— Амінь! — не зморгнувши оком, відповів Микитчук. — А скажіть, товаришу, — пихато звернувся він раптом до Карла Моора. — Хто ваші батьки за соціяльним станом?
— Мій батько, — шахтар у Горлівці, — блиснувши рівним разком зубів, відповів Карло Моор.
— Та-ак... — протягнув Микитчук, вийняв блокнота й почав його нащось перегортати. — Стопроцентний і спадкоємний пролетарій. А чому в комсомол не йдете?
Борис Гротесково когось копіював, кого саме, не всі знали, проте всі щиро сміялися.
— Я — член комсомолу, — просто відповів Карло Моор.
— Як? Член комсомолу? Ти? — вирвалося в когось не-довірливо.
Це було тим більш несподівано, що якраз Карло Моор все обертався в товаристві безпартійних і не водився з афішованими, патентованими, всіма визнаними комсомольцями.
Тільки Микитчук і оком не зморгнув, а провадив далі суворим тоном:
— Та-ак... Отже, ми маємо вдома на печі, — комсомольсько-партійний прошарок... Чудово!
— Це — Танцюра!—вихопилася Тамара, вгадуючи, кого копіює Борис.
— А ви? — несподівано обернувся Микитчук до Тамари. — Скажіть, хто ваші батьки?
— Мій батько — сільський вчитель, — швиденько промовила Тамара, і оком не зморгнувши.
— Дуже добре! — поважно хитнув головою Микитчук.— В пролетарській державі — дорогу трудовій інтелігенції. А от по вас, товаришко, я бачу, — звернувся він так само раптово до Килини, — бачу, що ви — куркулівна!
— Я — ґрафіня Морґуноска! — манірно відтопірчивши мизинця великої, шкарубкої й грубої руки, відповіла Килина.
— Це нас задовольняє, можете йти! — милостиво кивнув головою Борис.
— Товариші— Волинець, Побережець і Сміянець, ви з одного села, з одної Одещини, — кажіть одне про одного. Чи правда, що кожен з вас проліз у комітет незаможних селян із злочинною метою обдурити радянську владу і незаконно здобути освіту?
— Ми — батраки! З дитинства пасли корови куркулям, а грамоти навчилися аж. після революції! — за всіх обурено й палко скричав Побережець.
— Та-ак... Найнадійніший кадр нової інтелігенції, — промурмотів собі під ніс Микитчук. — Можете йти...
Тут очі Борисові спинилися на Костеві.
— Скажіть, будь ласка, товаришу Нечіпай, — де ви собі заробили цю шинелю? Здається нам, що ви відступали разом з Денікіним і на цій вашій шинелі помітні сліди офіцерських погонів...
У Тараса Сарґоли серце тьохкало, вже черга доходила й до нього. І потім цей Кость... щось нагадував Тарасові забуте, миле. За цих кілька днів, що він тут, не встиг якось довідатися прізвища. Нечіпай! — наче по черепу стукнуло.
— Скажіть, будь ласка, — ввічливо й вишукано відповів високий Кость у шинелі. — Скажіть, будь ласка, чи не пішли б ви під три чорти?
— Якщо там е їдальня АРА, — з великою охотою! Давайте адресу... — згодився Микитчук. — Але все ж, ви, товаришу, щось крутите... Кажіть прямо: бережуй ви, чи про-літайло? — як казав мій покійний дід. Ох, даруйте! '— поспіхом додав він, — яз ним жодних зв'язків не маю.
— Ех, збрехав би, так свідок сидить... — почухав потилицю Кость. — Я, браття, син монархіста-ковбасника з містечка Дрижиполя на Гуманщині.
При цьому він лукаво-прелукаво дивився на Тараса Сар-ґолу.
Тарас охолов. Всі повернули також голову до нього.
— ... і втік від буржуя-батька, як мені було тринадцять років, а всю громадянську війну проходив у цій ось заслуженій червоноармійській шинелі і воював за "власть совє-там"...^Зрозуміли? Можете йти!
— А, то це — гуманський дурень! скричав Борис, непомірною своєю жвавістю намагаючись непомітно проковтнути "облизня" й звести розмову на Тараса. — А я ламаю голову, — чого в нього такий дурноверхий вигляд?
— То ти, справді, Костик? — одночасно з Микитчуком вигукнув Сарґола. — А я вже кілька разів питав себе: хто це такий, хто це?
— Та цілуйтеся ж, гуманські дурні, польтавські гал юшки, одеські тру бо льоти і всякі інші либедські матроси! — командував Микитчук, забувши до кінця довести свою "чист-куlt;. — Ну, раз так, то давайте вечеряти будемо, я сьогодні за кашовара. Тільки...
Він обвів очима весь немалий гурт.
— Де це вас стільки набралося на мою голову? Хіба моїх польтавських галюшок вистачить, щоб цю голоту нагодувати?
— У мене є борошно, напечемо ще млинців, — з погото-вою вихопилася Неля.
Таких смачних млинців, як у той вечір, ніхто з них не їв ніколи й не їстиме. Пригорілі, недопечені... Але весь смак цих млинців був у настрої, підібралась душа-компанія. Весь смак був у приправі веселих, невимушених дотепів, що так і сипалися. Микитчук сьогодні розійшовся і всіх заволік із собою. Реготався й дурів зо всіма і Тарас Сарґола, але щось у нього шкребло та й шкребло на серці...
3. ТАРАСОВА ТАЄМНИЦЯ
І.
Це ясно, — Тарас боїться людей.
Не тільки тому, що саме тепер уникає він ближчих стосунків, ні, такий він зроду полохливий, як дівчина. Не боїться темряви, грози, — а людей боїться.
Це зовсім недобре, — з такою вдачею шукати в світі щастя. А він вирушив, ще й із каменем на шиї. Той камінь усе тягнув його донизу, він із ним змагався всіма силами своєї душі.
І це вже другий рік невидима душевна травма роз'їдає Тараса.
На основному курсі, в тій многоликій, різнобарвній і не-змішаній масі, Тарас почував себе дуже добре, хоч досить самотньо. Почував себе пісчинкою, що пересипається поміж іншими й зостається непоміченою. На очах у нього складалися товариства, гуртки, "ви" переходило на "ти", — він майже ні з ким не заговорював. А як траплялося запізнатися з ким, то він із полегшенням довідувався: з усіх кінців України зібралися тут, — з Полтавщини, з Кубані, з Одещини, Запоріжжя, Чернігівщини... Тільки з його краю, здається, він сам-один.
Проте, в своїй самотності, Тарас мав інші переваги. Він був повновладним володарем у фантастичнім царстві спостережень і ні з ким не поділяв своїх володінь, не розріджував своєї уваги нічиїм чужим оком. Кругла колосальна авдиторія, в якій студентська постать здавалася малою цяточкою, кожного робила учасником якоїсь фантастичної дії, виключаючи Тараса. Він був лише глядачем.
Він уже поділив усіх студентів основного курсу на дві категорії: "незаможників" і "непачів". "Незаможники" були переважно хлопці — в вишиваних сорочках, у свитках, чу-марках, кожушанках, а хоч і в міських пальтах, то з задьористими чубами, сивими, заломленими набакир шапками.
Були між ними й дівчата, але вони більше скидалися на куркулівен у своїх добренних синіх чумарках і смушевих шапках, з гордими, визивними рухами.
"Непачі" були переважно панночки-жидівочки, — випещені, з ніжними білими рученятами, з пелюстково-рожевими личками, модаі й елегантні, у хутрах, шлярочках та інших принадах. Вони держалися свого гурту, говорили вишуканою російською мовою й ніяк не зливалися з незаможниками".
Це була дивовижна, кумедна збиранина. Партизан-лісо-вик, червоногвардісць, що тільки-но скинув із себе бомби, обрізи й кулеметні стрічки, революційну стрічку, а може й малинового, чи чорного шлика, — цей страхітливий козарлюга смирно сидів на півколовій лаві поруч випещеної панночки. Лави ті, розходилися все вище й вище, аж до стелі авдиторії. І на них можна було побачити довге волосся "під Маркса" в синій чумарці, червоноармійську шинелю, увінчану кубанкою, жовтий дублений кожушок, потерту шкіряну куртку... Ще не вивелися й "будьоннівки"... Раз-у-раз між ними мелькали стрижені "під макітру* дівчачі голови... довгі коси... Втім, коси в ці роки були не в моді.
Була ще третя численна група, — вчителі, але їх Тарас зараховував або до "незаможників", або до "непачів". Ось цей, у такій модній тепер, незмінно синій чумарці, — досить уже солідний, з поношеним обличчям пересичного лева — цей не " незаможнику це ггррвінціяльний аристократ. А ось другий — з гостреньким обличчям і розумними вузенькими очима, — хоч він і носить краватку й неминуче ставить премудрі запитання професорам, цей — " незаможник*. Вчите-лівни ж були вишукано-чистенькі, чемні, скромні, сіренькі.
А ось ця дівчина з виточеним обличчям у прекрасному тонкому українському одязі, який вона носить "принципо-во", міняючи тільки кольори та узори? Вчителька? З села? З Полтави? Яке її соціяльне походження?
Ах, "соціяльне походження"! Тарас помічає, що він уже протхнувся термінологією цих стін. Скільки за ці місяці наслухався він день-у-день цього "соціяльного походження*! І сам тепер кожного оцінює насамперед з погляду "соціяль-ного походженням Чи не краще без "еоціяльнихlt;* присмаків дивитися на цей задьористий кучерик на чолі в тої, з зеленими очима, що звуть Тамарою. Вона його засліпила, як він її углядів перший раз. А тепер падсь не дуже...
Поява Костя Нечіпая так немило вразила Тараса тому, що Кость міг навмисне або ненароком розкрити Тарасову таємницю. Не тільки Тарас був свідком соціяльного походження Костевого, але й Кость — Тарасового.
(Продовження на наступній сторінці)