завдання творити підвалини світлого комуністичного суспільства... Тепер, як він день-у-день чує ці слова в університеті, — вони його анітрохи не вражають, — інколи тільки, як надокучлива муха, — тепер уже хотілося інших виразів, свіжих не затертих щоденним вживанням. А тоді Тарас аж охолов. Він ще не знав, що це не рідні, виплекані почуттям Несміюнчикові слова, а вичитані, зазубрені з "Аз-буки політграмоти".
Як закінчив Несміюнчик, бурею немов піднісся Іван Тя-гнибіда. Загорнув широкою долонею м'яке волосся з широкого й високого чола, війнув обстряпаною шинелею, всміхнувся своєю сліпучою посмішкою і рубнув:
— Як заснувати, то краще вже укр'юс!
— Укр'юс? — знову хтось перепитав.
— Так, до пор'ядку, — перебив Іван, він десь навчився по-галицькому вимовляти це слово. Він коли вже ставав у ролі промовця, то не терпів, щоб йому церебивали. — Так, українську юнацьку спілку. Це правда, соромно нам тут хіхи та хахи справляти, коли по всій Україні молодь закладає підвалини нашого українського життя.
— А що ж ми будемо робити? — запитала котрась дівчина.
— До пор'ядку! — уговтав її одним поглядом Іван. — Я ось маю з собою програму, ми її прочитаємо й виробимо собі статут, який покаже, що робитимемо...
Несміюнчик демонстративно покинув клясу, а Тягнибіда організував укр'юс далі.
Тільки другого, чи третього дня Івана заарештували, й укр'юс його захолов. А в комсомол також ніхто не записався.
Дотепного, життєрадісного, з блискучим розумом Івана всі любили, а Несміюнчик був завжди їдкий і зарозумілий, пнувся, як жаба, в проводирі, а ніхто на нього не зважав, бо був нікчемний проти Івана.
Іван уже нюхав бойовий порох, хоч молодий, а в українських полках був. Втім, він про це не любив говорити.
Тарасові тоді комсомол здавався ширшим за укр'юс, але от самого Івана він тепло любив і досі любить. Іване, Іване, колодязю талантів! Де правда? Невже загинув ти з твоїм золотим, гарячим серцем, з широким усміхом тонким-бага-тозначним — за вузьку націоналістичну ідею?
Видко, загинув. Сидів у в'язниці довго. Тієї осени, як приїхав до міста, Тарас поніс йому передачу. Вернули назад.
От за Іваном пішов би скрізь! Якби то він був серед цих, — повний життєрадісности, віри, романтики, притягаючої величі. А то дивні суперечності виходять. Так, як і тоді: ідеї милі, підносять душу на високості, навіюють високий патос, а люди, що доносять ці ідеї, чомусь чужі, неприємні, дрібні, плюгаві.
В університеті він уже надивився на цей комсомол досхочу. Якась барабанщина в ньому, нема молодости, нема щирої віри й чуття в тому, що промовляють їх уста. Починаючи з жовтенят, з піонерів, — все одна й та нудота: збори, піднесення рук, політгодина, навантаження. З дітей уже старичків роблять. На зборах говорять зазубреними фразами з "Азбуки політграмоти", а в житті запобігають ліпших вигод, перших місць...
Ну, а ці? Жовточоботяний наче тільки-но з лісу вийшов і косо поглядає, як би кого вперіщити. Бурманша — просто гладка баба, яка боїться, щоб часом раз не поснідати без масла. Натанзонша — з презирством дивиться на цю мужико-ту, що залляла університет, хоч сама вона не варта першого-ліпшого з них. Мовшовіц — наче з бакалійної крамниці вискочив, а Воробйов бігає з новеньким портфелем, як ново-спеченний міністр, і нічого не помічає...
Ціла зграя кар'єристів висне коло цієї верхівки, що держить у своїх руках долю кожного студента.
І хоч Тарас почував себе ніби винним, що не йде до комсомолу, бо він, як уже пролетарська держава його вчить, повинен виховати себе в дусі пролетарської ідеології... Він щиро хоче чесно йти в ногу з життям, якого частина він є. Хоче бути йому корисним. Але він до комсомолу не йде... Хоч усі стіни кричать, запрошують — він не йде. Його щось відштовхує; він гадає, що нудота комсомольської жуйки, оці кар'єристичні пики. А може, що боїться людей? Чи тому, що не має права? — Скажуть, що куркульський синок проліз...
І не йде.
Ніхто досі не полонив його серця так, як Іван Тягнибіда.
IV.
От чому била по нервах Тараса ота весела *чистка" в архієрейському корпусі. Хоч він уже реєстрував у комісії на чистці свій жовтенький, незаможницький квиток і вступив до університету за відрядженням Дрижипільського комнезаму, — все ж він не любив черкатися об цю тему в приватних розмовах, бо мовна артикуляція його не була пристосована до брехні. В неминучих випадках він скріплявся й натужувався, мов на подвиг. Але ж то, як офіційно мусить.
Для його душевної структури було легше правду казати, ніж брехати. Він у ці хвилини приболівав.
Кость, як здавалося Тарасові, відвернув від нього пряме запитання Бориса, і Тарас не знав, — друг йому цей високий, веселий і дотепний паруб'яга, такий неподібний до того малого Костя, чи ворог.
Кость не поспішав входити з ним у інтимності, він був такий рівний зо всіма. Дивну рису він мав, таку рідку серед хлопців. Був надзвичайний чистьоха. Все щось собі прав, все десь роздобував праску і прасував мало не щодня свої штани. Умів шити і краяти, ба навіть умів вишивати, як довідалися вони згодом.
В день його вартування у архієрейському корпусі панувала зразкова чистота, підлога була чисто вимита. Все це робилося з веселими жартами й добрим гумором.
Крім "дівчачих" талантів, цей дивовижний Кость мав ще безліч інших. Умів він малювати, столярувати, фотографувати. Все зітхав, що десь покинув свою, власноручно зроблену, бандуру. І нарешті не витримав, десь доп'яв ма-теріялу, каруку та й почав щось майструвати.
До одного тільки був він байдужий і нецікавий — до політики. Хоч він вісім раз колись ішов у бій за Перекоп, в нього не було смаку до політичної кар'єри, він був глибоко аполітичний. Серйозні політичні дискусії, що не раз, бувало, зчинялися, він двома-трьома словами перетворював на легкі смішки.
Проте, він не уник загального захоплення вечірками української комуністичної партії, що так тоді панувало серед студентської молоді. Може саме тому, що ті вечірки були такі веселі, проходили в фейлетонно-гумористичних тонах.
На одній такій вечірці він познайомився з Карлом Моо-ром, якого згодом і потягнув жити до архієрейського корпусу... Був він студентом художньо-архітектурного інституту, а на тих укапістських вечірках бували студенти всіх вузів міста.
Клюб української комуністичної партії робив свої вечірки в невеличкій залі, яка завжди була повним-повні-сінька. На вечірках цих виступали з інформаціями, живою газетою, фейлетоном, від яких всі багато сміялися. Чогось завжди виходили з клюбу в піднесеному настрої. Всі знали, що сидять у клюбі шпики, які ^беруть на список" тих, хто є. І навіть один одному показували цих шпиків. Але, проте, було там завжди повно.
Вечірка УКП закінчилася досить пізно, о пів до дванадцятої ночі, але всі вони ще й не думали йти додому.
Так уже склалося, що гурт десь на півдорозі розбився. Попереду всіх ішов Карло Моор із Килиною, вони щось дуже прихопилися одне до одного. Як послухати збоку, — страшенні філософи! Ніцше, ІИопенгауер, Вотт Вітмен, так і сипалися з їх великорозумних уст, їм наче мало було твердого ґрунту марксової філософії, вони забиралися в по-захмари індивідуалістичних диваків-ідеалістів.
На порядній відстані ішла трійка: посередині Не ля, а по боках Побережець із Волинцем. Приятелі кидали багатозначні погляди й натяки на захоплених собою мудрагелів і заставляли Нелю червоніти.
— Я прочитав у одному місці, — не скажу де, — такий афоризм: ч"Любовь начинается с идеала, а кончается под одеялом", — ніби про себе каже Дем'ян Побережець.
— А ти скажи, '— де прочитав? — викриваюче напосі-дався Кузьма Волинець. — Ні, ти не скажеш! Ось побачите, Нелю, він не скаже!
— Добре, я чекаю, що тй скажеіп, — кепкував Дем'ян.
— Я? Слово чести, скажу! У клозеті на стіні. От якою літературою він захоплюється!
— Фе, ви обоє такі циніки, що... — обурилася Неля. — Я з вами й говорити не хочу!
— Так, так, ви з ним не говоріть! — рішучо став на сторону Нелі Дем'ян. — Він страшний цинік. Ви говоріть тільки зі мною!
— Присягаюся бородою Маркса, — він вас дурить! — скричав у розпачі Кузьма. — Він вас не любить! Я вас кохаю! Якщо існує де на світі пекельне кохання, то це в моїх грудях.
— Так, так, він ходяча африканська пристрасть, я сам колись ненароком підглядів.
— Що ти брешеш? Де?
— Аз тою солом'яною вдовичкою...
'— Слухайте, як ви не перестанете, я зараз від вас утікаю! — вже рішучо запротестувала Неля.
— Ні, я серйозно, женіть його! — під'юджував Дем'ян, наче це не до нього стосувалося.
(Продовження на наступній сторінці)